Претенденти на папаху - Чорногуз Олег (онлайн книги бесплатно полные .TXT) 📗
Позаду Стратона Стратоновича, так метрів за сто, їхав на другій швидкості білою «Волгою» Антон Петрович, Ковбиків водій, якого у «Фіндіпоші» любовно називали Антошею. Антоша носив вічно припухле, як від укусів бджіл, кругле й заспане обличчя, на рожевих щоках його незмінно красувалися відбитки від автомобільних чохлів.
Стратон Стратонович проминув фотоательє, де жовтіла вилиняла об'ява: «Кращий майстер ательє за невеличку плату може завжди збільшити вашу сім'ю». Праворуч — магазин «Риба — м'ясо». Тут на диктовій дощечці хтось написав: «Рубаємо рила за 20 копійок» — і виставив ту дощечку у вітрину. Ковбик повернув на центральну вулицю Кобилятина, в кінці якої виднівся ресторан «Веселий відвідувач», а трохи далі — рідний «Фіндіпош».
Це була найкраща кобилятинська вулиця. На ній зрубали усі старі, розлогі липи і, наслідуючи столицю, Посадили маленькі каштани, які тут чомусь не хотіли рости. Усіх приїжджих, а також різні комісії возили саме цією дорогою, але з таким розрахунком, щоб огляд міста розпочати перед самісіньким обідом, коли шлункові соки вже брали своє. Комісія, як правило, зупиняла свій погляд на ресторані й цим об'єктом, як правило, закінчувала огляд міста. А незабаром у пресі з'являлося повідомлення, що Кобилятин-Турбінний потрапив у число кращих міст області по упорядкуванню і нагороджувався почесним дипломом та грошовою премією, матеріальну частину якої зберігали до наступного урочистого обряду. А тим часом найпопулярнішим знаком у Кобилятині-Турбінному був знак «Людина з лопатою», чорний і масний, як чорнозем, стопроцентний асфальт лежав переважно на подвір'ях власників особняків — навіть у саду, під вишнями.
Обійшовши ресторан «Веселий відвідувач», Ковбик попрямував єдиним по-справжньому впорядкованим провулком, який чомусь прозвали Тещин. Кажуть, тут і справді колись жила чиясь теща, але чия саме — так і не встановили. Та як би там не було, асфальт у цьому провулку був. Стратон Стратонович, зачарований своєю паризькою ходою, наближався Тещиним провулком до території «Фіндіпошу». Чомусь звернув увагу на фіндіпошівський паркан, що почорнів од морозу й вологи і, як і раніше, скидався на смугасту зебру. Свіжовистругані, нефарбовані дошки то там, то тут рябіли посеред дощок старих, зеленкуватих від моху та сірих від часу. Кожна свіжа дошка була прибита тільки вгорі — одним великим цвяхом. Знизу вона легко відсувалася набік і утворювала прохід, через який фіндіпошівці протоптували доріжку до найближчого горілчано-коньячного відділу.
«Цікаво, хто вистругує ці дошки? Невже Ховрашкевич? Той майстер на всі руки. А може, Понюхно? Той за склянку шампіньйози і чотири дошки вистругає. Хоч бери та колючим дротом обтягуй паркан! — думав Стратон Стратонович. — Це ж кожне лінується обійти. Обов'язково до того гастроному через дірку лазити. Солідні ж люди, можна сказати, вчені, а через дірки в паркані лазять. Зайди, скажи: «Стратоне Стратоновичу, а чи не дали б машину до гастроному з'їздити?» Дав би! Що мені — жаль? Бери, якщо лінощі раніше тебе на світ з'явилися…»
У кінотеатрі «Три альбатроси», повз який щойно прокотився Стратон Стратонович у своїй французькій шапці, добра половина глядачів запізнилась на кіножурнал. Ті, що залишилися, й досі стояли й дивилися туди, куди попрямував такою незвичною для Кобилятина ходою Ковбик.
Неголений чолов'яга з колючою щетиною на підборідді, в сірому і такому пожованому костюмі, ніби власник витяг його вранці з рота корови, підкликав до себе двох хлопчаків. У Щетини не було на «Червоне міцне», у хлопців — на кіно. Тремтячою і трохи скарлюченою чи то від морозу, чи то від постійного тримання склянки рукою Щетина показав на спину Стратона Стратоновича, що тільки-но зникла в Тещиному провулку. Хлопчаки закивали головами і кинулися Ковбику навперейми.
Над Кобилятином висів тихий морозний день: хотілося похмелитися, тим більше, що годинник уже давно пробив одинадцяту годину. Щетина нетерпляче позирав на гостинно відчинені двері невеликого фірмового магазину під оригінальною назвою «Червоне вино», в якому ніколи не було вина і завжди продавались (на винос) горілка та коньяки. Багатьох недосвідчених кобилятинців це обурювало, і, виходячи з фірмового магазину, вони неодмінно кивали на вивіску: «Тільки народ обдурюють. Віно, віно!..» Досвідченіші, в тім числі й Щетина, одразу прямували до ларка «Пшик-вода», де в продавщиці з-під поли можна було дістати не тільки пляшку «біоміцину», а й склянку напрокат, а також огірка домашнього посолу, насправді взятого у знаменитій кобилятинській «Вареничній». Славилася вона тим, що і в ній ніколи не було вареників; сиру привозили стільки, що його вистачало якраз на колектив, а відвідувачам продавали самі лише варениці, майстерно закручені з обох боків, що дуже подобалося приїжджим і малюкам.
Десь запахло смаленим. Антоша зупинив автомобіль і почав принюхуватися до шин. Стратон Стратонович потягнув носом свіже морозне повітря, настояне на чистому інеї, але нічого підозрілого не вловив. Щоправда, у скроню йому стукало шосте чуття і начебто щось нашіптувало, але так тихо, що Ковбик ніяк не міг розібрати. Він уже готовий був зупинитися, аби розібратися, що й до чого, але саме в цей час до нього підбігли два юні «фантомаси» і попросили Стратона Стратоновича пересадити їх через паркан.
Про цей новий почин — перелізання через паркан — Стратон Стратонович іще не знав. Видно, почин народився саме тоді, коли Ковбик перебував у Парижі. Хекаючи, Стратон Стратонович спочатку підсадив малого опецька, який чимось нагадував Ковбика у пізньому дитинстві, а тоді допоміг вилізти й другому — довшому, ніби схожому на рідного сина Хлівнюка, але ні в якій офіційній книзі це припущення підтверджене не було. Повагом розвернувся й хотів був іти, як один з хлопчаків, отой довший, схожий на сина Хлівнюка, щиро дякуючи Стратонові Стратоновичу за допомогу, зняв з нього французьку шапку, на прощання привітно помахав нею і щез по той бік паркана.
— Доходився! — тільки й зронив Стратон Стратонович і, з паризької ходи перейшовши на вітчизняну, попрямував до персональної «Волги», яка тепер, здавалося, котилася на на другій, а на першій швидкості.
РОЗДІЛ V,
Сідалковський поспішав за малим і спритним, як човник від швейної машинки «Зінгер», дядьком Філею. Згорблена його спина, на котрій десь далеко попереду сиділа невеличка голова, просувалася між базарних рядів швидко, звично, натреновано. Євграф дивився на цю спину і думав: «Якщо я більшу частину свого життя проводжу в ліжку, то ось цей гофмаклер — на ярмарку».
Дядя Філя й справді прослизав крізь натовп, як пуголовок між густою осокою. Інтелігентного (принаймні зовні) і респектабельного Сідалковського перша-ліпша перекупка так вправно відштовхувала набік, що він уже подумки прощався з маклером. А ще ж сам чемно давав дорогу жінкам молодшого віку… Дядя Філя ось-ось мав розчинитися у натовпі, як цукор в окропі, і тоді… прощай майбутнє! Щоправда, глибоко в душі Сідалковський не дуже вірив у всемогутність дяді Філі, але Грак його так у цьому переконував, що Євграф, залишаючись наодинці, уже бачив себе якщо не на коні, то принаймні на верхній палубі. На верхній палубі життя…
На Ію він уже давно дивився, як на красиву сорочку, котра йому раніше подобалась і в будень, і у вихідний. А тепер уже трохи зносилась, трохи стала старомодною, а трохи набридла. Хотілось чогось свіжого, новенького, дорогого і трохи імпортного або в крайньому разі хоч виготовленого на експорт. А це знайти нелегко. Навіть з таким талантом і даними, які мав при собі Сідалковський. І ось саме в цій згорбленій спині, вже не молодій, але повній енергії і пропозицій, Сідалковський і бачив своє рятівне коло. Бо остання зустріч з Ією залишила в його душі відчуття петлі на шиї.
