Авантюрні кандибобери або тріо наступає (СИ) - Еременко Оксана Георгиевна (читать книги онлайн полностью TXT) 📗
Ми з Вікушкою переглянулися і… почали реготати. Спочатку тихо і несміло, а коли угледіли, що Куська теж посміхається крізь сльози, засміялися на повну силу. І в цьому сміхові виливалося усе – і щойно пережитий страх, і радість, що все закінчилося не так жахливо, й злість на нерозумну сестру. А Куська так сміялась, що аж бульки з носа повилазили. Я ж реготала все тихіше і тихіше, уже мов відчуваючи, як болітимуть сідниці від материного віника…
НЕВДАЛИЙ БІЗНЕС
Думки про власний бізнес зародилися у наших кмітливих голівоньках ще у дитинстві. Щоправда, тоді ми не знали, що саме означає дане слово. Тож одного разу я підійшла до матері й спитала: «А що таке бізнес?» Мама глянула на мене з погано прихованим подивом, але, все-таки, відповіла: «Це власна справа, що приносить дохід, тобто, гроші.» А так як грошей нам завжди не вистачало, то гріх було не підзаробити. Й ми стали думати, якою ж справою можна зайнятись.
А може, давайте будем позичати велосипеди за гроші? – подала ідею Куська.
Я свого не дам! – притиснула подруга до себе «Аиста».
Та й я не дам, - сказала я. – До того ж, зараз в кожного є власний велосипед. То який же дурень буде нам платити гроші?
Ми знову глибоко замислились. За кілька хвилин Вікушка підхопилась, мов ужалена, аж ми поперелякувались.
Я придумала, придумала! А давайте будем продавати ягоди?!. У тебе ж, Оксана, і вишня є в дворі, й шовковиця, і яблука!
Нам і в голову не прийшло, що ягоди теж-таки є у кожному дворі. Ідея подруги здалася пречудовою. Отож, недовго думаючи, ми здерлися на найвищу вишню й обпатрали декілька гілляк прямо з листям. Те ж саме зробили й з рештою дерев. Зсипали в пакетики і вийшли на вулицю. Посідали біля воріт й почали чекати покупців. Та всі чомусь проходили повз, не звертаючи ніякої уваги на наш товар, або ж із подивом окидали нашу трійцю поглядом і посміювались. Нам це не сподобалось.
Щось ніхто не купує. Чому ніхто не купує? – роздратувалась мала.
Бо треба закликати! – втрутилась подруга. – А ми мовчим, як язики проковтнули.
А як це, закликати? – здивувалась я.
Вікушка раптом підскочила на місці й заголосила дурнуватим голосом:
Ягоди, ягоди! Фрукти свіжі, солоденькі! Їжте, їжте, наїдайтеся! Купуйте свіжі фрукти, ягоди! Недорого, при покупці одного пакетика – інший в подарунок!
Перехожі злякано оберталися, але, побачивши, у чому справа, реготали без упину, що неймовірно виводило подругу із себе. Вона репетувала, аж захрипла. Врешті-решт, до нас несміло підійшла сусідська чотирирічна дівчинка Оленка.
Чого тобі, дитино? – як подобає, улесливо-солодким голосом звернулася Вікушка.
Мені б ягідок, - тремтяче обізвалося дитя.
За пакетик рівно п`ятдесят копійок! – немало й небагато оголосила Вікушка.
Дитина нервово оглянулася, на її маленькому личку з`явився смуток.
- У мене немає грошей… - прошепотіла вона, повільно відступаючи.
- Ну, то йди в батьків попроси! – рішуче наказала подруга, затуляючи руками ягоди, і зсунула суворо брови докупи.
Лише тепер, будучи дорослою, я розумію, якими ж, все-таки, жорстокими ми були у той момент. Оленка й знати не знала, що у них в садку є ще солодші вишні та черешні, більша шовковиця та соковитіші яблука. Бідолашній дитині просто хотілося ягідок, які ми намагалися продати їй незадешево. На той час за п`ятдесят копійок можна було купити півбуханки хліба або три цукерки на паличці, та ще й на здачу маленьких цукерок по п`ять копійок.
Тож Оленка подибала додому. А ми, позбувшись єдиного покупця, сердито налетіли на Вікушку.
- Нащо ти сказала так дорого? – бризкала слиною сестра. – Тепер у нас взагалі ніяких грошей не буде!
- Бо ягоди дорогі нині! – впевнено сказала подруга. – І нічого задешево їх віддавати. Он мені теж їх хочеться, але я ж не їм! Бо треба грошей заробити.
Не встигли ми й посперечатися як слід, коли до нас підійшла Оленка. В її затиснутому кулачці лежала спітніла монета.
- Ось! – її оченята заблищали у передчутті насолоди. – Давайте ваші ягоди.
Ми на радощах віддали їй всі ягоди, що мали, й галопом побігли нагору, купувати цукерки. І коли, нарешті, солодощі опинилися у роті, ми відчули, як шкребе совість. Першою заговорила мала:
- Щось мені не віриться, що батьки самі їй дали гроші.
Та нам уже й самим так здавалося. Щось у грудях колотилось і перелякано застигало, чим ближче ми підходили до нашого двору.
А там вже назрівала гроза.
На доріжці біля сіней стояв батько Оленки, грізно й голосно щось вигукуючи. Наша мати з побілілим обличчям розгублено знизувала плечима. Ми зупинилися, як вкопані, не знаючи, що робити далі. Цукерки в роті вже здавалися гіркими і противними. О, як же ми хотіли в цей момент перетворити їх назад у гроші! Та, на жаль, це було неможливо.
- О! – мама вгледіла нас, і в її очах відбилось щось таке, що змусило мої коліна тремтіти. – А от і вони! Я ж вам зараз зроблю, лихо б вас побило! А ну, ідіть сюди!
Ми обернулися. Вікушка вже добігала до свого двору й зачиняла хвіртку на замок. А нам не зосталося нічого, як стояти на місці, похнюпивши голови, й чекати кари небесної.
- Поверніть мені гроші і я піду додому, а Ви робіть із ними все, що хочете! – загримів Оленкин батько. – Й виховувати потрібно Ваших дітей, сусідочко! А то, що ж це за гаспиди, Господи прости, що вимагають гроші у малечі, та ще й за ягоди, котрих у кожному дворі й так хоч греблю гати!
Ми очікували всього, що завгодно – бійки, лайки, стояння у кутку на гречці – але лише не того, що відбулося далі. На наш превеликий подив, мати, як вовчиця, різко обернулась до сусіда. На її обличчі з`явився вираз люті.
Я дуже попрошу Вас, шановний сусіде, вибирати слова, говорячи про моїх дітей! – зашипіла вона.
Оленчин батько здивовано закліпав очима і позадкував. Він також не чекав такого повороту.
У Вас є все – і корова, й свині, і ще купа худоби та грошей, а Ви маєте нахабність називати дітей нецензурними словами за нещасні п`ятдесят копійок у моєму ж дворі! Краще б дивились за своїми, які здатні тихцем витягти зі скриньки батьківські гроші!
Із цими словами мати хутко метнулася у хату і винесла збентеженому сусідові гроші. Тицьнула в долоню, схопила нас за руки й потягнула в сіни. Ми чекали якої-не-якої кари за наш учинок, й стояли, похиливши голови й шморгаючи носами, але мати здивувала нас удруге за цей день. Вона раптом обійняла нас так міцно, аж затріщали кістки, і похапцем поцілувала схилені додолу голови. А потім зробила щось взагалі неймовірне – простягнула нам з малою по новісінькій блискучій гривні!
Йдіть собі, дітки, та купіть, чого захочете, - тихо промовила вона і швидко пішла в кімнату. Я помітила, що в її гарних очах стоять сльози, які вона марно намагалась від нас приховати.
Пізніше я дізналася, що татові, який працював далекобійником, довелося залишитись на роботі ще на два тижні, щоб заробити стільки грошей аби мати змогу одягнути й прогодувати нас, малих, у тому місяці. Я згадую про це, й моє серце стискає пекучий жаль, бо я тепер розумію, як було важко батькам робити вигляд, що і в нас усе не гірше, ніж в сусідів, хоча багато чого ми не могли собі дозволити. Але, все ж таки, мати пожаліла нас тоді, й уперше в житті дала грошей, щоби ми купили, що захочем. Та ще й аж по цілісінькій гривні! А нещасний сусіда, чия донька тихцем витягла із гаманця п`ятдесят копійок, вчинив сварку. Воістину, кажуть, чим багатша людина, тим вона скупіша, а бідняк останнє віддати годен…
КОНЦЕРТ «ОРХІДЕЯ»
Моя подруга завжди вирізнялася гострим розумом, почуттям гумору та дивовижними організаційними здібностями. Мені здається, що нема на світі такої думки, яка б не прийшла в її біляву голівоньку. Отож ідея з влаштуванням концерту для односельців теж належала їй.
Та ви хоч уявляєте, як це буде класно?! – із захопленням репетувала Вікушка. Очі її блищали від захвату. – До нас прийде вся вулиця, а, може, й усе місто! Про нас всі будуть знати, писатимуть в газетах, а ми трохи підзаробимо!
