Скіфська чаша - Самбук Ростислав Феодосьевич (читать книги полные .txt) 📗
— Зробимо, — погодився Хаблак. — Там попід вікнами газони й квітники, доведеться облазити.
— Неодмінно, — підвів угору вказівного пальця Каштанов. — І попитайте людей. Обійдіть квартири по сусідству, може, хтось і побачив щось підозріле.
У кабінеті директора “Кристалу”, крім господаря, сиділи ще двоє чоловіків. Одного з них Хаблак уже знав, художник Петро Данько. Поруч нього на дивані примостився середніх років чоловік з глибоко посадженими пронизливими очима, вилицюватий, трохи схожий на монгола, але не смуглявий, білий, буцім альбінос. Мав не тільки білу чуприну, але й зовсім білі брови, які контрастували з темними гострими й розумними очима.
— Василь Ярославович Петренко, — представив його директор. — Секретар нашої парторганізації. Вчора був відсутній.
Він міг би й не пояснювати цього, Хаблак і сам знав, що Петренко вчора не прийшов на зустріч з Хоролевським, та директор визнав за можливе пояснити:
— Син у Василя Ярославовича в дитсадку, й мусив забирати.
— Ви кажете це так, — посміхнувся Петренко, — ніби виправдовуєте мене. Але ж трапилося таке, що кидає на нас тінь, і ми не можемо заспокоїтися, поки не знайдеться ця клята чаша. Втім, я, мабуть, неправий, чаша не винна, і, прошу вас, капітане, чим ми можемо допомогти? Я особисто із товаришем Даньком — він у нас заступник голови місцевкому, голова у відпустці, — а так, бачите, “трикутник” до ваших послуг. І не тільки “трикутник”, весь колектив.
Директор застережливо похитав головою, видно, йому не дуже подобалася категоричність секретаря — той зрозумів його, але вперто махнув рукою й вів далі:
— Так, Миколо Семеновичу, весь колектив, я кажу це зовсім свідомо, бо один якийсь негідник не може заплямувати колектив. Як кажуть, родина не без виродка, та весь колектив я нікому не дозволю гудити! — Він гостро зиркнув на Хаблака, наче той уже почав гудити видавничих працівників, і капітан, трохи образившись, заперечив:
— Ніхто не збирається кидати тінь на колектив, більше того, сподіваємось на вашу допомогу. Бо без неї, як без рук. І просимо от що… — Розповів, що треба спробувати знайти “жука”, яким учора було замкнуто електромережу.
— Зробимо, — пообіцяв Петренко, — зараз попрошу працівників, а ми з Даньком пошукаємо на клумбах.
Він підвівся різко, взагалі робив усе енергійно, певно, для нього не існувало дрібниць, звик ставитися до всього серйозно, і це сподобалося Хаблакові.
Капітан доручив Зозулі обійти сусідні будинки і опитати їх мешканців, а сам приєднався до Петренка з Даньком. Спочатку вони ще раз обдивилися газони між видавничим будинком і тротуаром, учора вже шукали тут при світлі автомобільних фар, та Хаблак цілком резонно вирішив, що в темряві могли чогось і не помітити На жаль, пошуки нічого не дали: кілька недокурків, зіжмакана пачка сигарет “Славутич”, фольга від шоколаду — власне, все.
У дворі між клумбами грали діти, вони з подивом дивилися, як троє дядьків вишукують щось на газонах і клумбах. Одна дівчинка з бантами в задерикуватих кісках осудливо глянула на Хаблака й мовила докірливо:
— По клумбах ходити заборонено!
Капітан запобігливо зиркнув у суворі голубі оченята.
— Звичайно, заборонено, — охоче погодився, — однак ми не ходимо, а шукаємо.
— Що? — запитала негайно, і Хаблак не наважився не відповісти.
— “Жука”, — одказав чесно.
Дівчина недовірливо похитала головою.
— Так я й повірила…
— Чому ж?
— Тут жуків знаєте скільки! Он… — тицьнула пальцем у якусь кузьку, що повзла асфальтом у неї під ногами.
Хаблак розвів руки: що міг пояснити цій не по роках серйозній і допитливій істоті?
— Ми шукаємо іншого… — одповів не дуже переконливо.
— Покажете?
— Якщо знайдемо, обов’язково, — пообіцяв капітан зовсім щиро, і дівчинка, задоволена розмовою, побігла до подруг.
Хаблак задивився, як стрибає дитина і як хилитаються в неї кіски з рожевими бантиками, стояв і думав, що скоро і в них з Мариною буде дитина, можливо, така ж серйозна й допитлива — Марина хоче дівчинку, а якщо хоче Марина, то хоче й він, справді, що може бути краще за таку білявку з рожевими бантами?
Хаблак зітхнув і нахилився над квітами — ціла клумба червоної сальвії, вона цвіте аж до морозів, красива й невибаглива квітка, он поруч цинії вже прив’яли, а сальвія ще, здається, лише набирає сили.
— Ідіть-но сюди, капітане, — почув нараз і побачив, як махає йому руками з сусідньої клумби Данько. Присів серед прив’ялих циній, втупився у щось і махає руками. — Здається, знайшов!..
Хаблак двома пружними кроками перетнув асфальтовану доріжку, підійшов до Данька. Розгорнув пожовклі квіти й побачив серед них штепсель. Звичайний штепсель з обгорілими контактами.
Данько потягнувся, щоб узяти, та капітан перехопив його руку. Хлопець зиркнув здивовано, але Хаблак не став нічого пояснювати, витягнув хусточку і взяв нею штепсель обережно, наче він міг розсипатися в руках.
— Відбитки пальців? — збагнув Данько й підморгнув Хаблакові по-змовницьки.
— Угу… — промимрив капітан. Понюхав штепсель — від нього пахло різко паленим, як учора з розетки, й горілий дріт, яким були з’єднані контакти, встиг підгоріти й почорніти.
Підійшов Петренко. Цікаво зиркнув на знахідку.
— Перший успіх? — запитав. — Даньку завжди щастить.
— Так уже й щастить… — заперечив той, проте посміхнувся відкрито й радісно, спростовував цією посмішкою свої ж слова.
— Пестунчик долі! — не здався Петренко. Зиркнув на Хаблака своїми пронизливими очима, запитав: — А тепер слід встановити, звідки штепсель?
Капітан подумав, що одне задоволення мати справу з такими тямущими хлопцями.
— Точно, — ствердив. — Ви читаєте мої думки. Можливо, цей штепсель узятий десь у видавництві.
— Сумніваюсь, — похитав головою Данько. — Треба вже зовсім не мати голови…
— Е-е, навіть досвідчені злодії припускаються таких помилок.
— Вам видніше, — охоче погодився Данько. — Зараз передивимося всі настільні лампи. А в коректорській та виробничому відділі ще й електроплитки.
— Електрочайник у молодших редакторів, — додав Петренко. — Може, в когось штепселя й нема.
Хаблак загорнув знахідку в хусточку, вони піднялися на другий поверх — хлопці пішли оглядати електроприлади й лампи, а капітан зазирнув до директора. Вони домовилися, що той намалює схему розташування меблів у кабінеті під час учорашньої зустрічі з археологом. І позначить, хто де сидів.
Особливо цікавило Хаблака, хто займав стілець поруч відчиненого вікна. Виявилось: завідуючий одним з відділів видавництва Панас Сергійович Балясний. Хаблак попросив покликати його, і буквально через кілька хвилин до кабінету зазирнув літній лисуватий чоловік — повновидий і огрядний, з подвійним підборіддям і досить великим черевом. Він, правда, намагався затягнути його паском, але черево вивалювалося, напинаючи сорочку, Балясний соромився цього, весь час поправляв піджак і, сівши, склав руки так, щоб долонями затулити низ живота.
Хаблак вказав на стілець під вікном і запитав:
— Вчора ввечері ви сиділи на ньому?
— Так… — відповів, і переплетені на череві пальці заворушилися. — Але я не розумію вас: невже гадаєте?..
— Ні, — рішуче поклав край його тривозі Хаблак. — Звичайно, ні, шановний Панасе Сергійовичу, однак нам треба з’ясувати, хто відчинив вікно й коли. До речі, ви весь час сиділи на цьому місці?
— Так, спочатку й до того моменту… Ну, з чашею…
— Коли згасло світло?
— Поки не запалили сірник, — уточнив Балясний.
— Скільки минуло часу відтоді, коли згасло світло, й до того, як Данько запалив сірник?
Хаблак знав, що саме Данько запалив першого сірника, потім палили ще, хто й коли, важко було встановити, але першого запалив саме Даиько.
Балясний трохи подумав. Відповів не зовсім упевнено:
— Гадаю, півхвилини… Може, трохи більше…
Ніхто не міг відповісти точно, скільки часу мав у своєму розпорядженні злодій. Одні казали: секунд двадцять, інші — близько хвилини. Данько вважав — тридцять — тридцять п’ять секунд. І ось Балясний підтверджає це.
