Пристань Ескулапа - Низюрский Эдмунд (читать книги полностью .TXT) 📗
Тільки тоді, коли вже подали другу страву, за столом виникла млява розмова на найбільш нейтральну тему, тобто про погоду.
— Страшенно душний день, правда ж, панове? — обізвався доктор Касіца, витираючи лисину.
— Скидається на те, що буде буря й натиск, — промовив доктор Заплон, наливаючи собі пива.
— Натиск? — засміялася доктор Протоклицька. — Який?
— Звичайно, міліцейський, — відповів Заплон, обертаючись до Журки. — Б'юсь об заклад, що ви плануєте вирішальний наступ.
Журка змірив його крижаним поглядом, і розмова знову зав'язла.
— Відчиніть вікно, колего, — збудженим голосом звернулася доктор Протоклицька до Йонаша.
— Ви гадаєте, що це очистить атмосферу? — пожартував Заплон.
Йонаш нервовою ходою підійшов до вікна і почав возитися з защіпкою. Зненацька почувся глухий стук. Усі обернулися до Йонаша. Він, червоний, мов буряк, збирав з підлоги черепки з вазона.
— Цього ще невистачало! — зітхнула Протоклицька. — Облиште, Мацьошекова прибере.
Йонаш витер руки і, мимрячи якісь виправдання, попрямував до столу. Раптом став мов укопаний.
— Що з вами, Міхале?
Міхал Касіца підвівся з стільця. Обличчя його перекосилося. Він хотів щось сказати, але тільки змахнув руками і впав на підлогу. Професор Касіца розпачливо крикнув і кинувся до сина. За ним схопились усі. Але допомога була вже зайва. Міхал був мертвий. Професор Касіца важко опустився на крісло.
— Це вбивство… — прошепотів він. — Його вбили… — І професор затулив обличчя долонями.
— Мабуть, ціаністий калій, — тихо промовив Заплон до Журки.
На обличчі поручика заблищали дрібненькі крапельки поту.
— Сядьте всі на свої місця, — сказав він, силкуючись бути спокійним.
В тяжкій мовчанці ми розглядали стіл і людей, які сиділи навколо нього. На столі, біля місця Міхала, стояла відкрита пляшка, тарілка і недопитий кухоль пива. Поруч лежала зібгана паперова салфетка. Перед Йонашем і Протоклицькою, які сиділи поруч, були тільки тарілки і кухлі.
— А де ваша пудрениця? — запитав Журка.
— Пудрениця? — доктор Протоклицька збентежено глянула на нього.
— Пудрениця лежала на столі.
— Ах так… справді… — видавила доктор Протоклицька. — Я сховала її в кишеню.
— Дайте, будь ласка, її мені, — холодно сказав Журка.
Протоклицька нервовим рухом подала йому круглу срібну річ.
— Що це має означати? — схопився Йонаш. — Яке відношення до всього цього має пудрениця?
Замість відповіді Журка спитав:
— Хтось бачив, як доктор Міхал брав паперову салфетку?
Ніхто не обізвався.
— Хтось бачив, як Міхал обтирав нею губи?
Знову мовчанка.
— Що означають ці запитання? — видавила доктор Протоклицька.
— Ціаністого калію в пальцях не принесеш, — відповів Журка.
— Але ж Міхал міг прийняти його в капсулі або в облатці! — вигукнув Йонаш.
— Ви певні, що не в пиві? — процідив Журка.
— Це можна легко перевірити, — обізвався Заплон. — Давайте зробимо дослід на миші. Ви згодні?
— Дуже прошу, — сказав Журка.
Заплон побіг у лабораторію і приніс білу піддослідну мишу. Устромив її головою в пиво, яке не допив Міхал, а потім пустив на підлогу. Ми затамували подих. Зробивши кілька кроків, миша раптом задрижала і застигла мертва.
Розділ XX
Першою ми допитували доктора Протоклицьку. Вона ввійшла до кімнати аж надто енергійною ходою. — по-солдатськи, як сказав би Журка, — і прямо з ходу запитала:
— Чому ви починаєте з мене?
— Ви сиділи найближче від самовбивці, — відповів Журка.
— Що ви хочете цим сказати?
— Нічого. Просто відзначаю факт. Ви сиділи біля Міхала, отже, найбільше могли… гм… бачити.
— Я нічого не бачила. Ми всі дивилися тоді на доктора Йонаша і розбитий вазон. Чудовий момент для самовбивці.
— Або для вбивці, — холодно сказав Журка.
Протоклицька штучно засміялася.
— Я бачу, Касіца вас переконав.
— А хіба ви виключаєте можливість вбивства?
— Звичайно. Я його не отруювала. Хтось інший не мав такої можливості. Пиво у пляшці теж не могло бути отруєне, його пив не тільки Міхал, а й я, і доктор Йонаш. Виходить, що ціаністий калій, — якщо взагалі це був ціаністий калій, — хтось сипнув прямо в кухоль. Або ж Міхал прийняв його в облатці. Ну, а так прийняти отруту міг тільки самогубець.
— Які, по-вашому, причини до самогубства були в Міхала?
— Причини — це справа відносна, — сказала доктор Протоклицька, спокійно закурюючи цигарку. — Міхал був неврастеніком. Він завжди був то хворобливо збуджений, то впадав у крайню апатію. Якась дрібниця могла штовхнути його на цей крок. Та, зрештою, він не раз жартував, що найкраще було б покінчити з собою.
— А проте ви самі визнаєте, що якась причина мусила остаточно штовхнути його на це.
— Причини могли бути різні, — знехотя мовила Протоклицька. — Історія з автомашиною, наприклад.
— Ви вважаєте, що це достатня причина?
— Ох, ні! Я ж сказала вже — Міхал взагалі мав схильності до самогубства. Важливе значення мало те, що він втратив інтерес до життя. Історія з автомашиною мала бути останнім поштовхом… Але хлопець міг мати й інше горе. Наприклад… — Протоклицька завагалася.
— Наприклад? — підхопив Журка.
Лікарка злорадно примружила очі.
— Запитайте краще свого колегу, поручика Дзярмагу.
— Дзярмагу? — здивувався Журка. — Павле, ти щось маєш сказати?
Я зашарівся.
— Що ви маєте на увазі, пані Протоклицька? Я не зовсім розумію.
— Невже ви вважаєте, що ми сліпі, поручику Дзярмага? — в'їдливо посміхнулася Протоклицька. — Всі бачать, що ви підтримуєте тут славні уланські традиції.
Я хотів щось сказати, але Протоклицька не дала мені й слова вимовити.
— Не виправдуйтесь, будь ласка, — обрізала вона з іронічною усмішкою. — Мене мало цікавить, що ви робите з тією сорокою Галінкою, але я маю підстави припускати, що це дуже цікавило Міхала.
Я прикусив губи.
— Ви кажете, що Міхал Касіца… гм… був закоханий у панну Стор? — гостро запитав Журка.
— Це всім відомо.
— І вона відповідала йому взаємністю?
— Цього не знаю. Галінку трохи зіпсував успіх. Думаю, що вона скоріше полювала на крупнішу дичину. Наскільки я знаю Галінку, вона дуже тверезо підходить до життєвих справ.
— Але ж по її поведінці ви, певно, могли зорієнтуватися…
Протоклицька похитала головою.
— Ви не знаєте малої Стор… — У її очах спалахнули неприязні вогники. — Це людина дуже спритна і так само скритна.
— Ви, здається, не дуже-то симпатизуєте їй, — зауважив Журка.
— Відверто кажучи, ні.
— Чому?
— Не люблю дівчат такого типу.
Ми трохи сумнівалися, чи допитувати професора Касіцу безпосередньо після події, що, напевно, приголомшила його як батька. Але професор виразив готовність розповісти про все і запросив нас до своєї кімнати. Він, здавалося, постарів років на десять, але вже повністю володів собою.
— Що ви можете сказати про смерть свого сина, професоре? — запитав після короткої паузи Журка.
— Це вбивство, — тихо відповів Касіца.
— Чому ви так думаєте?
Професор безпорадно розвів руками.
— Якби це сталося вчора, у мене ще були б сумніви. А сьогодні я цілком певно можу сказати, що це не самогубство. Немає причини. Адже я пообіцяв йому владнати справу з автомашиною так, як він хотів.
— Можна поцікавитись, як саме?
— Потерпілий згодився взяти мій новий автомобіль замість свого шкарбана і доплатити мені шістдесят тисяч злотих.
— Хто подав таку думку?
— Інженер Карась.
Ви вважаєте, що така операція корисна для вас?
Для людини в моєму становищі, мабуть, корисна. Як-не-як, я одержую готівкою чималі гроші, а разом з тим з моєї голови спадає клопітлива і прикра справа.
