Скіфська чаша - Самбук Ростислав Феодосьевич (читать книги полные .txt) 📗
— Знайшов двох… Одна бабуся сиділа з дитиною на лавці серед клумб, друга з вікна помітила… Білу двадцять четверту “Волгу”. Машина стояла під будинком, і бабка твердить, що хтось з видавництва до неї підходив. Якийсь чоловік… Приблизно в той же час, коли погасло світло.
Повідомлення було варте уваги, і Хаблак відреагував на нього одразу:
— Де бабуся? — запитав.
Зозуля тицьнув пальцем у підлогу.
— Внизу з онукою.
Вона сиділа на лавці біля червоно-оксамитових сальвій у теплому пальті й м’яких, на хутрі, черевиках, хоч сонце припікало зовсім по-літньому й повітря прогрілося градусів до вісімнадцяти.
Бабуся мала років сімдесят. Закуталася в на диво барвисту й велику хустку з яскравими різнокольоровими трояндами на темному тлі, — такими хустками пишатися гарним дівчатам та молодицям, а тут з-під неї виглядали зовсім сиві пасма, і зав’язана вона була під зморшкуватим, гострим від старості підборіддям. Проте очі в бабусі світилися зовсім по-молодечому, не старечі втомлені очі, а живі й допитливі, й Хаблак трохи зрозумів, чому ця літня жінка носить таку строкату хустку. Капітан сів поруч на лавці. Зозуля примостився з другого боку, нахилився до бабки й попросив, догідливо зазираючи їй у вічі:
— Розкажіть капітанові… Усе, що бачили.
Жінка перебрала зморшкуватими пальцями край хустки — Хаблак устиг побачити, що нігті в неї акуратно підрізані, вкриті прозорим лаком. Капітан чомусь подумав, що має справу з колишньою артисткою, котра звикла серйозно ставитися до своєї зовнішності. До того ж, либонь, не доводиться готувати обіди із щоденним чищенням картоплі, мабуть, варить онучці яйця чи манну кашу, а це, звичайно, не відбивається на манікюрі.
Хаблак мимоволі відчув неприязнь до бабки, може, тому, що згадав: Марина саме зараз, напевно, чистить картоплю, готує чоловікові обід, знає, що він полюбляє тонко нарізану, гарно підсмажену хрумку картоплю, її слід їсти гарячу зі сковорідки, та він сьогодні навряд чи вирветься на обід, увечері Марина розігріє, і картопля, від цього не втратить. Він їстиме її і дивитиметься на дружину — хіба може бути несмачною їжа, приготована нею?
Згадка про Марину розчулила Хаблака, він уже зовсім лагідно подивився на бабусю й запитав:
— Вчора ввечері ви сиділи тут і, лейтенант казав, бачили якусь білу “Волгу”. Як вас звуть і де живете?
Бабуся підібгала під себе хутряні черевики, — певно, трохи соромилася їх, — і відповіла густим, добре поставленим, зовсім не старечим голосом:
— Вікторія Анатоліївна Старицька. Я гуляю з онукою до дев’ятої — півтори години щовечора. У будь-яку погоду. І вчора гуляли, вечори зовсім літні, гріх не подихати повітрям.
Хаблак устиг подумати, що бабуся надто балакуча й слід спрямувати, розмову в точно визначене русло, однак, либонь, вона відчула те ж саме, бо нараз рішуче обірвала цю свою довгу тираду й мовила зовсім іншим діловим тоном:
— Для чого все це? Мабуть, вам нецікаво. Та й кого це може цікавити? Коротше, дивлюсь — під’їхала “Волга”. Ще фарами блиснула, стемніло вже, блиснула й зупинилася он там, де бузкові кущі. Біля рогу будинку. А чого сюди заїжджати? Діти ж грають, можна поставити машину на вулиці. Тим більше, ніхто з “Волги” не вийшов, фари шофер вимкнув, сидить і чекає когось. Я й подумала — кого? Може, дівчину? Цікаво, чи не з нашого будинку? Якій це пощастило в білій машині кататися? Та нікого… Правда, шофер, видно, терплячий, чверть години чекав, потім у видавничому будинку двері грюкнули й хлопець вискочив. Поспішав, бо ледь не біг — розчинив дверцята “Волги”, передні з цього боку, про щось з шофером перемовився і назад побіг…
Бабуся припинила гратися торочками хустки, заклала руки в кишені. Хаблак кілька секунд обмірковував почуте. Запитав, з надією зазирнувши бабці у вічі:
— Випадково не помітили: світло у видавничих вікнах у цей час не згасло?
— Ні, — не роздумувала ані миті, — вікна темні були, пізно вже й ніхто не працював, Я ще здивувалася: що тому молодикові увечері там робити?
Хаблак швидко прикинув: у двір виходили вікна видавничих кімнат, у яких під час учорашньої зустрічі з археологом нікого не було. Директорський кабінет, кімнатка завгоспа й вікно з коридора, де сиділа вахтерка, виходить на вулицю.
Але хтось з працівників міг же забути вимкнути в своїй кімнаті світло…
Уточнив:
— Згадайте, всі вікна на другому поверсі видавничого будинку були темні? Може, десь світилося?
Жінка похитала головою, однак відповіла не так упевнено, як раніше:
— Ні. Здається, ні…
— А о котрій годині вийшов з видавництва чоловік, що розмовляв з шофером білої “Волги”?
— Десь о восьмій. Вибачте, не маю годинника, та ми з Катрусею виходимо пів на восьму, потім нас о дев’ятій кличе син, — вказала головою на п’ятиповерховий будинок поруч, — то, значить, гуляли зовсім мало, коли машина під’їхала, а потім, я ж казала, з чверть години шофер, чекав когось. Виходить, десь о восьмій чи трохи раніше.
Все збігалося. Світло у видавництві згасло за п’ять хвилин до восьмої. Хаблак подумав, що бабуся спостережлива, має зірке око й зовсім ще не старечий розум. Принаймні не страждає від склерозу.
Нараз одна думка майнула в капітана, й він запитав:
— Ви сиділи на цій же лавці?
— Так.
— Двері, що ведуть з видавництва, ліворуч, — вів далі розважливо Хаблак, — отже, ви могли бачити тільки спину чоловіка, коли він ішов до “Волги”? Чи не так?
— Звичайно.
— Але ж було темно.
— Ліхтар… — кивнула бабуся на стовп, що стояв трохи осторонь.
— Могли б упізнати того чоловіка?
Подумала й похитала головою.
— Ні, ліхтар тьмяний і, знаєте, тіні…
— Ви сказали: вискочив хлопець. Отже, бачили його. Чи як визначили вік?
Бабуся засміялася.
— Це, певно, тому так сказала, що сподівалася побачити дівчину. Знаєте, на таких розкішних “Волгах” дівчата кататися дуже полюбляють. Я й подумала…
— Чоловік, котрий вийшов з видавництва, був без пальта й капелюха?
— Хто ж пальто зараз носить? Це ми вже старі кістки гріємо, а молоді що?
— Молоді? Отже, з видавництва виходила молода людина?
— Звичайно, молода. Я ж сказала: хлопець.
— Чому так вважаєте?
— Ну, знаєте, ще можу відрізнити хлопця від статечної людини. Постава й хода, так, хода в молодих зовсім інша. Відчувається легкість.
— Вибачте, ви в театрі не працювали? — поцікавився Хаблак.
— Звідки знаєте?
— Так, здогадався.
Бабуся випросталася на лавці. Сказала з гіркотою:
— В моєму віці ще грають. І взагалі, актор мусить вмерти на сцені. Але ж тепер не театри, а… — махнула рукою.
— Інтриги?.. — протягнув невизначено Хаблак.
— І не кажіть: знаєте, що таке театр!..
Хаблак знав: ця розмова може виявитися безкінечного. Рішуче перебив:
— В якому костюмі був хлопець: світлому чи темному?
Похитала головою.
— Важко сказати. В темряві, та ще й здалеку… Знаєте, ввечері все темним видається.
— Щось тримав у руках? Портфель, сумку?
— Ні.
— Я прошу пас подумати, це дуже важливо.
— А чого мені думати? Махав рукою й поспішав, знаєте, як люди поспішають, — крокував швидко.
— І нічого не ховав під піджаком?
Посміхнулася відверто глузливо:
— Не помітила.
Хаблак показав, як притискають рукою, коли намагаються щось сховати під одягом від стороннього ока. Бабуся заплющила очі уявляючи.
— Ні, — одповіла твердо, — не братиму гріха на душу. Може, щось і ніс…
— І передав шоферові “Волги”? — втрутився Зозуля. — Випадково не помітили?
— Ну, що ви, милий! Бачите, яка відстань. Та й бузкові кущі затуляють.
Хаблак подумав, що цій гостроокій колишній актрисі слід показати Власюка. Може, й впізнає. А те, що з шофером білої “Волги” спілкувався редактор Власюк, у капітана не викликало сумнівів.
Уточнив:
— Цей хлопець високий?
— Вище середнього зросту.
— Точно, — посміхнувся Хаблак, — вище середнього і худий.
