Претенденти на папаху - Чорногуз Олег (онлайн книги бесплатно полные .TXT) 📗
Ми так детально зупиняємося на ході парижанина не тільки тому, що його чудова постава достойна усілякого художнього опису та увічнення на кращих полотнах сучасників, а й тому, що мине зовсім небагато часу — і нею повністю оволодіє Стратон Стратонович.
Ковбик годинами милувався ходою службовця з паризької мерії і цим самим наступного дня привернув увагу представників з набережної Орфевр. Вони, мабуть, справді серйозно зайнялися б Стратоном Стратоновичем, коли б не той передранковий і трохи передчасний, на думку Ковбика, від'їзд…
Поїзд наближався до кордону. На душі цвіли півонії і канни. Уже пахло димом вітчизни і свіжопереораною, як чоло мислителя, прикордонною смугою. Все йшло того дня якнайкраще — і раптом оті дві події… Перша: Ковбик, вибувши із Франції у новорічну ніч і перетнувши кордон, потрапив із звичайного року у високосний. Друга: ставши на рідні колеса й рейки, Стратон Стратонович помітив, як до його вагона причепили табличку з номером 13, а наступний день нового року оголосили понеділком. Це його одразу стривожило й налякало, як людину, котра сподівалася на премію, а дістала догану. В душу закралась неясна тривога. «Ох, серцем чую: мої щось учудили», — думав Ковбик, вірячи в своє шосте чуття-інтуїцію (якими були решта п'ять чуттів — він не знав). У те шосте чуття Стратон Стратонович настільки вірив, що не раз казав: «Інтуїція — не жінка, вона мене ніколи не зраджує».
І ось Стратон Стратонович у рідному «Фіндіпоші». На перший погляд — тут все так само, як і було, начебто він ніколи й не їздив до Парижа, ніколи не полишав Кобилятина-Турбінного…
Він зайшов до туалету, глянув хазяйським оком на стіни — і раптом помітив, що хтось ніби долотом викарбував кілька фраз, котрі характеризували його, Ховрашкевича й Панчішку не з того боку, який годився б для позитивних характеристик. З жахом відчув, що у нього підкосився не тільки авторитет, а й ноги. «До моєї поїздки у Париж такого не було…» Ковбик ще якусь мить постояв перед глухою стіною, пильним оком графолога спробував хоч приблизно вгадати автора цих кам'яних і холодних написів, однак марно.
Попростував до кабінету з твердим наміром заглянути кожному у безсоромні очі, а наступного дня всім скоротити прогресивку і цим самим виправдати оту настінну скупу характеристику, до речі, точну, хоч і не завірену ні підписом, ні печаткою. Але уже в коридорі йому закортіло пройти ходою представника паризької мерії, особливо з поворотом голови «на караул». Стратон Стратонович опустив уздовж тулуба руки, зробив кілька кроків і стукнувся грудьми у бюст Арістотеля чи Демокріта. У коридорі його поставив Чигиренко-Репнінський, запевняючи, що це ранній Арістотель, а Ховрашкевич уперто доводив, що це пізній Демокріт або ще швидше Лукрецій — прабатько нинішньої соціології, праправнуками якого вважали себе усі фіндіпошівці.
Ковбик здригнувся — і раптом його осяяла думка: «Чого ж вони не сміялися, коли я говорив? Під час мого виступу в кожного з них був такий вираз, ніби у «Фіндіпоші» лежить покійник, а я ні сіло ні впало анекдоти розповідаю. Та й когось же нема… Ну, звичайно, Сідалковського і Грака!» І Стратон Стратонович, не обтрушуючи з голландського костюма білий гіпс Демокріта-Арістотеля, вскочив, як цунамі, до кабінету:
— А де ці два Аякси — Сідалковський і Грак?
Фіндіпошівці витріщилися на свого директора такими очима, ніби в роті й краплі спиртного не було.
«Щось трапилося, — шепнула Ковбикові на вушко інтуїція. — І цього разу таке, що вам, Стратоне Стратоновичу…» Ковбик різко обірвав інтуїцію і запросив Панчішку та Ховрашкевича до себе в автомашину, де він найчастіше вирішував усі фіндіпошівські справи. Особливо ті, які таїли в собі підтекст матеріальної зацікавленості.
РОЗДІЛ II,
У звільнений кабінет Нещадима, в крісло, про яке мріяло одразу кілька фіндіпошівців, прибув середнього зросту чоловік на ім'я Клавдій Миколайович Хлівнюк. А втім, фіндіпошівці могли й помилитися, бо, дізнавшись, в яке він крісло мітить, одразу почали на нього дивитися під зменшувальним кутом зору. Так що, можливо, він мав зріст і вищий середнього, а не середній, як це здавалося кільком фіндіпошівцям.
Прийняли його фіндіпошівці приблизно так, як приймає молодиця чоловіка, що мріє про одного, а до неї вривається зовсім інший. А коли ще хтось послався на «точні джерела» і запевнив, що Хлівнюк — це майбутній директор, то одні його одразу прозвали «заступником з перспективою», а Ховрашкевич, дізнавшись про його смаки та уподобання, одразу помчав додому, щоб принести кавоварку, натуральну каву й цукор. Панчішка взяв коробку цукерок і коньяк.
Клавдій Миколайович з величезним, як здавалося, задоволенням посьорбав кави, сказавши при цьому, що такої, мабуть, і президент Америки не п'є, а тоді спокійно заявив, що він взагалі полюбляє не каву, а трави.
— То я перепрошую, але які саме? — поцікавився Михайло Танасович таким тоном, ніби збирався негайно приступити до їхнього силосування.
— Різні! — відповів Клавдій Миколайович і додав якесь іноземне слово — з першого разу ні Ховрашкевич, ні Панчішка його не запам'ятали, бо після тієї заяви їхня увага зосередилась на пляшці з коньяком, яку завбачливо приготував Панчішка і тепер не знав, як з тією пляшкою бути: чи засунути її ногою ще глибше під стіл, чи поставити на поліровану поверхню стола.
— То я перепрошую, — продовжував розвідку боєм Ховрашкевич. — А що ви ще п'єте, Клавдію Миколайовичу?
— Звичайно, якщо не секрет, — додав Масік.
— Трави! Ще раз трави! І тільки трави!
Ховрашкевич глянув на нього критично і подумав, що він Ковбику теж може не сподобатися. Панчішка думав те ж саме.
Раптом у прочинені двері кабінету встромив носа Кнюх. Якусь мить мовчки дивився, та так мовчки і щез. Ховрашкевич завовтузився. Панчішка порожевів. Вони глянули спочатку один на одного, а тоді обидва разом на Хлівнюка — і тільки тепер помітили, що Клавдій Миколайович — малоприємний тип.
Важко сказати, чому їм так здалося, але, оскільки їхні враження в будь-якому випадку суб'єктивні, спробуємо об'єктивно намалювати портрет Хлівнюка. Клавдій Миколайович мав чудового великого носа, на шліфування якого у творця в певний момент не вистачило часу. Адже, судячи з того, як творець почав, Клавдій Миколайович мав вийти на світ з класичним носом, якому позаздрили б чи не всі патриції Риму. Але несподівано там, де ніс мав закінчуватися ніздрями, причепився, як апендикс, другий носик. І, таким чином, складалося враження, що у Клавдія Миколайовича один ніс є продовженням другого.
Одне слово, Хлівнюк мав носа, якого цілком вистачило б на двох. Не можна сказати, що Клавдій Миколайович соромився його, як, скажімо, Понюхно свого шраму на лівій щоці, навпаки — він пишався своїм носом. Особливо після того, як йому розповіли, що великий ніс — це не найгірша деталь у людини. Деякі фіндіпошівці, дивлячись на Клавдія Миколайовича, не без заздрощів казали:
— Оце ніс так ніс! Інші стверджували:
— Ніс — це реклама.
Щоправда, не уточнювали реклама чого: інтелекту, феноменальної пам'яті чи насолоди…
Очі Клавдій Миколайович мав невеличкі, невизначеного кольору. Власне, їхній колір часто залежав від навколишнього середовища, освітлення, настрою. Якщо Клавдій Миколайович був щасливий — очі в нього світилися, якщо сумний — очі затуманювалися, ставали майже непомітними. У такі хвилини фіндіпошівці казали, що вони ще не прорізалися. Мабуть, і тут усе робилося поспіхом, творцеві забракло часу…
Губи у Хлівнюка також були різні — як за товщиною, так і за довжиною. Принаймні Панчішці завжди здавалося, що нижня губа підпирає верхню, через те вона така товста й довга, а верхня — тонюсінька й коротка. У хвилини невдоволення верхня повністю ховалася під нижню, і у Ховрашкевича складалося враження, що у Хлівнюка взагалі одна губа.
