Шукайте жінку - Самбук Ростислав Феодосьевич (читать полностью бесплатно хорошие книги .txt) 📗
І все ж, зважаючи на Монине попередження, Аріадна одягнулася простіше: старі джинси й кофтина з високим коміром. Волосся підібрала вгору шпильками, натягнула чоловічого кашкета з довгим козирком, який затуляв їй очі. Губи не фарбувала й тіні на повіки не поклала, спростилася до неможливості й сама себе зневажала за це. їй би зараз вийти з “Волги” перед готелем “Москва” чи десь на Хрещатику не у джинсах, а в зеленій міні-спідничці й кофтині, що якимсь чудом тримається лише на тонесеньких бретельках. Міні знову в моді на Заході, плювати, що київські красуні схаменуться лише через рік — мода до них доходить завжди з запізненням. У Москві, щоправда, почали видавати журнал “Бурда”, може, це хоч трохи вплине на жіночі смаки. Арочка вже бачила “Бурду” вчора у матері, й вони, гортаючи сторінки, одностайно вирішили, що перебудова не така вже й погана справа, якщо вривається і в сферу суто жіночих зацікавлень.
Арочка приїхала вчора на дачу до вітчима з єдиною метою — вициганити машину. Усе ж Моня наполіг на своєму: зрештою, їй плювати на Моню разом з Лапою, та Монин закордонний варіант припав до серця; ще не вирішила, чи варто приймати Копотову пропозицію, але ж знала — остаточно відмовлятися не слід.
Сьогодні вранці за сніданком Арочка удала, що згадала про якусь консультацію в інституті, засмутилася мало не до сліз, потім цмокнула вітчима у щоку й попросила, ледь не замуркотівши:
— Татусечку, єдиний вихід — взяти вашу машину. Тоді я ще встигну…
Некрич сіпнувся невдоволено. Не тому, що трусився над “Волгою” й вилизував її, як Синиця, просто прохання виявилося надто несподіваним. Але втрутилася Софія Гнатівна, сказала, сонячно посміхнувшись:
— Арочка водить машину, як справжній професіонал.
Цього виявилось достатньо, і через півгодини, як і було обумовлено, Аріадна підібрала Молю біля мосту Патона.
Копот вийшов у райцентрі, і Арочка поїхала до сімдесят другого кілометра сама, не поспішаючи й насолоджуючись життям. Не без приємності думала про сьогоднішнє вечірнє побачення з Арсеном. Це буде друга зустріч, вони вже ходили в кіношку, а тепер Арсен узяв квитки до філармонії на концерт хорової капели “Думка”. У глибині душі Аріадна зневажала всі академічні хори, разом узяті, їй подобалися ресторанні джази та вокально-інструментальні ансамблі, вони — непоганий додаток до шампанського, складова частина того безжурного, розгонистого, легкодумного вечірнього ресторанного життя, коли ловиш захоплені погляди дженджурів з сусідніх столиків і відчуваєш себе королевою хоч і невеличкого, та все ж цілком усталеного, з власними традиціями світу.
У філармонії, мабуть, нудота, й ця “Думка”, хоч і називається академічною, наганятиме на неї сон. Та все можна стерпіти заради Арсена, ще жодний з чоловіків не цікавив її так, як Черниш, Арочка навіть спіймала себе на думці, чи не закохалась. Взагалі, вважала кохання почуттям старомодним, кохати треба лише себе, ще трохи матусю — за розум і щедрість, а чоловіків слід тільки використовувати, як використовувала вона колись Сєву, а тепер Моню.
Але ж Моня хвалився, що має багато грошей!.. Чесно кажучи, Аріадна не повірила йому. Заливає, набиває собі ціну — ти мені покажи оті тисячі, тоді й погомонимо!..
Але що за офіцери чи міліціонери на сімдесят другому кілометрі й навіщо вони Моні? Мабуть, одна з комбінацій, які розігруються “діловими” постійно. Проте “ділові”, як правило, обминають міліцію, намагаються триматися далі від неї, хоча, кажуть, далеко не у всіх міліцейських чинів рильце бездоганно чисте…
Однак біс з нею, міліцією, Арочка подумала, що в неї вистачає своїх турбот: що треба відігнати машину на вітчимову дачу, а потім встигнути на побачення з Арсеном. Моня, правда, натякав, що сьогоднішню операцію (це слово таки прохопилося в нього) слід обмити, та вона послалася на дуже важливу консультацію у професора й відмовилась. Копот тільки гмикнув зневажливо — до фені усі професори, викинь з голови інститут культури й різні там університети, кого цей інститут випускає — бібліотекарів та завклубами, хіба це життя? Слід швидше одержати виклик від Льоні Зельцера, від кого завгодно, хай від самого чорта лисого, аби потрапити туди, бо тільки там чекає на них справжнє життя.
Учора ввечері Аріадна завела з матір’ю розмову про Льоню. “Для чого тобі?” — запитала мати.
Арочка ухилилася від прямої відповіді — мовляв, усе ж брат, і просто цікаво.
“Кинь, — сказала мати, — не забивай голову, ти ніколи не бачила його й не побачиш”.
“Я хочу йому написати”, — заперечила Арочка.
“Але навіть я не листуюся з ним”.
“А мені цікаво…”
Мати подивилася на неї вивчаюче і одразу здогадалася, чому в дочки виникла цікавість до зовсім незнайомого брата.
“Хочеш туди?” — здивувалася.
“Не виключено”.
“Ну й дурепа, — сказала мати, — загубиш себе”.
“Це чому ж?”
“А тому, що такі дурепочки в них по панелях швендяють…” — мати, як завжди, була гранично відвертою.
“Невже я схожа на вуличну шльондру?”
“Усі вважають, що ця доля обійде їх, — пояснила мати жорстко, — але там інші закони: не зарікайся, дочко”.
І тоді Арочка розповіла про Моню та його пропозицію. Мати замислилась і поступово відтанула.
“У цьому є сенс… — сказала. — З грошима — інша справа. З грошима всюди не пропадеш. А якщо твій Моня має світлу єврейську голову…”
“На жаль… — зітхнула Арочка. — Типовий хохол… Михайло Копот і служить у позавідомчій охороні”.
“Чому ж Моня?”
“Моня-великий — вуличне прізвисько”.
“Отже, сторож… — знизала плечима мати. — Звідки ж гроші?”
Арочка лише розвела руки.
“Покажеш мені цього Моню, — наказала мати. — Подивимось на нього…”
“Покажу”, — полегшено зітхнула Арочка. Матуся таки виверне цього Моню навиворіт, прочитає його найпотаємніші думки й порадить, як учинити.
Про всяк випадок Аріадна не сказала матері про Монину вимогу щодо машини — який же “діловий” та грошовитий, коли не має хоча б “жигульонка”?
Але біс з ним, з Монею, сьогодні вона має настроїтися на Арсена. Арсен ще ні разу не поцілував її, лише у темряві кіношки міцно стиснув пальці. Такого Арочка зустріла чи не вперше. Усі інші намагалися залізти до неї в ліжко першого ж вечора, а цей лише провів додому й помахав на прощання рукою. Дурень, вона б не пручалася — вільна двокімнатна квартира, а він — лише ручкою…
Заглибившись у думки про Арсена, Арочка не помітила, як проминула сімдесятий кілометр і оговталася, лише побачивши молодий сосновий ліс, про який їй торочив Моня. Ось і бетонний стовпчик з металевою табличкою “72”. Аріадна пригальмувала й зупинилася. Вбила в магнітофон касету з записами Висоцького, вільно відкинулася на спинку сидіння й приготувалася чекати. Висоцький співав про спільну для всіх зручну й роз’їжджену колію, закликав до важкого, та все ж власного шляху — Арочка подумала, що і в неї мас бути власна дорога, але краще без вибоїв, рівна й широка, як з Києва до Бориспільського аеропорту, їхати якою можна без обмеження швидкості…
З густого соснового підліску вийшли двоє, перескочили через кювет і попрямували до машини. Один у міліцейській формі, другий — офіцер з лейтенантськими погонами. Лейтенант, невисокий на зріст, гостроносий і жвавий, підтюпцем оббіг “Волгу”, зазирнув у відчинене вікно і, побачивши Арочку, примружився од задоволення.
— Ти від Копота? — запитав.
Аріадні не сподобалася лейтенантова фамільярність, вона подивилася на гостроносого холодно й кивнула на заднє сидіння.
— Сідайте.
— А в Моні губа не з лопуцька, — заявив лейтенант. Він обійшов машину, поторгав передні дверцята, та Арочка не відчинила. — Ну?! — вигукнув нетерпляче.
Арочка знову кивнула на заднє сидіння, гостроносий ображено шморгнув носом, відступив і перший поліз у відчинені дверцята. Міліцейський старшина, незграбний і трохи схожий на ведмедя, вмостився поруч нього, ресори зарипіли, й машина просіла. Арочка рвонула з місця, не шкодуючи мотора, набрала швидкість, і “Волга”, полишивши по собі хмару пилюги на узбіччі, помчала до Києва.
