Пригоди Шерлока Холмса. Том 1 - Дойл Артур Игнатиус Конан (лучшие книги .TXT) 📗
Райдер несподівано сповз на килим і обома руками вхопився за коліно мого друга.
— Заради Бога, змилуйтеся! — заволав він. — Подумайте про мого батька, про мою матір! Це доконає їх! Я ніколи не крав, ніколи! Й ніколи більше не робитиму цього, присягаюся! Ладен заприсягтися вам на Біблії! Тільки не доводьте цю справу до суду! Заради Христа, не доводьте!
— Сядьте! — суворо наказав Холмс. — Добре вам тепер хлипати й повзати навколішки. А про що ви думали тоді, коли бідолашний Горнер потрапив на лаву підсудних за злочин, про який сном-духом не знав?
— Я втечу, містере Холмсе! Я залишу Англію, сер! Тоді звинувачення проти нього відпаде...
— Ну, про це ми ще поговоримо! А тепер послухаємо, що ж насправді сталося після крадіжки. Яким чином камінь потрапив у воло гусака і як цей гусак опинився на ринку? Кажіть нам правду, бо для вас правда — єдина надія на порятунок.
Райдер облизав пересохлі губи.
— Я розповім усю правду, сер, — мовив він. — Коли Горнера заарештували, я вирішив, що найкраще буде забрати камінь із собою, якщо раптом поліція надумає обшукати мене і мою кімнату. В готелі не було безпечного місця для каменя; я вийшов, начебто в службових справах, і подався до своєї сестри. Вона заміжжю за джентльменом на ім’я Окшот і мешкає на Брикстон-Роуд, де відгодовує птицю для ринку. По дорозі кожен перехожий здавався мені полісменом або детективом, і, хоч був холодний вечір, рясний піт заливав мені обличчя, поки я дістався Брикстон-Роуд. Сестра спитала, що сталось і чому я такий блідий; я відповів, що мене схвилювало викрадення коштовностей у нашому готелі. Потім я вийшов надвір, закурив люльку й став міркувати, що вчинити далі.
У мене є приятель, на ім’я Модзлі, що давно вже помалу грішив і недавно вийшов з Пентонвільської тюрми. Якось ми стрілися з ним, поговорили і він розповів мені, як злодії збувають крадене. Я знав, що він мене не зрадить, бо й сам дещо відав про його гріхи, через те й вирішив піти просто до нього в Кілберн і довірити свою таємницю. Він навчив би мене, як перетворити цей камінь на гроші. Але як безпечно дістатися до нього? Я згадав ті страхи, які пережив дорогою з готелю. Мене щомиті могли схопити, обшукати і знайти камінь у кишені мого жилета. Я стояв, притулившись до стіни, й поглядав на гусей, які перевальцем походжали біля моїх ніг, і раптом мені сяйнула думка про те, як обдурити найкращого в світі детектива.
Кілька тижнів тому сестра обіцяла мені, що до Різдва я дістану від неї в подарунок гусака, і я знав, що слова свого вона дотримає. Тому вирішив забрати свого гусака одразу ж і в ньому пронести камінь до Кілберна. У дворі був якийсь сарай, і я загнав до нього одного з гусаків — дуже гарного, великого, білого, зі смугастим хвостом. Я впіймав його, відкрив йому дзьоб і засунув камінь у горлянку так глибоко, як тільки сягали мої пальці. Гусак ковтнув, і я відчув, як камінь пройшов у воло. Але птиця пручалася й била крильми, і сестра вийшла подивитися, в чому річ. Я обернувся, щоб відповісти їй, і тут клятий гусак вирвався у мене з рук і загубився серед інших.
«Що ти робив з гусаком, Джіме?» — спитала сестра.
«Та ось, — мовив я, — ти обіцяла, що подаруєш мені гусака до Різдва, от я й вибирав, який серед них найжирніший».
«О, — сказала вона, — ми вже вибрали для тебе гусака, так і називаємо його — Джімів гусак. Он він, великий, білий. Усього їх двадцять шість, один для тебе, один для нас, а решта на продаж».
«Дякую, Меггі, — відповів я, — але якщо тобі все одно, то я хотів би взяти того, якого щойно тримав у руках».
«Але твій важчий від нього десь на три фунти, — мовила вона, — й до того ж ми навмисне відгодовували його для тебе».
«Пусте. Я хочу саме цього й заберу його одразу з собою», — сказав я.
«Як хочеш, — мовила вона, трохи образившись. — То якого ти хотів би взяти?»
«Отого білого, зі смугастим хвостом, що якраз посеред табуна».
«То й добре. Ріж його і забирай».
Я так і зробив, містере Холмсе, й поніс птицю до Кілберна. Я розповів про все своєму приятелеві, бо він такий чоловік, із яким можна поговорити про що завгодно. Він реготав, аж заходивсь, а тоді ми взяли ніж і розрізали гусака. Серце моє тьохнуло, коли я побачив, що ніякого каменя немає, й зрозумів, що сталася жахлива помилка. Я кинув гусака, побіг до сестри і влетів на її двір. Але від гусей там не було й сліду.
«Де гуси, Меггі?» — закричав я.
«Віддала крамареві, Джіме».
«Якому крамареві?»
«Брекінріджу з Ковент-Ґардена».
«А чи був серед них іще один гусак зі смугастим хвостом, — спитав я, — такий самий, як і той, що його я зарізав?»
«Так, Джіме: було два гусаки зі смугастими хвостами, і я ніколи не могла їх розрізнити».
Тут я, звичайно, все зрозумів і притьмом кинувся до того Брекінріджа, але він уже продав гусей і нізащо не хотів казати, кому саме. Ви чули, як він розмовляв зі мною. Отак він відповідав мені щоразу. Сестра гадає, що я збожеволів. Іноді мені також здається, що зі мною не все гаразд. І тепер... тепер я нікчемний злодій, хоч навіть і не доторкнувся до того багатства, заради якого занапастив себе. Боже, допоможи мені! Допоможи, Боже!
Він затулив обличчя руками й затремтів у риданні.
Запала довга мовчанка, яку порушували лише його тяжкі зітхання та розмірене постукування пальців Шерлока Холмса по столу. Раптом мій друг підвівся й розчинив навстіж двері.
— Забирайтесь геть! — крикнув він.
— Як?! Хай благословить вас небо, сер!
— Ані слова більше. Геть звідси!
Слова й справді були вже зайві. На сходах загупали швидкі кроки, потім грюкнули вхідні двері і з вулиці долинув тупіт Райдерових черевиків.
— Врешті-решт, Ватсоне, — мовив Холмс, простягаючи руку по глиняну люльку, — я працюю не задля того, щоб виправляти помилки поліції. Якби на Горнера чекала небезпека, то інша річ; але цей тип не стане свідчити проти нього, й звинувачення відпаде. Можливо, я переховую шахрая, але таким чином рятую його душу. Цей молодик більше такого не вчинить, він занадто переляканий. Засадіть-но його у в’язницю, й це перетворить усе його життя на неволю пташки в клітці. До того ж нині свято — час відпущення гріхів. Випадок звів нас із досить дивовижною й дотепною загадкою, і розв’язання її — то вже нагорода для мене. Якщо ви зробите ласку подзвонити, докторе, то ми розпочнемо новий «дослід», у якому також бере участь птиця: не забувайте, що до вечері в нас куріпка.
Строката бинда
Переглядаючи свої нотатки про понад сімдесят дивовижних випадків, — ці записи я робив останні вісім років, студіюючи методи свого друга Шерлока Холмса, — я натрапляю серед них на трагічні, кумедні, не раз навіть чудернацькі, але не знаходжу жодного буденного: працюючи заради любові до мистецтва, а не заради грошей, він ніколи не брався до справи, в якій не було нічого незвичайного або навіть химерного. З-поміж усіх цих пригод я не можу згадати нічого дивовижнішого за випадок, пов’язаний із відомою в Сурреї родиною Ройлотів із Сток-Морена. Це сталося на початку нашої з Холмсом дружби, коли ми, два парубки, ділили помешкання на Бейкер-стріт. Можливо, я оприлюднив би свої записи і раніше, але обіцяв поки що тримати їх у таємниці й звільнився від цієї обіцянки лише місяць тому, після передчасної смерті леді, якій дав слово. Час уже, може, пролити світло на ці події, бо чутки приписували смерть доктора Ґрімсбі Ройлота ще за жахливіших обставин, ніж то було насправді.
Сталося це на початку квітня 1883 року, коли одного ранку я прокинувся й побачив, що Шерлок Холмс стоїть біля мого ліжка одягнений. Зазвичай він вставав пізно, але зараз, коли годинник на каміні показував лише чверть на восьму, я поглянув на свого друга здивовано й трохи докірливо, бо сам завжди був вірним своїм звичкам.
— Дуже прошу пробачення, що розбудив вас, Ватсоне, — мовив він, — але такий уже нині день. Розбудили місіс Хадсон, вона — мене, а я — вас.
— Що ж там скоїлося? Пожежа?
