Online-knigi.org
online-knigi.org » Книги » Юмор » Юмористическая проза » Претенденти на папаху - Чорногуз Олег (онлайн книги бесплатно полные .TXT) 📗

Претенденти на папаху - Чорногуз Олег (онлайн книги бесплатно полные .TXT) 📗

Тут можно читать бесплатно Претенденти на папаху - Чорногуз Олег (онлайн книги бесплатно полные .TXT) 📗. Жанр: Юмористическая проза. Так же Вы можете читать полную версию (весь текст) онлайн без регистрации и SMS на сайте online-knigi.org (Online knigi) или прочесть краткое содержание, предисловие (аннотацию), описание и ознакомиться с отзывами (комментариями) о произведении.
Перейти на страницу:

Прокинувся він майже опівдні. Ядвіга уже давно стояла, похитуючись в такт ході поїзда, біля дзеркала. Розчісувала свої золоті коси, поглядала на Сідалковського, на його красивий сон і не могла сказати, що він ніяк не може звикнути до абсолютно нового ліжка…

У Вапнярку прибули під вечір. На привокзальній площі, звідки кілька років тому виїхав у широкий світ Сідалковський, було тихо, засніжено і трохи сумно. У залі для транзитних пасажирів вирувало життя: дядьки у великих кирзових чоботях стояли в черзі за бочковим пивом і чебуреками (їх завжди випікала Вапнярка), молодики, що повипускали з-під пижикових шапок кучеряві чуби, очевидно, вважали себе повноважними представниками станції, через яку проходять навіть закордонні поїзди, тож, фасонисто відставивши мізинці, пили червоне молдавське вино й закушували шоколадними батончиками; жінки, аби показати приїжджим пасажирам свої барвисті українські хустки, просто стояли й лузали соняшникове насіння. Біля перукарні в червоному, трохи пом'ятому з одного боку кашкеті прогулювався черговий по вокзалу, котрий явно почував себе начальником станції — був гордий і неприступний. Усім, хто звертався до нього по квиток, казав одну й ту ж фразу: «Усі тепер спішать! Усім тепер треба! А в нас усі рівні. Он каса, а он черга! А в касі квитки…» У перукарні, насунувши на голову шоломи, як у водолазів, сиділи передчасно покинуті жінки чи молодиці, які вважали, що у них не все ще втрачено, що через цей пахучий заклад по вдосконаленню жінок можна дістатися до якогось затверділого від сімейних буднів чоловічого серця — якщо не назавжди, то хоч до того часу, поки безвідмовно діятиме волога зачіска сухої сушки…

Сідалковський водив Ядзю кращими вулицями Вапнярки. Спочатку показав, де він навчався, звідки його дорога пролягла у далекий незвіданий світ — Одесу. Потім повів до свого вчителя з німецької мови, якого колись прозивали «Фройндшафт», вважав його найінтелігентнішим чоловіком у селі (а про рідного дядька, що працював конюхом у місцевому колгоспі, скромно забув).

Спали в Івана Івановича — так звали товариша Фройндшафта. Дізнавшись, що Ядзя — полька із самої Варшави, Іван Іванович забув німецьку мову і намагався перейти на польську, яку він знав там само, як і Сідалковський.

Після третьої чарки, коли Ядзя скинула чобітки й почала сушити ноги біля грубки, Сідалковський попросив пробачення у господарів та Капітульської — сказав, що хоче на півгодинки забігти до свого шкільного приятеля, — і, перекинувши шарф на плечі, вискочив з низької сільської хати, яка, обклавшись цеглою, зовні виглядала солідно й величаво.

До приятеля Сідалковський не пішов. Залишаючи глибокі сліди в снігу, попрямував на старе вапнярське кладовище. Десь тут була похована його мати…

Він довго блукав поміж засніженими гробками. Старий сторож, дід Тимофій, у якого сльозилося на вітрі одне око, довго придивлявся до Сідалковського.

— А кого ти шукаєш, чоловіче?

— Могилу Мотрі Сідалко, — оглянувшись, тихо промовив він, соромлячись своїх слів.

— Кого, кого? — дід Тимофій, очевидно, був не тільки підсліпуватий, а ще й трохи глухуватий. — Зайди з правої сторони і крикни мені в оце вухо, — вказав він скоцюрбленим від часу й праці пальцем.

— Мотрі Сідалко! — з наголосом на «о» гукнув, ще раз оглянувшись навколо, Сідалковський.

— То це ти її син будеш?

— То не має ніякого значення, діду…

— Родич? — не почув відповіді сторож.

— Родич, родич! Знаєте, то покажіть, не знаєте, то йдіть до церкви — сам пошукаю.

— Як не знать? Я тут усіх знаю. Не перший год замужем! Он її могилка! Уже й запала. Нікому доглянуть. Синок десь повіявся. По морях чи по окіянах. А вона тут сама лежить…

— Спасибі, діду, — кивнув Сідалковський. — Ви тут залишайтесь. Далі не йдіть. А то сніг глибокий…

— Та чого там! Я ж у чоботях! Он ти в черевичках модних, і то… Нам не привикать. Не перший год замужем!

Дід починав дратувати Сідалковського. «Якраз нікого нема, вечоріє… Так ні, чорти пруть за мною цього пенька старого…»

— Ось це! — показав пальцем дід. — Бідна, воду снігову п'є. Нікому могилки підправить. А ти хто будеш? Не син? Га-а! Не син, кажеш? Я так і пойняв. Той повіявся. По морях, по окіянах, кажуть.

— Спасибі, діду, йдіть уже. Я сам трохи побуду. Постою, кажу, сам! — люто крикнув Сідалковський у підставлене вухо діда Тимофія.

— Сам постоїш? Постій сам. Все пойнятно, — погодився дід, зібрався було йти, але раптом повернувся, запитав: — А ти случайно не синок Мотрі? Га-а? Не синок, кажеш? Пойнятно! Той повіявся по морях, по окіянах! Дай закурить!

— Не курю, діду!

— Нема чи жалко?

— Не курю!

— Ага-а, не куриш… Пойнятно. Не перший год замужем…

Сідалковський швиденько витяг табличку, викрутку, кілька шурупів і, поки між гробками маячіла похила дідова спина, поспішно почав віддирати стару, вже заіржавілу табличку. Потім причепив нову, чавунну, з написом «М. М. Сідалковська». Пересвідчився, чи надійно прикріплена табличка, й оглянувся: згорблена постать сторожа ніби розтанула в сутінках.

«Слава богу, — тихо промовив Сідалковський. — Коли б ще випав сніг та притрусив оці сліди трохи. А краще б завірюха почалась…» Він хотів уже йти, але якесь внутрішнє почуття ніби прип'яло його до могили. Все єство несподівано огорнув страх. Він різко повернувся— й закляк… Поруч, за сусіднім хрестом, стояв, спершись на ціпок, дід Тимофій. Він скрушно хитав головою і, пересилюючи вітер, що раптово затанцював між могилами, гукав:

— Пойнятно! Не перший рік замужем! А її син десь повіявся!..

…Ядвіга вже спала, коли Сідалковський повернувся. Постіль, свіжа й накрохмалена, так і виблискувала під сяйвом електричного світла, що пучком падало до хатини із світлиці.

— Де ти так довго ходив? — спитав Іван Іванович. — Дружина твоя вже заснула…

— Та знаєте… Слово за слово, чарка за чаркою…

— Сідай, роздягайся, розказуй. Як там? Де ти? Ким ти? Як там Київ? Мабуть, уже доктор наук?

— Кандидат, — скромно поправив Сідалковський і, піднявши палець угору, так повторив цю фразу, ніби й сам хотів її запам'ятати: — Кандидат! По соціології. Філософ. Сучасний Фейєрбах. — Від брехні, як алкоголік від порції вина, Сідалковський отримував насолоду.

— Таких ще Вапнярка не знала…

«І ніколи не знатиме», — хотілося додати Сідалковському, але він змовчав.

Іван Іванович тим часом продовжував, звертаючись до дружини:

— Чи не так я кажу, Валентино Іванівно?

— Авжеж! Авжеж!

Сідалковський дивився на них і думав: він говорить питальними реченнями, вона — окличними. Він короткими, а вона ще коротшими, а головне — з усім погоджується. Припливла фраза Ковбика, котру Сідалковський, дивлячись на Валентину Іванівну, одразу перефразував: «Де б собі таку дружину знайти?»

Валентина Іванівна не належала навіть до провінційних красунь. Видно, тієї краси у неї і в молодості було не густо, тож і до свого передпенсійного віку нічого не взяла. Окрім доброти, лагідності, сліпої довіри до слів Івана Івановича та ще юнацької зачіски — віночком на потилиці. «Не зачіска, — дивився на її високу, трохи сутулу, з запалими грудьми постать Сідалковський, — а підкова на щастя, в якій алюмінієвими дротиками пробивається перша сивина…»

Валентина Іванівна належала до господинь моторних, гостинних, хоч і мовчазних. Невеличкі, глибоко посаджені чорні очка інколи втомлювались і дивились на світ зажурено й печально. Іван Іванович це одразу помічав:

— Сідають акумулятори? Більше доброти в очах, Валю! Євграф ображається.

Валентина Іванівна вмикала якісь резервні джерела струму, і її чорні очка, як молоді кошенятка, раптом загравали, вистрибували й сміялися.

— Чудово! — вихопилося в Сідалковського.

— Що «чудово»? — перепитав, геть сп'янівши, Іван Іванович.

— Чудово, що я знову у Вапнярці, з вами, Іване Івановичу. А пам'ятаєте отой костюм, що я привіз із Генуї чи Венеції?

Почалися спогади. Повкладались тільки перед світанком. Прокинувшись, Сідалковський одразу кинувся до дзеркала, що стояло тут же, біля ліжка, і в яке, здається, ніхто ніколи не дивився. Як, до речі, ніхто й не лежав на тому ліжку, де вони спали з Ядвігою між високих подушок, дивовижних покривал, рожевих фотокопій з якихось японських картин і каравану слоників, що йшли кудись у підніжжя трюмо подвійним караваном повз невеличкі пластмасові пальми й кипариси, на яких проглядали запорошені пилом слова «Привіт із Ялти».

Перейти на страницу:

Чорногуз Олег читать все книги автора по порядку

Чорногуз Олег - все книги автора в одном месте читать по порядку полные версии на сайте онлайн библиотеки mir-knigi.info.


Претенденти на папаху отзывы

Отзывы читателей о книге Претенденти на папаху, автор: Чорногуз Олег. Читайте комментарии и мнения людей о произведении.


Уважаемые читатели и просто посетители нашей библиотеки! Просим Вас придерживаться определенных правил при комментировании литературных произведений.

  • 1. Просьба отказаться от дискриминационных высказываний. Мы защищаем право наших читателей свободно выражать свою точку зрения. Вместе с тем мы не терпим агрессии. На сайте запрещено оставлять комментарий, который содержит унизительные высказывания или призывы к насилию по отношению к отдельным лицам или группам людей на основании их расы, этнического происхождения, вероисповедания, недееспособности, пола, возраста, статуса ветерана, касты или сексуальной ориентации.
  • 2. Просьба отказаться от оскорблений, угроз и запугиваний.
  • 3. Просьба отказаться от нецензурной лексики.
  • 4. Просьба вести себя максимально корректно как по отношению к авторам, так и по отношению к другим читателям и их комментариям.

Надеемся на Ваше понимание и благоразумие. С уважением, администратор online-knigi.org


Прокомментировать
Подтвердите что вы не робот:*