Грицько сміється - Кудрицький Валентин Олександрович (онлайн книга без .TXT) 📗
Ти до мене прийди-прийди, Мій ясний соколику...
І він прийшов. Як блудний кіт. Наглий і самовпевнений. Високий і широкоплечий. Людочка закрила очі, щоб все те не бачить.
Адже вона теж втікла від свого чоловіка і приїхала за тридев’ять земель за щастям. За чужим. Любов покликала в дорогу. Я вірив в її щирість. На це були здатні тільки декабристки, але ті їхали за своїми чоловіками. Чи маю я право її осуджувати? І я їй навіть співчував.
А зараз вона сидить мовчки з повними очима сліз. Певно, кається. Я бачив, як конвульсивно забилось її тіло. Бачив, як вона хотіла щось сказати, а слова, як кістки, позастрявали в горлі. І тут же відразу два гарячих фонтанчика хлинули по її надзвичайно симпатичних щічках. Я наблизився до неї, протер носовичком очі, заспокоїв:
- Іди до нього і не відпускай. Таких треба тримати двома руками.
Проте, що було далі, я не знаю, бо заснув навіть раніше, ніж голова долетіла до подушки…
Коли я проснувсь, а це вже було десь о першій дня, в роті було, ніби там ночували котики. В голові шуміло, як в дубовому лісі.
На столі і під столом - ніби після льодового побоїща. Тільки ще вороння не вистачало... Маша з опущеним ліфчиком лежала поперек кімнати. З одного боку на її грудоньках лежала голова Миколи, а з іншого - голова її чоловіка. Слава Богу обійшлось без війни. Варя, що лежала біля мене, проснулась і, побачивши наяву такий рідкісний кадр, зареготала, як сова на колоді. Як жаль, що я не художник, а то обов’язково увіковічив би цих двох любителів молочних блюд.
А ще пізніше, коли всі розійшлись, я собі подумав: як добре, що на світі є вино і горілка, інтелігенти і такі залицяльники. І що б ми, чоловіки, робили, якби на світі не було свят або вихідних днів, щоб не було горілки і вина? І що б робили наші шановані жіночки, які напевно в житті так ніколи б і не взнали, що таке справжній поцілунок справжнього чоловіка? Як я їм заздрив і співчував! І тут я подумав над особистістю людини: хто вона насправді? Яка вона? І що буде з людиною, як не стане горілки і вина? Невже світ стане ідеальним? А як же бути тоді із щастям?
Із справжнісіньким щастям – із таким, яке без горілки не буває.
З щастям, коли людина настільки щаслива, що вона не може відрізнити навіть свого чоловіка від чужого і навпаки. Хіба це не супер?
Ото ж і судіть, скільки б ми втратили в цьому світі здорового глузду, оптимізму і сміху? І що б ми знали взагалі про себе і людей - не будь горілки і вина?
Браво, хлопці! Пийте, на здоров’я і смійтесь!
Самі з себе!
КИЇВ 1.1.1996 р.
МУЖИЦЬКА ПЕДАГОГІКА
2.1.1986 р.
Сьогодні в Миколи закінчилась "командировка" і він поїхав додому - до своєї родини, залишивши на мене свою кохану. Так як у мене був вихідний, - я вирішив показати їй наш красень - Київ.
Спочатку ми поїхали до Золотих воріт, потім до пам'ятника Богдану Хмельницькому, звідки направились до Софіївського собору, потім на Хрещатик, де оглянули музей імені В.І.Леніна / був колись такий/. В даний час це вже Український дім, в якому була виставлена велика колекція значків. Від музею направились до філармонії, потім до Арки Возз'єднання України з Росією і врешті до меморіалу Слави, а звідти в печери Києво-Печерської Лаври. На останній екскурсії зупинюсь більш детально. Втіхи від того, що ми опустились в печери було мало.
Справа в тому, що позаду нас ішли учні якоїсь київської щколи, які так голосно бубніли, що здавалось, моя голова от-от розколеться навпіл від того шуму і вереску, а тим-паче, що вона ще і так не відійшла від вчорашнього, за що вже хай мене Бог простить.
На моє прохання до учнів вести себе більше стримано - вони навпаки стали вести себе ще більш зухвало, показуючи відверто свою невихованість і безтактність, а тим-паче знаходячись в святих печерах. Про яке виховання учнів можна було говорити, коли і їх вчителі вели себе не кращим чином. Прийшлось зробити зауваження і їм, але ті проігнорували і я пригадав відомий вислів з грецької філософії про те, що виховання дітей потрібно починати з виховання матерів.
Отож і подумав, ну що можна взяти з такого невігласа, але вирішив надію не втрачати і примінити педагогіку Макаренка. Я ще раз підійшов до здоровила-заводила і надто чемно попрохав трохи примкнути свій патефон, на що той ошаленів ще більше, роблячи виклик. Поруч проходили надто з виду поважні люди, які також гнівались але по принципу нашої гуманної ідеології "моя хата скраю", щоб не забруднити свої інтелігентні пальчики все це споглядали і мовчали.
По всьому було видно, що ці люди були великими інтелігентами, які ні в якому разі на захист справедливості не стануть. З точки зору філософії - я до цієї категорії не належав і подумав: що можна взяти з такої людини, з такого педагога? Яку любов до прекрасного він зуміє прищепити учневі? А тому таких педагогів я б не допустив навіть в ліс до звірів, щоб чого доброго і звірів не довели до інфаркту. А тому, мій терпець урвався і я - як представник робітничого класу - чим я пишаюсь - підійшов до двохметрового парубка і попередив в останнє.
-І що ви мені зробите? – вискалив той зуби.
Але він не встиг договорити до кінця, як схопився за живіт, зігнувся до підлоги і простогнав. В печерах стало тихо, ніби народився Тихон.
До хлопця бешкетника ніхто не підійшов. Люди проходили і виходили, і я думав: Ви тільки подивіться, на який щабель піднялась наша наука, наш прогрес. Сьогодні в нас уже є комбайни, літаки, ракети, а поруч таке нікчемство і невігластво. Звідки воно?
Суспільству потрібні телевізори, автомобілі. А кому, скажіть, потрібна культура? Хто зможе подумати про неї, щоб вона гармонійно змогла зжитись з тими хто далекий від неї? Де вони ті педагоги? - гордість наших післявоєнних років, що були, можливо, менше освіченими, але більше добрішими, а тому і мудрішими, про яких без сліз поваги - просто не можливо було говорить. То була наша гордість і наша честь. А де сучасні, де вони?
Після того , як двохметрове заводило замовко, всі забули і про капці, які незрозуміло навіщо вимагали від працівників- екскурсоводів, про які я іронічно подумав, що одягни віслюка хоч і в ризи - то він віслюком залишиться і, як вияснилось, стали більше понятливими. Навіть більше, ніж я подумав. От що таке правильна педагогіка.
І я знову пригадав А.С.Макаренка, зокрема той епізод, як він мав переїхати з Полтавської області в Харківську. За переказами його співвітчизників, перше ніж переїхати на нове місце роботи - він відібрав самих провірених своїх хлопчиків з дитячого колонії, щоб ті вияснили, хто в даній колонії володіє якою зброєю і хто серед них вожак, хто помічник? Для цього він порадив своїм помічникам недільку-другу побродяжить по вокзалах і привести себе в належний вигляд, щоб в Харківській колонії їх без вагань могли прийняти, так би мовити, за своїх. Коли Макаренко прибув на місце призначення - він уже мав усю інформацію, хто є хто?
Отож, викликає вожака і запитує:
- Ваше прізвище, ім'я і по батькові?
- Іванов Іван Іванович, - збрехав той, - навіть не кліпнувши.
Макаренко, нічого не говорячи підійшов до нього впритул і вліпив по писку, як того вимагав мужицький етикет, розвернувся і пішов. Так вони ходили, аж поки ненароком зустрілися віч на віч.- Так ти хоч знаєш, за що я тоді тебе так?...
- Ні.
- А за те, що ти брехав і в очі дивився.
На тім і порозумілись. Тоді хлопці були куди більше метиковані.
А от за наших хлопчиків радіти було ранувато.
Коли учні вийшли з печер і зайшли в іконостас, я побачив, як вони разом з вчителем стояли в шапках. Я більше атеїст в повному розумінні цього слова, але ви собі не уявляєте, як мені ще раз хотілося прикластися, але вже до того вчителя. Обуренню моєму не було меж. Я не міг собі уявити навіть при всій моїй фантазіі, яку потрібно було мати культуру і неповагу до минулого наших предків, до історії християнства і врешті, яку потрібно було мати неповагу до самих себе? Хіба зможе мати людина майбутнє не знаючи минулого і не шануючи його? Адже минуле це як фундамент, на якому стоїть будинок майбутнього. Адже минуле - це той , так би мовити, камінь, на якому знаходиться наше майбутнє. Чи хоч один з них задумався над цим? Певно, що ні. А поруч стояв пастух. Кого він пас? І за що йому платять зарплату? Скажіть, я як людина яка платить податки чи маю право про це знати, чи ні?
