Довга ніч над Сунжею - Кононович Леонід (библиотека книг TXT) 📗
— Міцна, — скоса зиркнула на мене Леся. — Навіть дуже, запевняю тебе! А що?
— Та, — знітивсь я, — побачиш! Мені просто незручно говорити…
— Ти інтригуєш мене! — сказала вона, розливаючи каву в чашечки. — що там в тебе живе, — ховрашки, чи що?
Я дістав з настінної шафи два кришталеві флакони й одгвинтив кришечки. Тоді налляв у свою чашку по кілька крапель з кожного флакона.
— Хочеш? — поспитавсь я в неї.
— Що це? — не втямила вона.
— Гашишна олія, а оце — ванильна есенція. Для більшого кайфу. Цього я навчився в Пакистані, коли був у полоні в муджагідів. Так полюбляли пити каву бійці з Алжиру.
— А це справді смачно?
— О, — заохотив я її, — ще й як! Давайно свою чашку.
Вона відпила ковток і посмакувала.
— Специфічний присмак, — замислено сказала вона. — То це кава помусульманськи?
— Ну, — посміхнувсь я, — в певному розумінні… Ти що, не любиш мусульман?
Її обличчя потемніло.
— Не люблю, — сказала вона. — Не знаю й чому, але…
— А дарма! — сказав я, відкидаючись у фотелі. Тоді ковтнув із чашки й аж заплющився од втіхи. — Мусульмани — дуже сильні люди! Сильні духом, я хочу сказати… Врешті, за ними майбутнє — європейська цивілізація доживає останні дні. Якби Україна свого часу прийняла іслам, то вся наша історія була б іншою… Втім, що зараз казати!
— Можливо, — відказала вона. По тому занепокоєно роззирнулась. — Хто це добивається в двері?
— А, — сказав я, підводячись, — це Більбонський! Змерз, напевне…
Я пройшов на веранду й відчинив двері. Здоровезне кудлате страховисько, од ніг до голови обліплене снігом, плигнуло мені на груди й завищало, намагаючись лизнути в носа.
— Ходімо, друже, ходімо! — сказав я, хапаючи його за нашийник. — Ми якраз п'ємо каву… а для тебе знайдеться кавалок м'яса, так що заходь…
Більбонський увійшов до кімнати й став, насторожено зиркаючи на Лесю. Сніг швидко танув і одвалювався з нього цілими кім'яхами.
— Ну? — поспитавсь я в нього.
Він підійшов до Лесі, котра забилася в фотель, і став її обнюхувати. Він довго водив по ній писком, чмихав, стріпував вухами, а тоді став навіть на задні лапи й став обнюхувати її лице.
Хоч убий, а щось йому в ній не подобалося!
— Необхідна церемонія, — сказав я, підходячи до фотеля. — Цей пес вважає своїм обов'язком обстежувати кожного з моїх гостей. Річ у тому, що він дуже добре виявляє зброю й наркотики.
— Ти що, не довіряєш мені? — образилася вона.
Я посміхнувся.
— Довіряю чи ні, а Більбонський все одно обнюхав би тебе. На це він дозволу не питається.
Собайло нарешті опустився на підлогу й глянув на мене своїми круглими очима. По тому обтрусився, розкидаючи кім'яхи мокрого снігу, й підійшов до коминка. Звук був такий, наче гепнула в'язка дров, — пес упав набік, заплющив очі й з утіхою витяг лапи.
— Готово, — сказав я. — Спатиме, як забитий.
— Ну і собака в тебе! — отямилась Леся. — Він що, спеціально дресирований?
— Трохи дресирований, а трохи й од природи такий… Це надзвичайно розумна тварина, — їйправо, я в житті таких істот не зустрічав! Часом мені здається, що я маю справу з людиною, — він розуміє геть усе, що можна виразити словами… Ось, наприклад, те, що ми про нього говоримо!
Більбонський розплющив очі й гавкнув, підтверджуючи ці слова.
— Ти скажи тільки! — вигукнула Леся.
— Крім того, — провадив я, — він має цілком людські звички, — наприклад, полюбляє пити коньяк, причому найвищих сортів…
— … і палить? — іронічно поспиталася Леся. Розберемося! Ти куди зараз? РоРооооо
Я покрутив головою.
— Що ні, то ні. А коньяк п'є, з миски.
Більбонський знову розплющив очі.
— Не дам, не дам!.. — сказав я йому. — А то ще алкоголіком станеш… не вистачало мені, щоб тут собаки хуліганили! І без того наїжджають мало не щодень…
Леся відставила чашку.
— Гаразд, — сказала вона, скоса зиркаючи на Більбонського, — а хто ж іще в тебе живе?
— А ти не злякаєшся?
— Ні, — спокійно відказала вона. — А що там таке жахливе?
— Ходімо! — сказав я, підводячись.
Я відімкнув двері, й ми стали спускатися в підвал.
— Знову ці підземелля, — озирнулася Леся. — А двері які грубі… що в тебе тут, леви? Чи тигри?
— Гірше, — сказав я, одмикаючи ще одні двері. — Ну, та ти сама напросилася, правда ж?
Вона трохи зблідла.
— Не бійсь, не бійсь! — поплескав я її по плечу. — Жодної небезпеки. Принаймі, якщо ти зі мною!..
Леся пройшла за мною в бункер і стала роззиратися. Було дуже тепло. Під стінами стояли ящики з грубого броньованого шкла. В кожному з них горіла електрична лампа, а то й дві.
— Така собі колекція! — сказав я недбало. — Помилуйся!..
Леся зацікавлено зазирнула через шкло. Тоді випросталася. Тоді знову глянула туди й одвела погляд. Обличчя її завмерло.
— Нуу!.. — сказала вона врешті — й замовкла.
— Тебе це лякає? — спокійно поспитавсь я.
Вона похитала головою й знову втупилась у ящик.
Здоровезна груба зелена гадюка звивалася по шибі, шукаючи, де б його знайти вихід із цієї шкляної клітки. Її холодні очі блищали як дві чорні намистини.
— Один з найкращих екземплярів, — прокоментував я. — Дуже рідкісний вид тропічної гадюки.
— Вона отруйна? — поспиталася Леся.
Я ніяково посміхнувся.
— Та вони всі отруйні, — нарешті сказав я. — Це зміїна ферма. Бачила щось подібне?
Вона закусила губу, не в змозі відвести погляд од тої гадини за шклом. Змія тицялася в шибу своєю тупою мордою, залишаючи на шклі мутні пасмуги слизу. З усього видно було, що вона за всяку ціну хоче видобутися з ящика.
— Півтора метра завдовж, — сказав я. — А жере… ці гадюки мені скоро вуха пооб'їдають, їйправо!
– І багато їх тут? — озирнулася Леся.
— Більше сотні. Через пару тижнів має бути ще десятків зо три, з інкубатора.
— Ти що, сам їх розводиш? — здивувалася вона.
Я взяв її за лікоть.
— Ходино та глянь іще на інших… Люба моя, про розведення отруйних змій, їхні звички, спосіб життя я можу прочитати тобі цілу лекцію! Крім того…
— Але навіщо, ради Бога, навіщо тобі все це?! — вигукнула Леся, знову роззираючись довкруги.
У підвалі чутно було шемрання, котре все зростало й зростало, — неначе шум припливу. В ящиках замигтіли пласкі трикутні голови, залунало сичання, стукіт, торохтіння… А запах, запах був який! Завітривши присутність чужих їм істот, гаддя ожило і тепер аж корчилося, намагаючись вирватися на волю.
— Бачиш, — замислено сказав я, — робота детектива — ненадійне джерело до існування. Стільки справ доводилося мені провадити, а жодна з них не обійшлася без якоїсь травми: то підстрелять тебе, то руку поламають, а то дадуть по голові… Рано чи пізно прийде година, коли я зароблю таке каліцтво, що подальша робота в «Тартарі» стане геть неможливою. І куди тоді податися? Я ж нічогісінько не вмію, — ото калічити та вбивати людей, а більш нічого!
— А оце хіба дає якісь гроші? — поспиталася вона, з відразою заглядаючи в ящик, де шаленіла двометрова плямиста змія.
— Ще б пак! — вигукнув я. — Зміїна отрута — це ж один з найкоштовніших товарів! Та й врешті чим же мені ще займатися — не квіти ж вирощувати, справді… Крім того, якоїсь великої загрози од цих створінь немає.
— Немає? — подивилась вона на мене.
Я посміхнувся.
— Гаразд, продемонструю тобі ще один трюк. Ніні, не треба боятися… покладись на мене, прошу тебе!
— Добре, добре… — буркнула вона. — Що за трюк?
— Отут, — сказав я, підходячи до величезного шкляного ящика, котрий стояв у кутку, — живе одна з найстрашніших отруйних змій — африканська кобра, котра цікава тим, що плюється отрутою. Зазвичай радіус її засягу дорівнює двомтрьом метрам, і цілить вона в очі. Смерть наступає миттєво. Втім, навіть якщо отрута потрапляє на відкриту шкіру, то ефект часто такий же самий… Словом, небезпечна тварюка. Так от, дивись…
– Ідіот! — сказала Леся, відступаючи назад. — Ти… ти що, хочеш випустити її?!
