Усе - про секс - Дрозд Володимир (читать книги онлайн бесплатно полностью без сокращений txt) 📗
Була рання осінь року сімдесят п'ятого, я писав оповідання «Кролик» — про стиглу весну, коли скіпка на скіпку скаче, про колишнього колгоспного начальничка, якому на старість закортіло скоромного, але — у голові ще свайба, а у матні уже похорон… Ця народна фраза згодом коштувала мені чимало крові і нервів, поки оборонив її від зазіхань імпотентного, навік переляканого редакторського пера. Окрім начальничка-пенсіонера, героїнею оповідання була сільська повія, «червоний ліхтар», як називав її голова сільрадівського виконкому. Ще було слово, точне, образне і благозвучне, яким повію назвала було дружина мого героя, коли повернулася з базару у районному містечку і побачила, що у клітці немає кролика. Вона стояла на пагорку свого дворища і гнівно гукала до повії через глибоку вуличку, вимагаючи повернути кроля, узятого «червоним ліхтарем» ні за що, бо, як пожалівся її малосилий мужичок, нічого не получилося, а обіцяного кроля повія все одно реквізувала. Я того несподіваного, не внесеного у словники слова не записав одразу, воно опустилося на денце художньої пам'яті, ятрило мене, але — ніяк не спливало. Муки творчості колотили мною, а до оргазму, про який нині стільки мелють телеязиками, що скоро усіх нас зроблять імпотентами, у моєму варіанті — творчого, звісно, ніяк не доходило, бо — не згадувалося те слово. Зранку обійшов я увесь наш куток, що звався Яблушним, тоді ще — багатолюдний, обминувши, звичайно, «червоний ліхтар» за високим парканом, але ніхто із бабів, навіть дружина героя мого оповідання, з вуст якої і почув те слово навесні, не пригадав його. І кожну із сусідок я просив, якщо щось нове пригадається, гукнути мені. Бо куток наш невеликий, баби цілісінький день швендяли повз мій двір, то за курми, то по траву чи шипшину на гору, то у гості одна до одної. А творив я тоді у низенькій хатині під солом'яною стріхою, неподалік від вулички. Друкарська машинка стояла на дощатому саморобному, ще з повоєнних часів столі біля вікна, вікно було над самою призьбою і — розчинене навстіж. Я тоді вважав, що письменник соціалістичної доби мусить працювати саме так — не відгороджуючись від народу навіть жердиною, корови і кози вільно забредали у мій двір і паслися на моріжку. З вулиці було добре видко мою кучмату ще голову, схилену над друкарською машинкою, і руки з довгими пальцями, які злітали час від час над клавіатурою, наздоганяючи геніальну думку чи не менш геніальний образ. У плідні хвилини словоплетіння, які поети називають хвилинами натхнення, я уявляв, що не сиджу за друкарською машинкою, а — диригую могутнім хором…
Першою на мій творчий поклик відгукнулася сусідка через вулицю баба Феська. Вона перебрела вуличку, зайшла до мого двору, де паслися її ще геть молоденькі курчатка, куриця пізно висиділа, і, тривожно поглядаючи на небо, чи не з'явилася чорна тінь шуліки, мовила до мене тонким, високим, несподіваним для її літ голосом:
— Григоровичу, дак, може, — підстелюшка?! Як отая п'яничка Дунька, яка до дідугана Федоса бігає, за півлітерку самогону під нього підстеляється, хоч їй і сорока немає, а йому — усі вісімдесят?! Чортові душі, як тільки прибіжить, а мені ж через Жолудівку усе видать, так і куфайками вікна завішують…
Я висунувся по плечі у вікно, продемонстрував блокнота, черкнув у нім, хоч це слово знав, і вдячно відлунив:
— Дякую, я записав, але ще якесь є слово!
Вона радісно закивала головою, — уже давно недочувала, — і повела свою припізнілу птахоферму із мого лисуватого дворища у зарослий бузиною беріг Жолудівки, далі з очей шулічиних. Я творив далі, але забуте слівце сиділо в голові щемкою скабкою. Ішла повз мій двір із городу на дідівщині баба Катря, несла повну корзину червоних, як жар, помідорів. Поставила корзину на траву, одібрала гри найрозкішніших помідора і поклала на моє підвіконня, вони святково кумачіли, наче на виставці.
— Ото ви уранні запитували про теє стиднеє слово, то, може, це — курва? — сказала баба Катря, висока і худа, як засохла, пізньої осені, соняшнина. — Колися, скоро по війні, була у нас у селі передова доярка Нелька, хваміліє уже забулося, та й приїжджі яни були, не наші, кацапи чи, може, цигани були. Дак вона усе по нарадах та зборах їздила, бо злигалася з якимсь там районним начальником. Дак чоловік терпів-терпів, а дєтви се у них не було, далєй зарядив дробовика, наче на вовка, поїхав у район, на ніч глядячи, а Нелька се ж наче на нараду передовиків подалася, і обох їх із дробовика встрелив, у тій уже готелі, у ліжкові. То як судили його, а суд у селі у нас був, показовий, дак він і каже у останньому своєму слові: «Ні в чому не каюся, люди добрі, якби і усе сеє спочатку почать, устрелив би її, курвишу погану…» Звиняйте…
Баба Оришка прибрела аж із краю Яблушного, під саме моє вікно, дістала із приполу велике, жовтюще, наче сонцем налите, яблуко, поклала на підвіконня. Усівшись на теплу, день був погожий, призьбу біля мого вікна, завела таку мову:
— Осе надумала-бо я своєю дурною головою, що слово, яке ви просили згадать, яке до непутньої жінки ліпиться, сеє слово — лярва. Бо як робила я санітаркою на сільському медпункті, такий случай інтереснющий трапився. Підвезли до медпункту на возі, сіном вистеленим, щоб мєнєй трясло, Семена Шугая, електрика цегельні. За матню він обома руками тримався і зіпав на усю вулицю, як чапля над озером: «Лярва! Лярва проклятуща! Що ти, лярва, зо мною зробила?!» А було, значить, так. Уже сороковку свою тоді Семен наздоганяв, а усе ще — у холостяках числився. Од війни і удів молодих, і тих невіст, що своїх женихів із фронтів не дочекалися, у селі ще повненно було, і він пасся, як козел. І була серед них Марфа Кокотуха, висока, грудаста, м'язиста, нарівні із мужиками сирець до печі тачками тягала. Як підкочувалися було до неї мужики, казала: «Ну чого ти липнеш, коли у тебе грудь менша, аніж моє коліно?!» І це була правда. А Шугай зумів і до Марфи підкотитися. Походив трохи вечорами, вона саменька жила, та й до іншої став топтати стежку. І ось виходять люди з цегельні, зміна закінчилася, і Шугай хилитається розкарячувато. А усі знали, що він на цегельні електричні лампочки краде і в матні через прохідну проносить. І Марфа знала. А була вона сильно зобижена, що Семен походив до неї та й покинув, як останню. Дак Марфа перестріла його за прохідною, притулилася, наче з любовної нетерплячки, та коліном у матню як штовхне! Лампочки електричні у матні — трісь, скло на дрібні гострячки розсипалося, а гострячки впилися, звиняйте мене, стару та язикату, у все його мужеське причиндалля. Заревів він, як бугай, якого вихолощують, став розкарякою серед дороги і кроку ступить не може. А Марфа хоч би що — погойдалася собі із бабами. Бо усі вони на Шугая лихими очима дивилися, що так перебирав. Дак уже директор цегельні розпорядився коня запрягти, сіна на днище воза, що його з лугу поромом перевозили, постелити, і поклали Семена поранетого мужики обережно, і конюх повіз його, наче цяцю яку, до медпункту. Дак фельдшерка лише уколола його, а розбираться із його контуженим причиндаллям сама побоялася, та й не давався він, обидві руки до матні наче приросли, не одірвеш. Фельдшерка викликала з району «скору», «скора» його завезла у районну лікарню, і вже тамочки хірурги із Шугаєвого мужеського причиндалля бите скло повиймали. Повернувся він у село мо', тижнів через два, але ще довго до фельдшерки нашої на перев'язки ходив, бо не загоювалося. А про жінок якось що і думать забув, охоту одбило, видать. Скоро і з села з'їхав, на Донбас, у шахти подався, бо сильно усі із нього, Марфиним коліном контуженого, сміялися. А відтак ще й дільничний міліціонер почав допитуватися, звідки він ніс лампочки, які йому у матні розтовкли, криміналом запахло. Але поки Шугай на возі лежав, на сіні луговому, коло медпункту, усе покрикував крізь стогін: «Лярва! Лярва!», і мені тепер у пам'ять приплелося, то й вам на язиці своєму слизькому під саменьке вікно принесла…
