Претенденти на папаху - Чорногуз Олег (онлайн книги бесплатно полные .TXT) 📗
Суддя неквапно перегорнула справу, тоді й собі подивилася на Сідалковського таким поглядом, ніби десь уже з ним зустрічалася, тільки не могла пригадати, де саме.
Як тільки назвали його ім'я й прізвище, Сідалковський підвівся з таким виразом на обличчі, ніби його збиралися не судити, а висувати на нову посаду чи обирати самого в народні судді. Підійшов до трибуни (принаймні він думав, що той предмет, за яким не сиділи, а стояли і давали всілякі свідчення, називається саме так), красиво поклав руки на бічні стойки і завмер у такій вишуканій манері, що в судді у перші хвилини, здавалось, відібрало мову.
Проте суддя хутко згадала, що вона не жінка, а слуга її величності Феміди, і одразу змінила вираз розгубленості й зачарованості на суворість та неприступність. Спочатку ознайомила присутніх зі справою, тоді поцікавилася в Сідалковського, як його прізвище, ім'я та по батькові. Не забула й про вік, роботу, посаду. Потім такі ж запитання поставила до Ії.
А далі перейшли до найнеприємнішого. Всі питання, що ставила йому суддя, зводилися до одного: чи визнаєте себе батьком дитини Надії Карапетян? Сідалковський нагадував в'юна, якого несподівано спіймали на вудку, кинули в каструлю й почали посипати сіллю. Він так нахабно й безсоромно відбріхувався, що суддя не витримувала і опускала очі. Сідалковський розцінив це як переконливість власних доказів, і брехня, що досі трималася певних рамок, несподівано, як повінь, вийшла з берегів. Судді нічого не залишалося, як негайно внести в свої запитання більше конкретності і цим самим спрямувати потік слів у попереднє русло, але з таким розрахунком, щоб він не дуже розмивав береги і залишки совісті Сідалковського.
— Отже, ви вважаєте, що дитина не ваша? — перепитала суддя таким тоном, ніби хотіла довідатися у Сідалковського: «Тоді ж чиє воно?»
— Бачте, — почав Сідалковський, — аби я вмів заглядати в жіночі душі…
— І це ще в нього повертається язик таке говорити?.. — не стрималася Ія.
Суддя строго глянула в її бік і постукала для чогось олівцем по карафці, в яку забули налити води. А може, зумисне не налили, щоб дзвін був кращий.
— Аби я вмів заглядати в жіночі душі значно глибше, — продовжував Сідалковський, — то я точно відповів би. А так не можу взяти на себе сміливості відповісти, бо мій погляд у жіночу душу так само обмежений, як і ваш у даному конкретному випадку…
— А ми ваш погляд спробуємо розширити, — оптимістично пообіцяла суддя.
— Цікаво, за рахунок чого? — нахабно поцікавився він.
Суддя глянула на нього так, що він прочитав у її погляді: «Ти мені подобався, але тільки до цього моменту!» Вона так поспішно почала перегортати справу, що Сідалковському здалося, ніби вона зараз і справді розширить якщо не діапазон його погляду, то зіниці очей неодмінно. Так воно й вийшло. Суддя взяла якийсь папірець (на такій відстані навіть мисливці не могли б сказати, що то за документ) і запитала:
— Отже, ви, Сідалковський, категорично стверджуєте, що з Надією Карапетян не мали ніяких інтимних стосунків, а також не вели ніякого спільного господарства?
Сідалковський насторожився. Спочатку йому хотілося запитати: «Скільки вже можна в одній і тій же ступі воду товкти?» Але від запитань він поки що про всяк випадок відмовився. Надходила критична мить — це Сідалковський відчув, як казав Стратон Стратонович, шостим чуттям. У залі стало тихо, як на морі перед бурею. «Треба зніматися з якоря», — подумав Сідалковський і вперше благально поглянув на адвоката: що ж ти, мовляв, сидиш — гроші любиш, а гвинт заклинило…
Адвокат зрозумів його з напівпогляду й підвівся.
— Я прошу високий суд, — високопарно почав він, — покликати свідків. У мого підсудного…
— Гаразд, — погодилася суддя і поклала папірець, як ніж, на те ж саме місце: мовляв, до цієї зброї поки що не вдаватимемось.
У Сідалковського відлягло від душі. Він не знав, що то за папірець, але якийсь незрозумілий страх передавався від нього і морозив йому не тільки душу, а й п'яти.
Першим із свідків покликали Грака. Очевидно, за алфавітом. Грак ступав самовпевнено по червоній, давно не фарбованій підлозі, розкидаючи ноги в різні боки. Ніс тримав рівно і трохи високо.
— Такий же прохвост, як і цей, — кинула репліку мадам Карапєт.
Суддя знову взялася за олівець. Почалась та сама процедура: прізвище, ім'я, по батькові свідка, рік народження тощо,
— Ви можете, Сідалковський, поки що сісти, — звернула увагу суддя на Євграфа.
— Я вам дуже вдячний за вашу турботу, але дозвольте вам заперечити: сидіти не завжди краще, ніж стояти.
— А вас надовго садити ніхто не збирається, — втішила суддя й повернула голову до Грака:
— Ви знаєте, що за неправильні свідчення, відповідно до статті процесуального кодексу…
Грак поспішно закивав головою і для чогось навіть поворушив вухами.
— Скажіть, ви знаєте добре громадянина Сідалковського?
— Більше, ніж самого себе!
— Ви часто бували у нього вдома?
— Частіше, ніж у себе!
— Чим це пояснити?
— У мене жінка набагато вища за мене… У залі почувся смішок.
— Що, вона виганяє вас із дому?
— Вона непомітно запускає у мене пазурі. Взагалі-то вона через три хвилини про все забуває, а я три дні відходжу. Доводиться переховуватись в Сідалковського.
Посміхнулася і суддя:
— Ви кажете, що вона через три хвилини про все забуває. Для чого ж вам аж три дні? Може, ви туди дівчат водите?
На останнє питання Грак не зреагував.
— Вона-то забуває, а сліди ж на тілі залишаються! Суддя повторила питання.
— Ні-ні, не водимо. Ні дівчат, ні зозульок.
— Що означає «зозульок»?
— То я так, до слова.
— Нам до слова не треба. Відповідайте на всі запитання чітко і ясно. Чи бачили ви у квартирі Сідалковського коли-небудь оцю жінку?
— Ніколи не бачив: ні вдень, ні вночі!
— Може, ви їх зустрічали на роботі, в кафе, в ресторані, у магазині?
— Не зустрічав: ні на роботі, ні в кафе, ні в ресторані, ні в магазині…
— Я ж казала, прохвост! — знову не стрималась мадам Карапєт. — Прохвост побольше, ніж той…
Суддя взялась за олівець.
— Громадянко, ще одна репліка з місця — і я вас попрошу вийти…
Карапєт-старша тільки закопилила губу.
Другим зайшов Панчішка. Він рожево усім посміхався, говорив точно, коротко. Для судді, очевидно, особливого інтересу він не являв.
Мамуня заходив, на всіх озираючись, ніби побоюючись, чи не прикріпили до нього двох патрульних.
— Чи бачили ви предмети жіночого туалету в кімнаті Сідалковського?
— Які предмети? — витріщився Октавіан.
— Предмети жіночого туалету!
— А я не знаю, о, що це таке…
— Шістнадцятка, — долетіло із зали.
Суддя різко повернула голову на звук, але всі роти, як один, були тісно стулені.
— Предмети жіночого туалету, — почала пояснювати суддя, — це панчохи, жіночі трусики, чобітки, спідні сорочки, ліфчики…
— Не бачив!
— Може, вони сушились на мотузку, батареях парового опалення, над кухонною плитою?
— Не сушились, о…
— Лежали жужмом під диваном, на ліжку, на подушці, на килимку?..
— Не лежали, о…
— У мене все. У вас запитання будуть? — звернулась вона спочатку до Іїного адвоката. — У вас? — повернула голову до адвоката Сідалковського. Той заперечливо похитав головою. — У вас? — поцікавилась у позивачки. І я повторила рух адвоката Сідалковського.
Суддя підвелась. Підстрибнув, як заводний, маленький дідок і голосом-дзвіночком крикнув:
— Встати! Суд іде!
Карапєт-молодша вийшла на вулицю з адвокатом, Карапєт-старша, стукнувши фільтром цигарки по коробці, попрямувала напівпереможно в бічне від зали місце, на якому біліла вивіска: «Для тих, хто курить». Сідалковському теж хотілось вийти, але якщо раніше він любив зустрічатися з Карапєтами без свідків, то тепер без свідків просто боявся. Особливо з Карапєт-старшою, яка мала тверду руку не тільки в торгівлі…
— Це ваша мамаша? — вказав Панчішка на Карапєт-старшу.
