Весна-красна - Вишня Остап (книга жизни .txt) 📗
От пішов наш письменник до обізнаного товариша та й каже:
— Дозвольте мені помилитися!
Обізнаний товариш здивовано якось на нього подивився і подумав: «І корчму закрили, а запитання дивні!» А потім питає:
— Як так помилитися? В чому саме помилитися?
— У романі!
— В якому романі?
Письменник розповів докладно.
— Та, бачите, я пишу роман. Уже написав аж один цілісінький розділ. Та й став. Знаєте-понімаєте, як вести своїх героїв отак прямо та й прямо, так виходить дуже вже прямо. Так я хочу помилитися. Щоб не так прямо все йшло, а щоб отак-отак-отак (тут письменник не знайшов слів для пояснення своїх думок і оте «отак-отак-отак» показав пальцем). Так воно тоді інтересно буде! Всі мої герої помиляються, і я з ними помиляюсь. От як уже ми допомиляємось до того, що вже далі нема чого помилятися, я їх усіх тоді й виведу на чисту воду! І сам з ними вийду. Переборемо, значить, усі помилки!
— А для чого це?
— Для інтересу! Інтрига тоді, така, знаєте-понімаєте, буде! Он яка буде інтрига! Читатимуть тоді з захопленням!
— Значить, помилка для помилки, чи як?
— Ні! Тут не те! Треба, щоб люди запаморочились, закрутилися, завертілися… Тут треба не так, як воно йде, а так треба, як воно не йде! Ви мене розумієте? — питає письменник.
— А ви себе розумієте? — питає обізнаний товариш.
— Не можна сказати, щоб я себе зовсім розумів, але дещо вже накреслюється. А ви мене розумієте?
— Як вам сказать? Дещо накреслюється! Ви цього року ще не відпочивали?
— Ні! Та я цілком здоровий!
— Ну, слава богу!
— Так можна, значить, мені помилитися?
Обізнаний товариш кріпко подумав, ще раз подивився на письменника, подзвонив, ввійшла секретарка, і він точно і прямо відповів на письменникове запитання:
— Які в нас сьогодні справи на президії?
— Такі і такі, — каже секретарка.
— Ага! Ну, добре! — сказав обізнаний товариш.
А потім обізнаний товариш звернувся до письменника:
— Більше у вас до мене запитань нема? Ну, бувайте! Заходьте, будь ласка!
Ну й почав письменник помилятися.
Роман у нього починається так:
«Запахло чебрецем…»
Довго письменник думав над цією фразою:
— «Запахло чебрецем». Ну, що тут такого оригінального? Кожному може запахнути чебрецем! І не тільки чебрецем може запахнути! Різними пахощами може запахнути. — Думав він, думав та й закреслив цю фразу.
Закреслив і написав:
— «Зачебричило пахом»…
Це вже щось інше. Оригінальне. Так іще ніхто не писав.
Як приклад, можна процитувати страждання головного героя роману.
«Юрко нервово ходив по кімнаті і права рука його лежала на животі. Раптово він зупинився, прислухався, помацав себе за живіт, зблід, очі йому затуманились, він підійшов до канапи й сів, потім схилив на руки голову і повним одчаю й розпачу голосом не промовив, а простогнав: «Невже я завагітнів?! Боже, боже! Я, що сміливо дивився у вічі смерті на всіх передових усіх фронтів, я тепер з дитиною?! Та від кого ж це? Невже від Оксани?!» Руки йому тремтіли, в очах бриніли сльози. Він сумно похитав головою й гірко процідив крізь зуби: «Герой! — А пелюшки шити треба! І сповивачі!»
Роман обговорювали на зборах секції прозаїків.
Секція таки зібралася.
— В перший і останній раз! — сказав голова секції. Дехто був «за», дехто «проти».
Вказували на окремі невдалі фрази і т. д., і т. ін. Зайшов на збори і один з читачів.
Вислухавши дебати, він підніс руку:
— Дозвольте й мені!
— Прошу!
— Мені роман подобається! Тільки назва роману, по-моєму, не підходить. Автор її назвав «Тайна таємниці», а по-моєму, цей роман треба назвати так:
«Юринда».
Дідів прогноз
Було це надвечір у суботу, під неділю, а може, в п'ятницю надвечір, під суботу, — це не так-то уже дуже й важливо. Головне — було це ще взимку.
Снігу вже нападало чимало, а сніг усе іде собі та й іде.
Голова правління одного колгоспу, Махтей Федотович, наказав сторожеві:
— А поклич-но мені діда Тимоша!
— Якого, — питає сторож, — вам покликати діда Тимоша? У нас є два діди, і обидва Тимоші.
— Глухого.
— Так вони ж у нас обидва глухі!
— Хіба і другий вже оглух?
— Оглух! Ще влітку, як ото буря була. Як ото страшенно гримнуло, — вони й оглухли.
— А я й не знав! — каже голова. — Ти мені того поклич, що вже давно не чує.
— Так, мабуть, з печі не стягну. Вони ж із печі не злазять!
— А ти не тягни, а ладиком його, ладиком! Голова, мовляв, правління просять, щоб до правління прийшли. Діло, мовляв, важливе є.
Пішов сторож кликати діда Тимоша до голови правління.
У дідовій Тимошевій хаті сторож застав самого тільки діда, на печі, звичайно.
— Здорові були, діду!
— Га? — питає дід Тиміш.
— Здоровенькі, кажу, були, діду! — з усієї сили гукнув сторож.
— Ага! — відповів дід Тиміш.
— Голова правління, Махтей Федотович, просить, щоб до правління прийшли! — гукнув сторож.
— Що каете? — питає дід Тиміш.
— Голова правління просить! Голова! — аж посинів сторож од крику.
— Голова, каете? — перепитує дід Тиміш.
— Еге! Голова!
— Голова, каете?! Ні! Голова не болить. Ноги гудуть. Та поперека на кольки бере. А голова — ні! Голова в мене — ого-го!
Довгенько довелося сторожеві розмовляти з дідом Тимошем, доки дід Тиміш зрозумів, чого від нього хотять.
Зліз кінець кінцем дід Тиміш із печі, одягнув на себе все те, що взимку дідові одягати треба, узяв патерицю — і вийшов із хати.
— Що воно ото таке біле скрізь? — питає дід у сторожа.
— Сніг, діду!
— Га? А по-моєму — сніг. Коли ж це його стільки насипало? Я як на покрову на призьбі сидів, так іще його не було!
— Правда ваша, діду, на покрову ще не було! — ствердив сторож.
— Е, ти мені не говори! А я кажу, що не було! Не було, не було! Я все пам'ятаю! Щоб я та не пам'ятав! Ого-го!
Голова правління Махтей Федотович дуже привітно зустрів діда Тимоша.
— Драстуйте, діду! Сідайте! Давненько щось до нас не заходили.
— Що каете? — перепитав дід Тиміш.
— Не заходили, кажу, давненько!
— Онуки, каете, дрібненькі?! Повиростали вже, всі вже повиростали!
Помовчали…
— Діду! — звернувся до діда Тимоша Махтей Федотович. — Чималенько ви вже на світі прожили. Як, по-вашому, коли отак багато снігу нападало, на врожай це чи не на врожай?
— Га? — на це йому дід Тиміш.
— На врожай чи не на врожай, коли снігу багато? Снігу! Снігу! — кричить дідові в вухо Махтей Федотович. — Снігу!
— Снігу, каете?
— Еге ж! Снігу!
— Снігу, каете? На покрову не було. Що не було, то не було!
— Ні, дідусю, я не про те. Як снігу багато, так чи буде врожай, чи неврожай?
— Га? — дід Тиміш ізнову.
Нарешті Махтей Федотович за допомогою всіх присутніх у правлінні розтлумачив дідові, що од нього треба.
— Ага! То ви б так і казали! — кивнув головою дід Тиміш.
— Ну, то як, по-вашому, дідусю?
— Це на врожай! На врожай, на врожай! Бо я пам'ятаю, ще як покійний батько повернулися додому з-під генерала Скобелєва, так такого снігу було! Ой, снігу ж було! Ой, снігу було! Вийдеш, було, звиняйте, з хати, так двері не відчиняються, хоч плач. Так ото снігом привалило! Собака був у нас, Сірко, дуже злий був собака, — таких тепер собак нема, — на цепу сидів… Так покійний батько його біля бовдура прип'яли, щоб у снігу не потонув! Так, пам'ятаю, того літа такі кавуни вродили, ох, і кавуни! Таких тепер кавунів нема. Найменший — як підситок! Ще й ножиком до нього не доторкнешся, а він тільки — реп! І як жар! Відтоді і батько покійний запримітили та й мені наказали не забувати, що як багато снігу, то то вже обов'язково на врожай!
— Ну, спасибі вам, дідусю, за пораду! Велике спасибі! Стомилися, мабуть! Ну, ідіть з богом!
