Вибух - Самбук Ростислав Феодосьевич (читать книги бесплатно полностью без регистрации .TXT) 📗
Майор, не відриваючись від щілини, відчув, як захвилювався Толкунов, і застережливо підвів руку. Бачив, як обминув Краус тіло гауптштурмфюрера, як підхопив валізу Валбіцин, і зрозумів: те, що сталося, зовсім не здивувало Крауса, отже, штурмбанфюрер домовився з Валбіциним прибрати Кранке, той чомусь став їм на дорозі.
Наче у відповідь на майорові думки, Краус кивнув Валбіцину й подався до хвіртки. Бобрьонок показав Толкунову два пальці й втиснувся боком у паркан, намагаючись не виказати себе.
Вони домовились з Толкуновим: першого братиме майор, але бажано було, аби цей перший не відразу помітив їх, вийшовши з хвіртки, ступив крок чи два, а ті, що йшли позаду, також би проминули її.
Майор ще встиг побачити, як нерозуміюче моргнув Толкунов — чому тепер лише один випадав на його долю, — а Краус уже вийшов з хвіртки, підставивши спину, за ним одразу протиснувся Валбіцин з валізою.
Тепер Бобрьонок бачив тільки спину штурмбанфюрера, обтягнуту чорною шкірою, коротко підстрижену потилицю під офіцерським кашкетом, точно таким, який носив він, майор Червоної Армії. Але це не викликало в Бобрьонка жодних емоцій: ні ненависті, ні роздратування, тепер починалося найголовніше — його робота, те, заради чого вони з Толкуновим не спали всю ніч, — затримання ворожих агентів.
Бобрьонок ступив два пружних кроки, зовсім забувши про Толкунова з Валбіциним, стиснув у правиці дуло пістолета і вдарив руків’ям Крауса у череп над скронею — точно вивіреним ударом: аби тільки збити з ніг, від такого удару людина втрачала свідомість, однак не надовго, всього на кілька хвилин…
Либонь, Краус не встиг збагнути нічого, не зойкнув, не застогнав — ноги в нього підломилися, він м’яко став на коліна, опустив голову, буцім побачив на землі щось цікаве, і впав зручно, боком, наче вирішив відпочити після обтяжливої дороги.
Бобрьонок озирнувся і побачив, як Толкунов викручує Валбіцину руки за спину. Тут також був порядок — майор подався назад, обмацав Валбіцина, витягнув з бічної кишені куртки “вальтер” і засунув собі за пояс.
Толкунов відпустив руку Валбіцина, і той потягнув обидві вгору, губи в нього нараз затремтіли, і мовив ображено німецькою, ніби його і справді скривдили:
— Нічого не розумію, панове офіцери, я цивільна людина й тільки виконував наказ пана штурмбанфюрера…
— Помовч! — тицьнув його в спину дулом пістолета Толкунов. І додав: — Хенде хох, і тихо… Тихо, збагнув? — Він не знав, що людина, яка стоїть перед ним з піднятими руками, розмовляє російською не гірше за нього, проте Бобрьонок не став пояснювати це капітанові, просто не мав часу, кожна секунда коштувала надто дорого. Він обшукав кишені шкіряного пальта штурмбанфюрера, дістав парабелум і, побачивши в хвіртці Мохнюка, кинув йому зброю.
Старший лейтенант миттєво оцінив ситуацію: ступив до Крауса і повернув горілиць. Поплескав по щоках, мовив задоволено:
— Живий, скоро оклигає.
Бобрьонок і без нього знав, що штурмбанфюрер через хвилину-другу прийде до тями. Обережно висунувся з кущів, розглядаючи літак і пілота біля нього. Здається, той нічого не помітив.
— У парк… — махнув рукою Толкунову. — За ворота…
Капітан зрозумів його одразу, підштовхнув Валбіцина дулом пістолета, і той, не опускаючи рук, посунув до хвіртки. Бобрьонок з Мохнюком підхопили Крауса і також перенесли до парку. Поклали штурмбанфюрера на траву під парканом, і майор, обсмикнувши гімнастерку, мовив:
— Ну, я пішов… — Він попрямував до літака непоспішливо.
Толкунов провів майора затяжним поглядом, повернувся до Валбіцина. Той стояв з піднятими руками й з жахом дивився на Мохнюка, який схилився над Краусом. Старший лейтенант на мить одірвався від штурмбанфюрера, мовив з легким знущанням:
— От і побачились, пане Кирило…
— Валбіцин? — лише тепер здогадався Толкунов.
— Власною персоною, — ствердив Мохнюк.
Валбіцин мимоволі ступив назад, наштовхнувся на тіло Кранке й заточився. Толкунов насварився на нього пістолетом.
— Стояти! — наказав суворо. — І без дурниць… Бо одержиш кулю… збагнув?
Валбіцин стояв, не зводячи з Мохнюка непорушного погляду. Думав: тепер не викрутитися, тепер — кінець, безславний кінець життя. Хто-хто, а Марков знає про нього більше, ніж треба. Клубок жалю до самого себе підступив до горла, в очах затуманилося — Валбіцин хитнувся, відчувши зрадницьку слабкість у колінах, але втримався. Згадав, як приймали смерть червоні комісари, котрих він розстрілював, — так би і йому, гідно…
Але ж то були фанатики, люди обмежені, з робітників чи селян, бидло, на глибоке переконання Валбіцина. Що бачили в житті оті комісари, а він — мисляча людина, дворянин, голуба кров. І яка несправедливість, що мусить вмерти…
А може, подумав нараз, справді краще одержати кулю, як пообіцяв йому щойно оцей каштан. Кинутися на нього, загорлати, подаючи сигнал пілотові, врятувати хоча б того…
Напружився, справді готовий до останнього кидка, але перехопив пронизливий погляд Толкунова — так, у цього червоного капітана немає ні краплини жалю, і рука, здається, тверда.
Але ж Марков… Підлий і підступний! Так залізти в душу, так прикинутися!..
Валбіцин відчув, як затерпли в нього пучки, й поворушив пальцями. Подумав, що вони з Краусом дуже легко потрапили до пастки. Вульгарної пастки…
Ну, добре, Краус і Кранке ще не встигли позбавитися самовпевненості, вони все ж таки на своїй землі і вважають — серед своїх людей, а він… Старий і досвідчений вовк, а не якийсь вельбучний штурмбанфюрер. Мав усе передбачити, весь час бути насторожі, а не плентатися, як баран, за Краусом. То більше, вчора прозвучав попереджувальний дзвінок. Учора, коли почув голос Маркова, мав ужити заходів. Не сподіватися на Крауса, літак, легку подорож до американців, а відразу накивати п’ятами. Тікати! Тікати вночі — тепер Валбіцин знав, що й уночі будинок фон Шенка був обкладений смершівцями, однак мав якийсь шанс. Принаймні п’ятдесят шансів із ста, ніяк не менше — вночі він би зумів прослизнути повз очі смершівців.
І не стояв би зараз з ганебно підведеними руками…
Валбіцин перевів погляд на Маркова й побачив, що тон знову нахилився над Краусом. Певно, у штурмбанфюрера з’явилися ознаки свідомості… Справді, ворушиться, гад повзучий, самовпевнений осел, попхався до підвалу, не побачивши, що будинок оточений, сам згорів і їх усіх підвів під монастир…
Валбіцин переступив з ноги на ногу, торкнувшись черевиком трупа Кранке. Для чого було вбивати гауптштурмфюрера? Даремна жертва. Хоча, мабуть, Кранке легше. Червоні не простили б йому “Цепеліна” й сотень диверсантів, закинутих до їхнього тилу. Так, гауптштурмфюрера чекав розстріл або зашморг, мучився б, чекаючи страти, а так лежить спокійно з ножем під лопаткою, для нього все вже скінчилося.
Краус тихо застогнав, і Марков знову поплескав його по Щоках. Валбіцин подумав: зараз штурмбанфюрер остаточно отямиться, розплющить очі й нарешті збагне, до якої компанії потрапив. Удвох їм буде веселіше — не лише він відповідатиме червоним…
Нараз Валбіцин згадав про списки із сейфа, які передав йому Краус, і вони наче обпекли йому груди. Після того, як смершисти візьмуть пілота, вони ретельно обшукають їх усіх і знайдуть у нього списки, що, звичайно, не полегшить його вину.
Як позбавитися списків? Непомітно викинути?
Удавши, що вкрай стомився, Валбіцин спробував хоч трохи опустити руки, але капітан просичав загрозливо:
— Ну ти, не ворушися!..
Так, подумав Валбіцин, усе безнадійно, жодного шансу. Щоправда, він пам’ятає мало не кожного курсанта “Цепеліна” і зможе детально прокоментувати “Смершу” список диверсантів, закинутих до їхнього тилу. Крім того, треба акцентувати на тому, що він служив у “Цепеліні” з примусу, що завжди ненавидів фашизм — навіть власноручно покінчив з есесівцем, убив гауптштурмфюрера СС Кранке. І тільки випадок перешкодив йому покінчити з Краусом. Так, він хотів убити й штурмбанфюрера, а потім прийти повинитися і передати червоному командуванню списки диверсантів…
