Шукайте жінку - Самбук Ростислав Феодосьевич (читать полностью бесплатно хорошие книги .txt) 📗
Крокуючи інститутським коридором, Вов на мить уявив собі той свій виступ, випростався, і очі його заблищали. Але наморщив чоло, одразу заховав очі у вузьких щілинах і привітно кивнув якомусь аспірантові, що трапився на шляху. Той посміхнувся радісно й запобігливо, зігнувся, кланяючись, і Вов запам’ятав його. Слід сприяти захистові й залишити в інституті молодшим науковим, здається, зірок з неба не хапає, середній і навіть сірий — плювати, головне, своя людина. Сьогодні ж покликати його, розпитати, сказати кілька заохочувальних слів, приголубити — й буде цей аспірант твоїм прибічником до скону.
Попереду біля вікна стовбичили двоє, один спиною, проте Володимир Борисович одразу впізнав його, впізнав здалеку, бо треба добре знати не лише прихильників, а й недругів, не кажучи вже про відвертих ворогів. Таких — Вов був цілком переконаний в цьому — слід знати вдесятеро краще, ніж сателітів та підспівувачів на зразок Павлюка чи Рапака. А те, що Черниш не належить до його прихильників, Салій знав точно. Й не тільки з інформації вірних людей — Черниш не криється із своєю позицією, на всіх зборах та засіданнях одверто підтримує Некрича. Тобто виступає проти нього, Салія. Зрештою, проти лінії партбюро, раптом подумав Володимир Борисович, і подумав не без задоволення, бо встиг правдами й неправдами прихилити до себе більшість членів бюро, не абсолютну, та все ж більшість, на яку завжди можна спертися. А рішення партбюро — то ж громадська думка, і хто посміє заперечити цю загальновідому істину? Хіба що цей екстреміст Арсен Черниш, Некрич та іже з ними…
Але хто так жваво балакає з Чернишом? І посміхається йому щиро й приязно? Старший науковий Музиченко, треба взяти його на замітку, підробляється під нейтрала, на зборах відмовчується, а якщо зазирнути тобі в душу? Кого викреслюєш, голосуючи таємно? Певно ж, не Некрича — он як привітно розмовляє з директоровим другом…
Вов міцніше стиснув руків’я парасольки, прийнявши рішення. Музиченко претендує на посаду заступника редактора наукового журналу, і його підтримує Некрич. Отже, слід розіграти пасьянс так, щоб потрібна карта випала на іншого. Журнал ніяк не можна випускати з рук. Рішення прийшло блискавично. Тільки Оліянчук! Оліянчука переводять до їхнього інституту згори, вирішили здихатися, інтелект, мабуть, Павлюковий, і журнал завалить, та біс з ним, з журналом, цю невдачу також можна списати на Некрича. Звичайно, той не зрадіє, дізнавшись, куди саме ладять Оліянчука, але й заперечувати не зможе. Салій подумки поздоровив себе з геніально розкрученою комбінацією, зупинився біля Музиченка з Чернишем, масляно посміхнувся їм, навіть обійняв Черниша за плечі.
— Чув і підтримую, — сказав, зазирнувши Музиченкові у вічі.— Земля чутками повниться, і кращої кандидатури на журнал нам не знайти.
— Що ви, Володимире Борисовичу, — відвів очі той, — я не претендую, директор, правда, натякнув, але ж чи серйозно?
— Серйозніше бути не може, — заявив Салій, — і партбюро на вашому боці. Вважайте питання вирішеним. — Обернувся до Черниша. — Вибери кілька хвилин, Арсене, є невеличка розмова.
— Виберу.
— Заходь відразу. — Салій посміхнувся ще сонячніше й посунув далі коридором, важко спираючись на парасольку.
“Оліянчука не подужати, — злостивився. — Треба одразу подзвонити Гнідашеві й підкинути йому цю ідею. Нехай Оліянчукове призначення йде згори, тоді він буде чистий у Музиченкових очах: вибачте, шановний, є ситуації, коли від пас нічого не залежить…”
Черниш не затримався, завітав хвилин через п’ять, і це потішило Володимира Борисовича: отже, якщо і не боїться, то принаймні рахується, а це, зважаючи на гонористу Чернишеву сутність, деталь немаловажна.
Інститутська тіснява завжди дратувала й навіть пригнічувала Салія — і це називається академічна установа, коли окремий кабінет (та й який кабінет, фактично, собача буда порівняно з кабінетами навіть середніх міських номенклатурників) мав тільки директор, а він, секретар партбюро, тулився в кімнаті ще з трьома співробітниками. Це питання вже не раз дебатувалося нагорі, але ситий голодного не розуміє, та й чи схоче зрозуміти, коли в нього у самій приймальній могли б розміститися не менше десятка інститутських докторів та кандидатів?
— Слухаю вас… — Навіть на твердий канцелярський стілець Черниш сів вільно, мов у фотель, зручно поклавши ногу на ногу.
Салій підвів очі на тихого й начебто затурканого сусіда по кімнаті — доктора наук Гайворона, який чомусь перший здавав планові наукові роботи, до того ж уже встиг видати кілька позапланових книжок. За кількістю наукових праць Гайворон перегнав навіть самого Володимира Борисовича, це було важко простити, але доктор сидів тихо, не висовувався, завжди погоджувався з Володимиром Борисовичем, навіть плазував і принижувався, і Салій терпів його. От і зараз, побачивши виразний Салієвий погляд, Гайворон одразу підвівся, навіть пробачився, він розчинився в повітрі, немов його зовсім і не існувало. А Володимир Борисович пересів так, щоб бачити Чернишеві очі, зазирнув у них, однак не прочитав нічого, крім нахабства й зарозумілості, проте не сподівався на інше, пригасив у собі інстинктивне роздратування і мовив проникливо:
— Давно хотів побалакати з тобою, Арсене, цілком відверто, та якось не випадало.
— Вважаєш, настав час?
Відчутнішого удару Черниш нанести не міг. Салій аж заплющив очі від люті: оцей хлопчисько, сучий син, насмілився йому “тикати”. Ну, у батьки він, Чернишеві, звичайно, не годиться, та все ж значно старший, не кажучи вже про громадське становище. Але все можна перенести заради вищої мети, навіть зухвалість — Володимир Борисович примусив себе усміхнутися доброзичливо й ствердив:
— Настав.
— То слухаю тебе.
Знову гнів мимоволі підкотився клубком до горла, і знову Салій зусиллям волі пригамував його. Сказав розважливо:
— Працюємо ми в одному інституті, й мета в нас одіта, однак стоїмо ми з тобою, Арсене, по різні боки барикади. Відчуваю в тобі якийсь внутрішній супротив, якщо не сказати більше — антагонізм. А запитати б — чому? Ти ж талант, і піхто не сумнівається в цьому. Станеш доктором у тридцять років, чи не наймолодший доктор в Академії, через півроку виходить ще одна книжка, то чого тобі треба? Я тобі заважаю чи хтось інший? То я ж за тебе двома руками голосую і голосував на захисті! З приємністю голосував, — уточнив — звідки ж Чернишеві знати, що одна з чорних куль, які одержав, кинута ним, Салієм.
— Щиро дякую, — усміхнувся Черниш. — Але вину за те, що ми по різні боки барикади, на себе взяти не можу.
— Ось уже й ти мене звинувачуєш…
Арсен погойдав носком кросовки, обійняв коліно, сплів на ньому пальці, стиснув так, що суглоби випнулися й побіліли. Підвів на Салія очі, примусив себе мовити спокійно, хоч роздратуванпя й кипіло в ньому:
— Ви самі викликали мене на одверту розмову, Володимире Борисовичу. То давайте не гратися у піжмурки й краще без цього амікашонства: негоже і мені, і вам блазнювати.
Очі в Салія потвердішали.
— Згоден, — сказав. — Проте, с-старик, я гадав — як краще. Можемо виробити, як кажуть дипломати, спільну платформу для обох зацікавлених сторін.
— Пропонуєте компроміс?
— Без компромісів не обходяться навіть у високій політиці.
— Через компроміси йдуть до спільної мети.
— Хіба в нас не спільна?
— Хочете сказати: всі прагнемо висот науки.
— Приблизно так.
— І ви твердите це з чистою совістю?
— От що, Арсене Семеновичу, — спалахнув Салій, — не радив би вам починати із звинувачень!
— Але самі закликали до відвертості.
— Гаразд, — одразу погодився Салій, — розмова у нас віч-на-віч, тому справді давайте без словесної еквілібристики. Пропоную співробітництво… — Побачив мимовільний заперечливий жест Черниша й зупинив його: — Не поспішайте з відповіддю, відмовитися завжди встигнете, проте мої пропозиції можуть видатися вам принадними.
“А й справді, — вирішив Черниш, — коли ще вдасться почути таке?”
Він погладив долонями стегна, туго обтягнуті джинсами, і удав зацікавлення.
