Довга ніч над Сунжею - Кононович Леонід (библиотека книг TXT) 📗
— Кажу тобі, не лякайся! — гримнув я на неї. — Я що, схожий на придурка?
Вона зціпила зуби. Видно було, як її б'є лихоманка.
Не звертаючи більш на неї уваги, я підняв верхню шибу й закріпив її фіксаторами. Кобра була насторожі — вона скрутилася в клубок, виставивши голову й страхітливо роздувши капюшон на горлянці. Я ледве чутно засвистів. Її тіло здригнулося; голова хитнулася з боку на бік, немов би виражаючи вагання; відтак змія стала немов би осідати: капюшон спадав, кільця розслаблювалися… Натомість же ж тіло заструмувало по шклу, аж над краєм ящика піднялася плеската й чорна як вугіль голова.
— Йди, йди… — півголосом сказав я, простягаючи до неї руку. — Ну?
Кобра перевалила через край шкляної клітки й стала обкручуватися довкруг руки. Вона рухалася легко й без видимих зусиль. Зблизька специфічний запах її слизу став простотаки нестерпним.
— Бачиш? — озирнувсь я на Лесю.
Всетаки вона була мужньою жінкою — ні пари з уст, тільки губи міцно стиснуті, й білабіла… ну як стіна, не інакше! Трималася, правда, кроків за десять од мене.
– І… і вона тебе не вкусить?
Я знову посміхнувся. Кобра сягнула плеча й стала поволі обкручуватися довкола шиї. Хвіст її був ще в ящику — ця тварюка сягала більше двох метрів завдовжки.
— Вона мене любить! — гордо сказав я, проводячи долонею по її слизькому тулубу, вкритому лускою. Змія немов би втямила, що я сказав — і засичала, роззявивши пащу й дригаючи своїм роздвоєним жалом.
— Ннічого собі!.. — пробурмотіла Леся.
— Кобру, — сказав я, зніміючи з себе змію й обережно запускаючи її в ящик, — приручити неможливо — врешті, як і будьякого іншого плазуна. В них немає такого інтелекту, який дозволяв би розрізняти ієрархію зграї — провідника і його підлеглих. А, між іншим, на цьому базуються всі взаємовідносини між людиною і вищими тваринами, особливо собаками. Скажімо, Більбонський визнає мене своїм провідником, так би мовити, альфою, і тому скоряється моїм командам. Якщо ж я почну в чомусь поступатись йому, то він вирішить, що альфою тепер стає він, і намагатиметься сам керувати мною, Що ж до змій, то до них застосовується інша метода. Дуже проста — коли яйце лежить в інкубаторі, то людина привчає майбутню змію до своїх біострумів. Зародок дуже чутливий — він відчуває крізь шкаралупу биття твого серця, електричні розряди й навіть функціонування твого мозку. Якщо людина достатньо довго й близько перебуватиме коло гадючого кубла, то жодна з гадюк, які звідти вилупляться, її не вкусить. Змієлови гадають, що вона вважає таку людину за істоту свого ж роду.
— Себто, ця кобра… оця тварюка вважає тебе такою ж самісінькою коброю?!
— Звичайно, — сказав я, посміхаючись. — Вона знає, як б'ється моє серце, струмує кров… й за іншими ознаками розрізняє, — недоступними для нас, адже змія феноменально чутлива істота! Щоправда, не всі екземпляри з цієї ферми вилуплюються в інкубаторі…
— Тобі що, привозять їх? — Леся вже оговталася й тільки час від часу неспокійно озиралася, — певне, боялася, щоб якась зміюка тихцем не підкралася ззаду.
— Я ж тут не сам, голубонько… В мене компаньйон, він знається на цьому ділі. Так що мої гроші, — його знання… Все це, до речі, влітає в добру копійку! — Я обвів рукою бункер. — Спецальна система, котра підтримує мікроклімат, інкубатори, а нагорі ще й лабораторія…
Леся вражено дивилася на мене, — так, ніби вперше побачила.
— Послухай, — сказала вона, — в мене таке відчуття… В тебе з головою все гаразд?
— Ні, — сказав я, одчиняючи іще одну клітку, — ні… в тімто й справа, що негаразд! Просто я дуже люблю змій, причому, отруйних. Люди набагато небезпечніші од гадюк. Що таке змія? — обернувсь я до неї, коли величезна плямиста гадина ковзнула з ящика й поплазувала по моїй руці. — По суті, це дуже ніжна беззахисна істота. Незначні коливання температури, не той харч, більша чи менша вологість середовища — й змія гине, навіть найотруйніша! За ними треба доглядати, як за дітьми.
— Ну й що? — буркнула вона, з огидою наглядаючи, як змія обплутує мене з голови до ніг своїми кільцями.
— Хоча відомо, що навіть порубана гадюка, — буквально порубана на клапті, — іще може вкусити… Два роки тому я був у Індонезії. Там є такі ресторани, де готують отруйних змій. Так от, — я обережно зняв із себе оту тварюку, й вона невдоволено зашипіла, — одного разу кухар дістав із клітки кобру, — їх беруть спеціальними щипцями, — і відрубав їй голову. Голова підлетіла в повітря й, падаючи, вкусила його за руку. — Я закрив клітку й випростався. — Помер, уяви собі!..
— Щось на брехню схоже! — недовірливо скривилась Леся.
— Гадюка — дуже небезпечна істота! — сказав я, оглядаючи себе з ніг до голови. Ті два плазуни геть замурзали мене слизом, — і джинси, й сорочка так смерділи, що не продихнути. — Але люди, з котрими я маю справу, набагато, набагато гірші… До речі, в мене — і тільки в мене — є дуже рідкісний екземпляр: отруйна жаба, котра водиться в болотах Амазонки. Отрута її в кілька сотень разів сильніша од тої трутизни, яка виробляється залозами африканської кобри. Хочеш глянути?
— Ні, — сказала Леся, все ще роззираючись довкруги (в клітках аж кишіло розтривожене гаддя), — з мене досить! Ходімо звідси, га?
Я стенув плечима.
— Досить, то й досить… Видовисько не з лепських, це правда! Між іншим, хтось нахвалявся, що в нього міцні нерви…
— Міцні, чого ж! — буркнула вона, піднімаючись по східцях. — Але бачити, як оці тварюки повзають по людині… брр!…
Ми піднялися нагору. Більбонський лежав біля коминка, з утіхою простягнувши свої здоровецькі лапи. Крізь величезний зашклений балкон видно було зимову панораму: густа завіса хурделиці, крізь яку насилу проглядає чорний сосновий ліс потойбіч яру.
— Давайно, — сказав я, дістаючи з бару пляшку мартеля, — іще вип'ємо… Ти так перенервувала, бідолашка!
Вона сіла в фотель і знеможено заплющила очі.
— Ну й ну!.. — сказала вона, коли я подав їй келишок. Тоді відпила ковток і посмакувала. — Недарма про тебе ходять всякі чутки… одна другої страшніші!
— Де це ти їх чула? — недбало поспитавсь я.
— Світ великий, — буркнула вона, не розплющуючи очей. — В «Тартарі», де ж іще!
— Гм… — крутнув я головою. — Казати можна що завгодно… язик без кісток!
Запала мовчанка. Леся допила з келишка й потягнулася в фотелі, — ну мов кішка, їйправо! Тіло її було граціозне, а рухи вкрадливі й якісь аж хтиві.
— Але й замурзали ж мене ці плазуни! — похопивсь я. — Вибач, я на хвилину…
Я пройшов у ванну й, відкрутивши кран, став умиватися. Хай йому дідько, в декотрих видів змій навіть слиз отруйний! А от одяг доведеться прати, — вони так мене виповзали, що від сорочки й джинсів на кілька метрів тхнуло гадюкою. Але це ж і Леся! Добра, видно, штучка, — друга жінка на стіну б полізла, угледівши оце гаддя… Ні, всетаки треба перевдягтися, знову подумав я, з огидою розглядаючи себе в люстро.
Я вийшов з ванни й, щойно ступивши крок, став неначе вкопаний.
Вона лежала у фотелі, голаголісінька, і її тіло немов би променіло молочнобілим сяєвом. Все це виглядало настільки цнотливим і природнім, — а водночас, за якимсь незбагненним парадоксом, таким гріховним і закличним, що в мене аж подих перехопило. Нечутно ступаючи по килиму, я підійшов до неї й замислено провів долонею по її плечу, почуваючи на дотик гарячу трепетну плоть. Вона здригнулася й розплющила очі; її погляд був безсоромний і простотаки палючий од насилу погамованої жаги, котра відчувалася в кожному поруху її котячого тіла.
— Візьми мене… візьми, ну ж бо! — прошепотіла вона пересохлими вустами.
Я розстебнув було гудзик на сорочці, але вона затримала мою руку.
— Ніні, не треба… скинь тільки джинси і все!
— Я ж замурзаний! — прошепотів я.
Вона замріяно посміхнулася.
— Мене збуджує цей запах! Я полюбила його… це подих нелюдської сили… це смерть… — Її зіниці аномально розширилися, а тіло зненацька вигнулося дугою. — Візьми, візьми мене… зроби мені боляче, ну!..
