Весна-красна - Вишня Остап (книга жизни .txt) 📗
Батько зразу ж вирішили їм одписати, щоб до нас вони погостити приїхали з города, бо дядько наш, Кіндратів батько, й мати Кіндрата Макаровича повмирали, і наша рідня була їм, виходить, найріднішою.
Одне тільки дуже батька нашого та й усіх нас засмутило, це те, що Кіндя в листі прописали, що вони вже змінили своє прізвище «Салло», — хоч із двома «ли», — на інше, ніби видатніше, на «Пілящаговський»!!!
Тепер уже йому, мовляв, слід писати так: «Кіндратові Макаровичу Пілящаговському».
Батько з цього приводу похитали сумно головою, а бабуся заплакали:
— Таке прізвище, як Сало, на отаке проміняв!
Батько махнули рукою:
— Не плачте, мамо! Кіндя ж критик та ще й театральний! Може ж, йому нове прізвище більше до вподоби! Хай приїздить! Як-не-як — рідний небіж!
От цього літа й приїхали до нас у гості наш двоюрідний брат, Кіндрат Макарович, бувший Сало, а тепер Пілящаговський…
Дебелий, уже в літах, видно, що живе справно…
Ми всі до нього:
— Розкажіть, мовляв, як воно там у вас, у столиці!
— Я, — він каже, — фахівець по театрах, по драматургії…
— Ну, як, — ми до нього, — там у вас із п'єсами? Чи йде «Суєта» або «Хазяїн» Карпенка-Карого?
— Ідуть, аякже ж! — одказують Кіндя. — Ще б пак не йшли, коли вони всі списки з Шекспіра чи з Шіллера! Звичайно, йтимуть…
Батько якось так сірпонулися, а бабуся куделю сіпонули, бо саме пряли…
— І «Запорожець за Дунаєм» іде?
— І «Запорожець», — кажуть, ковтаючи колгоспну ковбасу, Кіндрат Макарович, — іде! Моцартова ж музика!
Ганнуся, комсомолка, племінниця моя, зіскочила з лави і якось так ніби аж вітром промчалась у другу хату…
Принишкли всі…
Помовчавши, батько суворо якось так запитав:
— А нові п'єси які єсть? Чували ми про «В степах України». Чи йдуть, чи не йдуть вони на театрі?
Кіндя презирливо махнув рукою:
— Хіба то п'єси?! Все штампи! Ні характерів, ні типів! Он закордонні…
Батько різко рвонулися з лави.
А бабуся підбігли до батька, обняли його й держать.
— Чого ви, мамо? — тріпонувся батько.
А бабуся зніяковілись і щось таке проговорили, що ми аж не допойняли:
— Та я, синку, того… як пак його… віника ніяк не знайду…
Кіндрат Макарович Пілящаговський (колишній Сало) в цей момент голосно проковтнули шматок ковбаси. Нашої, колгоспної… І взялися за сало. Колгоспне сало, на одне «ли»…
Фіз-культ-ура!
У кожної людини єсть приятелі…
Єсть вони і в мене, і у вас.
Це не так уже й важливо, хоч і приємно, а важливо те, що серед приятелів, і в усіх, і в мене, дедалі більшає фізкультурників.
Не помічали?
А ви придивіться.
Я теж раніше цього не помічав, а тепер придивився, — нене моя! — там футболіст, там штангіст, там стрибун, там снайпер, там спринтер, там стайєр…
Серед молоді — наших синів, дочок, зятів, онуків, — то це не дивно.
Ні, самі ваші приятелі, — літненькі, сказать, уже люди, — і ті зафізкультурили.
Не подумайте, прошу вас, що я хочу з когось покепкувати, — ні.
Навпаки, я з того дуже радуюсь, бо я гадав, що сам-один я тільки такий, що о 7 годині вранці пританцьовую перед репродуктором.
— Раз-два-три. Раз-два-три.
Раніше, щоправда, посемейство, перевертаючись в цей час на другий бік, сердито мимрило:
— І чого б ото я так телесувався? Хоч не гупай!
А тепер уже мовчить: звикло.
Та й сам я посмілішав після того, як колись зайшов до кума раненько дуже (діло було). І побачив таку картину: перед репродуктором стоїть кумова мама (сімдесят три їй), підібгала спідничинку на манір трусиків, держиться за стільця і підскакує:
— Раз-два-три. Раз-два-три.
А мене не бачить: захопилася.
— Драстуйте, — кажу.
А вона: «Ой!» — і за шафу…
— Нема, — питаю, — Івана Петровича?
Мовчить…
— Драстуйте, — я ще раз, — Івана Петровича нема?
— У командировці, — відповідає з-за шафи бабуся. — А я богу молилася.
— Перебив я вам. Ну, — кажу, — дострибуйте молитву, а то інструктор по фізмолитві вже закінчує. Я теж щоранку так, як і ви, фізмолюся. Р-руку, товаришу.
І мені якось аж легше зробилося.
«Ну, коли кумова мама, — думаю собі, — ранками фізкультурить, то мені й «бог приказав».
І посемейство тепер уже, дивись, коли-не-коли і собі пострибує перед репродуктором.
А он у Луки Хомича, — так там навіть мало до трагедії не дійшло.
Дід у нього пішов якось подивитись на наших силачів: гирьовиків, штангістів і т. ін.
А сам дід (йому тепер вісімдесят п'ять) колись на селі найздоровішим парубком був. Чи, бува, на кулачках, чи там підлізти під бугая й підняти його на собі, — то було дідові раз плюнуть: бугай, було, стогне та реве, а дід тільки підсміюється. Здорово сильний був колись дід.
От і пішов, значить, дід подивитися на наших майстрів спорту — силачів.
Подивився дід, як вони там двопудові гирі, ніби м'ячі, піднімають, як вони штангу штовхають, і аж затремтів. Забрало діда.
Прийшов додому, пообідав та й каже:
— Щоб я, — каже, — Куценка не перетой?
І швиденько кудись пішов.
На «Куди ви, діду?» — тільки рукою махнув. Коли ось так за годину хтось сильно стукає в двері…
Одчинили і… отетеріли.
Ведуть діда під руки, дід блідий і головою мотає.
Всі до нього:
— Дідусю! Що з вами?
А він якось так гірко посміхнувся і махнув рукою:
— Не той, — зітхнув, — не взяло… Важка… Рейка…
Що ж виявилось?
Дід ото по обіді пішов, а на вулиці рейки лежали, трамвайні… Дід походив, подивився і… рвонув рейку… Щоб як Куценко…
Привели діда, поклали… Заспокоївся, перестав стогнати…
— Ну, як вам, дідусю, полегшало? — питають…
Дід подивився на всіх, посміхнувся:
— Бугая ж колись носив, — промовив. — А то якась рейка… штанга…
І сльоза йому покотилась по щоці і з лівого вуса капнула.
Не за своє діло дід, виходить, узявся.
До чого це ми все говоримо?
Запальна штука — спорт.
Вона захоплює і малого, і старого, і немічного.
І коли тепер у нас спорт організовано, піднесено на нечувану височінь, цілком зрозуміло, що в кожній сім'ї — чи стрибун, чи бігун, чи штангіст, чи воротар, чи крайній правий, чи крайній лівий.
Спортові надано громадсько-державних організаційних форм, спорт розвивається на наукових підставах, — і цілком зрозуміло, що на нашій Радянській Батьківщині спорт тепер — всенародне явище.
Колишні кулачки одійшли в минуле.
Бугаї стоять по державних і колгоспних коровниках і стоять зовсім не для того, щоб підлазили під них і на своїх плечах піднімали їх наші силачі… Хоч би всі силачі були такі, як чудесний дід Луки Хомича.
Футбол…
Та бачили ж ви, — не могли не бачити! — і по містах, і по селах на кожному більш-менш вільному майданчику метушаться хлоп'ята, — гонять м'яча.
Як тільки повискакували із школи, зразу ж із сумочок, портфелів і картузів будуються «ворота» і моментально починається перший «тайм».
Ви ніколи не зупинялись, щоб подивитись та послухати, що робиться на тому майданчику?
Хлопчакам по 8-9-10 літ, а з яким запалом і як серйозно вони забивають м'яча!..
М'ячишко маленький, з чорної гуми: ну, де ж таки їм дістати справжнього футбольного м'яча?
А ви подивіться он на того «воротаря»!
Він не з кісток та м'яса, — він увесь із самого напруження… Він стрибає, падає, перекидається, кидається на м'яча яструбом, він «приймає» м'яча скажено, люто!
Одне йому заважає: штанчата — вони спадають, бо ґудзики від штанів поодскакували в перші дві хвилини першого «тайму». Він закрутив штанчата цуркою, цурка вискакує, а тут якраз прорвався лівий напівсередній і вже б'є по воротах снайперським… Жах! Що йому робити? Він кидає штанчата, тигровим «броском» кидається й «бере» снайперського.
