Пригоди Шерлока Холмса. Том 1 - Дойл Артур Игнатиус Конан (лучшие книги .TXT) 📗
— Як ви гадаєте, цей Горнер невинний?
— Не можу сказати.
— Гаразд. А інший, Генрі Бейкер, має до цієї справи якийсь стосунок?
— Я гадаю, що Генрі Бейкер, найімовірніше, тут не причетний; він навіть уявити собі не міг би, що цей гусак, навіть якби був весь із чистого золота, все одно коштував би дешевше. Все це, звичайно, одразу з’ясується, коли він відгукнеться на наше оголошення.
— А до того ви нічого не робитимете?
— Нічого.
— Якщо так, то я поїду до своїх пацієнтів, а ввечері повернуся сюди: я хочу побачити, чим скінчиться ця заплутана справа.
— Радий буду вас бачити. Я обідаю о сьомій. До обіду, здається, буде куріпка. До речі, чи не попросити місіс Хадсон оглянути воло тієї куріпки після останніх подій?
Я трохи затримався, й було вже пів на сьому, коли я знову потрапив на Бейкер-стріт. Наблизившись до Холмсового будинку, я побачив високого чоловіка у шотландській шапочці й застебнутому до підборіддя сурдуті. Він стояв у яскравому півколі світла, яке падало з віконця над дверима. Щойно я підійшов, двері відчинились, і ми разом увійшли до кімнати мого друга.
— Містер Генрі Бейкер, якщо не помиляюся? — мовив Холмс, підводячися з крісла й зустрічаючи відвідувача з тією легкістю й лагідністю, яку він так уміло вдавав. — Сідайте отут, біля вогню, містере Бейкере. Вечір сьогодні холодний, а літо ви, здається, переносите легше, ніж зиму... Ватсоне, ви прийшли саме вчасно. Це ваш капелюх, містере Бейкере?
— Так, сер, це, безперечно, мій капелюх.
Бейкер був високий плечистий чоловік із масивною головою, з широким розумним обличчям та гострою рудуватою борідкою. Червоні плями на носі й щоках, а також легке тремтіння простягнутої руки підтверджували Холмсові здогади про його звички. Вицвілий чорний сурдут був застебнутий на всі ґудзики, комір — піднятий, а на худих зап’ястках, що виглядали з рукавів, не було й натяку на манжети. Говорив він глухо й уривчасто, ретельно добираючи слова, й справляв враження людини інтелігентної, але досить підтоптаної.
— Ми вже кілька днів зберігаємо ваші речі, — сказав Холмс, — і чекаємо, що ви дасте оголошення в газетах зі своєю адресою. Не розумію, чому ви й досі цього не зробили.
Наш відвідувач присоромлено всміхнувся.
— Нині в мене не так багато шилінгів, як колись, — мовив він. — Я й не сумнівався, що хулігани, які напали на мене, забрали з собою і гусака, й капелюх. Тому й не хотів марнувати гроші.
— Цілком природно. До речі, про гусака: нам довелося його з’їсти.
— З’їсти? — наш відвідувач схвильовано підхопився зі стільця.
— Він і так зіпсувався б. Але я гадаю, що он той гусак на буфеті, такої самої ваги й свіжий-свіжісінький, цілком замінить вам вашу втрату...
— О, звичайно, звичайно, — відповів містер Бейкер, полегшено зітхнувши.
— Щоправда, в нас збереглися ніжки, пір’я, воло та ще дещо від вашого гусака, тож, якщо хочете...
Бейкер щиро розреготався.
— Хіба що на пам’ять про мою пригоду, — відповів він, — хоча й не уявляю, навіщо мені можуть придатися рештки мого колишнього знайомого! Ні, сер, я гадаю, що краще обмежитися, з вашого дозволу, тим чудовим гусаком, якого я бачу на буфеті.
Шерлок Холмс промовисто поглянув на мене й ледь помітно знизав плечима.
— Тоді ось вам ваш капелюх і ваш гусак, — мовив він. — До речі, чи не могли б ви сказати мені, де ви дістали того гусака? Я дещо розуміюся на птиці, й мені рідко траплялися такі відгодовані гуси.
— Охоче, сер, — сказав Бейкер, що тим часом підвівся й сунув під пахву свого нового гусака. — Наше невеличке товариство відвідує корчму «Альфа» біля музею, — ми, бачте, проводимо в музеї цілісінькі дні. Цього року її власник, містер Віндіґейт, заснував «Гусячий клуб», кожен із членів якого сплачує щотижня кілька пенсів і одержує на Різдво гусака. Я вже виплатив усі належні пенси, а те, що було далі, вам відомо. Щиро вдячний вам, сер, бо ж не личить солідній людині мого віку ходити в шотландській шапочці.
Він уклонився нам обом з кумедною врочистістю й пішов.
— З Генрі Бейкером закінчено, — мовив Холмс, зачинивши за ним двері. — Цілком зрозуміло, що він про цю справу нічого не знає. Ви голодні, Ватсоне?
— Не дуже.
— Тоді пропоную перетворити обід на вечерю й негайно вирушити свіжими слідами цієї загадки.
— Я готовий.
Був морозний вечір, і нам довелося надягти пальта й закутати собі шиї шарфами. На безхмарному небі холодно сяяли зорі, й пара від дихання перехожих нагадувала димок від численних пістолетних пострілів. Наші кроки гучно й чітко відлунювали вулицями. Проминувши Вімпол-стріт і Гарлі-стріт, ми пройшли через Віґмор-стріт на Оксфорд-стріт і за чверть години були в Блумсбері, біля корчми «Альфа» — невеликої пивнички на розі однієї з вулиць, що вели до Голборна. Холмс відчинив двері корчми й замовив два кухлі пива рум’янощокому хазяїнові в білому фартусі.
— Пиво у вас, напевно, чудове, якщо воно не гірше за ваших гусей, — мовив він.
— Моїх гусей? — хазяїн удав здивування.
— Так. Півтори години тому я мав розмову з містером Генрі Бейкером, членом вашого «Гусячого клубу».
— А, так, так. Але бачте, сер, ці гуси не мої.
— Справді? Чиї ж вони?
— Я, бачте, купив дві дюжини гусей у Ковент-Ґардені.
— Невже? Я знаю декого з тамтешніх крамарів. У кого ж саме?
— Його звуть Брекінрідж.
— Ні, цього я не знаю. Тож за ваше здоров’я, господарю, й за добробут вашого дому. На добраніч!
— А тепер — до містера Брекінріджа, — сказав Холмс, застібаючи пальто, коли ми вийшли надвір, на мороз. — Пам’ятайте, Ватсоне, що на одному кінці нашого ланцюжка лише така мирна річ, як гусак, але на другому — людина, якій загрожує не менш ніж сім років тюрми, якщо ми не доведемо її невинність. Утім, можливо, що наші розшуки покажуть, що винна саме вона, але будь-що ми тримаємо в своїх руках нитку, яка вислизнула з рук поліції й випадково потрапила до наших. Тож дійдемо до кінця цієї нитки, хоч би й сумного. Тепер — напрям на південь, і кроком руш!
Ми перетнули Голборн, пішли вздовж Ендел-стріт і, поблукавши якимись закутнями, опинилися на Ковент-Ґарденському ринку. На одній з найбільших крамниць висів напис: «Брекінрідж». Її власник, чоловік із кобилячою щелепою та пещеними бакенбардами, допомагав хлопцеві зачиняти вікна.
— Добрий вечір! Оце так мороз! — мовив Холмс.
Крамар кивнув головою і запитливо глянув на мого друга.
— Гусей, як я бачу, розпродано, — вів далі Холмс, показавши на порожній мармуровий прилавок.
— Завтра вранці можете купити хоч п’ять сотень.
— Завтра вони мені ні до чого.
— Добре, кілька ще залишилося в отій крамниці, де горить газовий ріжок.
— Але мені порадили саме вас.
— Хто порадив?
— Господар «Альфи».
— Так, я йому послав дві дюжини.
— Чудові були гуси! Де ви їх дістали?
На мій подив, це запитання розсердило крамаря.
— Послухайте-но, — мовив він, задерши голову і вперши руки в боки, — на що це ви натякаєте? Кажіть прямо!
— Я й кажу прямо. Я хотів би знати, хто продає вам гусей, яких ви постачаєте «Альфі».
— От не скажу, й квит.
— Не скажете, то й не треба. Чого ви гарячкуєте через такі дурниці?
— Гарячкую? Ви б іще не так гарячкували, якби вам докучали, як оце мені! Я плачу добрі гроші за добрий крам, та й по всьому. Так ні-бо: «Де гуси?», «В кого ви купили гусей?», «Кому ви продали гусей?» Світ клином зійшовся на тих гусях, чи що, — такий галас через них зчинили!
— Мене не обходять ті, хто докучає вам із цими запитаннями, — мовив Холмс. — Не хочете казати, то й не треба. Але я розуміюся на птиці й навіть побивсь об заклад на п’ять фунтів, що гусак, якого я їв, годований у селі.
— От і пропали ваші п’ять фунтів: гусак міський! — вигукнув крамар.
— Не може бути! Нізащо не повірив би.
— Чи не гадаєте ви, що знаєтесь на птиці краще за мене, коли я торгую нею трохи не з пелюшок? Кажу вам, що вся птиця, продана в «Альфу», відгодована у місті.
