Претенденти на папаху - Чорногуз Олег (онлайн книги бесплатно полные .TXT) 📗
…Пахло димом, дніпровськими хвилями й чимось безмежно прадавнім і вічно сучасним…
Сідалковський струсонув головою, ніби прокидаючись від солодкого сну. Айстра дивилася на нього замріяними очима і ніби запитувала: «Ну, що ж ти мовчиш? Щось згадав?»
— Згадав, — посміхнувся Сідалковський. — Нашу першу зустріч на березі Матвіївської затоки. Там, де ти, прошу пардону, хотіла трохи підгодувати раків.
Вона посміхнулася — щаслива, рум'янощока.
— Я рада, що знову зустріла тебе, — тихо мовила.
— Я теж, — щиро сказав він. — Роздягайся, Айстро, бо твій одяг, навіть імпортний, не пасує до моєї форми, — показав Сідалковський на свої міні-трусики з генеральськими лампасами. — Втім, якщо ти стомилася з дороги, то дозволь допомогти тобі…
Він уже став на коліна, щоб зняти з неї гарні імпортні чобітки з мідними шпорами, як раптом у двері постукали.
«Невже й досі немає світла?» — подумав Євграф і пішов до дверей. Мовчки відчинив їх і вражено застиг: на порозі стояла Ія…
РОЗДІЛ X,
Напередодні 23 лютого Стратон Стратонович почував себе, як полковник, якому за наказом присвоєно звання генерала, от тільки погонів ще не вручили. Він випрасував по-військовому, через газету, свої шевйотові, повоєнного випуску, штани, одягнувся, примостив на голові папаху і, поклавши в нагрудну кишеню повістку з військкомату, вийшов на вулицю.
Ковбик жив у масивному особняку, який за своїм стилем скидався на пізнє барокко. Металеві жалюзі на вікнах і ліпні карнизи під трьома балконами, фруктовий сад з однією італійською сосною-пінією і двома волоськими горіхами, що стояли обабіч неї, мов особисті охоронці. Вітальня, як і хол, який він називав сіньми, нагадувала музей, де виставлені зразки меблів різних епох і напрямків. Деякі речі, наприклад, круглий письмовий стіл, темно-коричнева тумбочка й шкіряне крісло на коліщатах, скидалися на господаря і його господиню. А весь дім, як і ці речі, носили на собі відбитки дореволюційного стилю, а точніше — того ж пізнього барокко. Стратон Стратонович навіть не здогадувався про це, поки унікальних зразків не побачив Ховрашкевич і не визначив їхню епоху: кінець XIX — початок XX століття. Це дуже образило Стратона Стратоновича.
— Ви, мабуть, Михалку, гадаєте, ніби я настільки темний чоловік, що тримаю в себе дореволюційні меблі?..
— То я перепрошую, але то ще нічого не означає…
— Ну-ну, — перебив його Стратон Стратонович і про всяк випадок порадив закусити.
Спальня і вітальня містилися на другому поверсі. Саме тут, у спальні, коли не було нікого з домочадців, Стратон Стратонович ось уже майже півмісяця відпрацьовував ходу заступника паризького мера. Варто було йому одягти оті французькі кальсони з двома симетричними квіточками нижче спини й назвою фірми «Афер д'онер», як він зосереджувався на головному. Перед його заплющеними очима пропливав курдупель із паризької мерії, і Стратон Стратонович, хвацько маршируючи, наближався до трельяжа.
Але цього разу Стратон Стратонович не імітував французького курдупеля, а йшов широким кроком стройового офіцера, віддаючи честь своєму двійникові у сірій папасі, що по-дружньому посміхався до нього із дзеркала, виготовленого на Ірпінській меблевій фабриці.
Фіндіпошівський водій Антоша сьогодні порушив з дозволу Стратона Стратоновича графік і прибув під особняк на дві години раніше, ніж завжди. У райвійськкомат, де Ковбик перебував на обліку, йому належало з'явитися на одинадцяту годину, але він запланував по дорозі заїхати ще у воєнторгівський магазин, щоб глянути, чим відрізняється полковницька папаха від генеральської. Ковбик, чесно кажучи, мало вірив у те, що йому й справді присвоять якесь високе військове звання, але був певний: коли напередодні свята тебе викликають у військкомат, то це або вручити орден, або ж для присвоєння чергового військового звання. Третього не дано.
Ковбик наказав Антоші під'їхати під самісінький гарнізонний магазин, дивуючись, чому біля його дверей немає звичної штовханини. Виявилося, що магазин зачинено на ремонт.
— Це вже невдача, — пробурмотів сам до себе Стратон Стратонович і наблизився до вітрини.
У вітрині з викладкою погонів для різних звань і родів військ непорушно сидів вилицюватий, з широкими, як генеральська бекеша, плечима й жовтим обличчям манекен і, підморгуючи підбитим оком, неприємно посміхався. На його голові хвацько, хоч трохи й прим'ято, умостилась каракулева папаха, однак важко було визначити, чия вона — полковницька чи генеральська.
Стратон Стратонович кілька разів обійшов крамницю, переконався, що нікого поблизу немає, і присів навпроти папахи з таким розрахунком, ніби вона вже не на голові манекена, а на його, Стратона Стратоновича, чуприні. Він роздивлявся своє відображення у вітрині навпроти і прицмокуючи язиком, думав: «А чого?! Не такий уже й поганий з мене генерал вийшов би!»
Рипнули двері, і на порозі магазину з'явилася жінка у форменій одежі продавця.
— Ви щось хотіли? — запитала вона, переводячи погляд з папахи Стратона Стратоновича на його черевики на високому ходу.
— Папаху, — трохи ніяковіючи, відповів Стратон Стратонович.
— Вам генеральську чи полковницьку? — поцікавилася продавщиця.
— Та вже генеральську, — не моргнувши оком, збрехав Ковбик.
— Генеральських тепер обмаль надходить, — спокійно пояснила вона, очевидно, сприймаючи Стратона Стратоновича за переодягненого в цивільне генерала.
— А це ж чому?
— Рідко кому тепер генералів дають. А може, генерали шиють самі, десь в ательє. У нас зараз всього одна. Та й та у вітрині. Вам який розмір?
— Шістдесятий, — відповів Ковбик.
— Приїжджайте після свят, спробуємо щось зробити…
Ковбик сердечно подякував і подумав: «Тепер нижче генерала мені не можна. Добра ознака, якщо вона мене за генерала сприйняла!»
По-військовому гордо він сів у «Волгу» і скомандував:
— У військкомат!
А перед очима його застигли вишикувані по команді «струнко» ряди солдатів та офіцерів…
Перед вітровим вікном автомобіля бігла назустріч така блискуча й опукла від ожеледі автострада, що Ковбикові здавалося, ніби вони їдуть по збільшувальному склі. Падав противний і важкий, як мокра вата, сніг. Він опускався на це скло й тут же примерзав, роблячи автостраду ще слизькішою, неприємною навіть на око. Паркани, стовбури дерев — усе було обліплене снігом, схожим на свинячий холодець. Гальмуючи, автомобілі виробляли неймовірні вихиляси. У ворона, що довірливо опустився на дзеркальну поверхню, підкошувалися від несподіванки лапки, і він падав. Хотів розбігтися, щоб знову злетіти, але лапки розповзалися в різні боки, й він тикався дзьобом в асфальт, як п'яний Грак носом у землю.
Від того видовища і важкого передчуття тіло Ковбика навіть під французьким кожушком із штучної шкіри й хутра покривалося сиротами.
Антоша з вічно припухлою від сну пикою, вибалушивши очі й витягши вперед шию, мчав автострадою з такою швидкістю, ніби на його шинах стирчали металеві шипи, що грізно врізалися в засклений ожеледдю асфальт.
— Що ви, як в'юн, серед тих машин викручуєтесь! — гнівався Ковбик. — Куди ви женете? Хто вас у шию б'є? На той світ ще встигнемо…
Антоша перейшов, не гальмуючи, на нижчу швидкість і відказав:
— А який руський не любить швидкої їзди?
— Який же ви руський? — гмукнув Стратон Стратонович.
— Не француз же, — знизав плечима Антоша, натякаючи на шефа, який після повернення з Франції почував себе мало не французом, хоч збоку цього не було видно.
