Вибух - Самбук Ростислав Феодосьевич (читать книги бесплатно полностью без регистрации .TXT) 📗
Валбіцин ледь помітно поморщився.
— Невже тільки двох? — усе ж перепитав. Краус кивнув, і Валбіцин зітхнув. — Добре, — мовив, але без особливого ентузіазму. — Коли нема іншого виходу…
Краус пропустив його вперед, вони наздогнали Кранке вже на алеї, — гауптштурмфюрер ішов, перехнябившись від важкої валізи, — відступив убік, даючи дорогу. Краус обігнав його, а Валбіцин притишив крок і намацав у кишені ніж, гостре лезо якого викидалося від легкого натиску на пружину. Озирнувся: старий Георг стояв на ганку й дивився їм услід. У принципі Валбіцину було до шмиги, що подумає про нього камердинер, однак все ж вирішив почекати трохи, там далі, перед самими ворітьми, алея звужувалася і круто повертала, тут упритул до неї підступали бузкові кущі — зручне, затишне місце. Кранке й не писне.
Валбіцин подивився на гауптштурмфюрера, й щось схоже на жалість ворухнулося в ньому. Все ж шкода, що літак бере тільки двох. Он як старається Кранке. Чемодан мало не відриває йому руку — зібрав найцінніше, здається, у валізі є і два чи три полотна досить відомих художників, оберштурмфюрер Телле не без заздрощів розповів колись, що Кранке пограбував якогось заможного єврея у Львові…
Подумавши про картини, Валбіцин вирішив, що валізу навряд чи слід лишати: американці — ділові люди й можуть заплатити за це барахло непогані гроші. Зрештою, можна поділитися з Краусом… Тепер уже згорблена постать гауптштурмфюрера не пробуджувала в ньому жодних позитивних емоцій — алея повернула до воріт, кущі впритул підступили до неї, і Валбіцин дістав ніж. Ступив крок убік, прилаштовуючись за спиною Кранке, натиснув на кнопку, відчувши короткий удар леза, піймав напружений Краусів погляд і вдарив гауптштурмфюрера у спину, сильно й точно, як колись на навчаннях у юнкерському училищі.
Кранке випустив валізу, осів, схопився руками за груди і обернувся до Валбіцина. Певно, навіть не встиг збагнути, що сталося, — впав, уткнувшись обличчям у гравій алеї, пошкрябав його нігтями й затих.
13. Мишко просидів півночі на лавочці попід бараком, цілуючись з Лесею. Дівчина вперше дозволила так цілувати себе — вони й раніше зрідка цілувалися, але тільки тепер Мишко відчув усю різницю між коротким швидкоплинним поцілунком, украденим десь у сараї чи в закуті між бараками, і справжнім, довгим і солодким, коли забуваєш про цілий світ і готовий на все: на катування, муки й навіть смерть, аби тільки ще й ще тривали ці короткі секунди.
Відривався від дівчини, коли вже не вистачало дихання, коли зупинялося серце, щоб через мить знову жадібно потягнутися до неї. Леся сміялася і удавала, що пручається, але відповідала на поцілунки також жадібно й пристрасно, либонь, вони просиділи б на лавиці до самісінького ранку, та вийшла Мишкова мати, чомусь їй не спалося, і вирішила подихати свіжим повітрям. А може, просто помітила Мишкову відсутність і стривожилася. Леся, почувши кроки, відсунулася на край лавиці й почала швидко поправляти розстебнуту блузку — добре, що темно й мати навряд чи щось помітить.
Мишко також удав, що вони з Лесею просто гомонять про щось. Мати посміхнулася їхнім невинним хитрощам, може, згадала й свої колишні весняні ночі, однак все ж пробуркотіла щось і наказала йти спати.
Як погано влаштоване життя, подумав Мишко, зовсім забувши, що тільки хвилину тому воно видавалося найпрекраснішим. Гадав, мати, побуркотівши, піде, але вона стояла над ними, і Мишко твердо вирішив: колись, у далекому майбутньому, нізащо не набридатиме своїм дітям пустопорожнім моралізуванням — невже старі люди не розуміють, яке щастя обіймати кохану під зоряним небом?
Леся югнула повз матір до барака, й Мишко ледь не заплакав, згадавши, як багато хотів сказати їй, і нічого не встиг. Подумав, чи не податися за дівчиною, та згадка про паркий барак видалася нестерпною — круто повернувся і пішов стежкою до конюшні. Мати щось казала йому вслід, проте не чув і не хотів чути, сердився на неї за те, що відірвала від дівчини. Ішов, стиснувши кулаки й ледь розбираючи дорогу.
А небо сяяло зірками, й місяць плавав на ньому — повний і срібний. Чомусь вони з Лесею зовсім не помічали ні зірок, ні таємничого місячного світла — були сповнені одне одним, і весь світ з місяцем, зірками, весняними пахощами землі вміщувався в них.
Мишко відчув на губах присмак Лесиних поцілунків, одразу гіркота й роздратування полишили його — захотілося співати, але боявся порушити таємничу тишу й навколишній спокій, просто зупинився, підвів очі до зірок, уперше в житті усвідомив усю безмежність всесвіту й прошепотів ледь чутно, наче хтось і справді міг підслухати:
— Слава тобі!..
Він не додав того простого й зрозумілого слова “господи”, яке так часто вимовляла мати, проте мав на увазі саме його: не заяложене й мимохіть мовлене слово, а те, що виникло в нього саме зараз, коли серце переповнювало кохання, світ сріблився місячним сяйвом — і бог був в усьому, наче розчинився в зірках, повітрі, у шелесті дерев і передранковому вітерці.
Мишко твердо знав, що бога все ж таки нема, того бородатого чоловіка, якого малюють у церквах, однак зараз відчув, що, можливо, він існує в душі кожного, що цим богом і є та любов і щастя, які сповнили його.
Мишко постояв ще трохи й пішов до конюшні повільно, не чуючи власних кроків, намагався ступати безшумно, аби не порушувати зачарування цієї справді таємничої ночі.
Жеребець зустрів його зовсім буденним форканням. Мишко погладив його по крупу, кінь вдячно торкнувся руки теплими м’якими губами, хлопець попестив їх і пішов спати на сінник.
Ліг на спину, вільно розкинувши руки. Сіно терпко пахло зубрівкою, і Мишко подумав: ніщо у світі не може краще пахнути.
Жеребець довбонув ногою, зашаруділа миша, десь далеко-далеко почувся гуркіт грому — хлопцеві здалося, що насувається гроза, та згадав безмежне зоряне небо й збагнув: чує відлуння артилерійської канонади. Це не стривожило, навпаки, заспокоїло, і Мишко заснув, дихаючи тихо-тихо, зовсім як миша, що шаруділа поруч у сіні.
Прокинувся рано, спав, либонь, не більше чотирьох годин. Сон одразу полишив його. Мишко згадав Лесю і торкнувся пучками припухлих зацілованих губів, облизав їх язиком. Гадав, стане солодко — натомість відчув гіркоту, однак навіть ця гіркота подобалась йому, не знав, що в житті солодке й гірке неодмінно поруч: не можна відчути всю звабливість солодкого, не наївшись гіркого.
Жеребець бив міцним копитом у дерев’яну перегородку стійла й роздратовано форкав, Мишко спустився з сінника й дав йому напитися, вивів надвір. Тепер кінь уже не косив на нього люте око й не намагався вкусити, видно, визнав за свого, і Мишко пустив його побігати в загоні.
Вороний став дибки й заіржав, радіючи свободі, з конюшні відгукнулася кобила, Мишко озирнувся і побачив у дверях Карла. Старий насварився на нього кулаком, тицьнув пальцем у жеребця, а потім виразно обвів рукою навколо шиї, показуючи, що загрожує хлопцеві. Проте Мишко лише зареготав у відповідь, Карл, підвівши стиснуті кулаки, кинувся до нього, та Мишко взяв його за грудки й міцно трусонув. Карл лячно витріщив очі, пробелькотів:
— Графський кінь, самого Генріха фон Шенка, знаєш, що тобі буде?
— А ми тепер вашого фон Шенка туди ж відправимо… — Мишко повторив Карлів жест, не без задоволення побачивши, як відступив конюх.
— Точно збожеволів… — прошамкотів, проте, видно, згадавши свою вищість над цим нікчемним східним робітником, загорлав гнівно: —Постав, кажу, коня до стійла!
Мишко заклав два пальці до рота, свиснув по-розбишацьки, і жеребець, злякавшись, став дибки. Карл позадкував, а хлопець знущально кинув йому:
— Ходи, діду, додому спати!.. — Хотів додати щось в’їдливіше, та наразі побачив над Штокдорфом літак: він розвернувся над селом, лігши на крило, летів низько й повільно просто на конюшню. І знову Мишко помітив червоні зірки на крилах, угледів навіть пілота в шкіряному шоломі, здається, піймав його уважний погляд і, переповнений радістю, підкинув угору кепку й загорлав:
