Кайдани для олігарха - Кононович Леонід (читать книги онлайн бесплатно полностью без сокращений TXT) 📗
Серьога Циплаков почухав потилицю.
— Слухай, — сказав він мені, — а це ідея! Справді, закопати його на хрін…
— … щоб знав, як заяви писати! — докинув Барабаш.
Ми потягли далі. Чолов'яга ледве тримався на ногах. Голова його звісилася на груди й хилиталася туди-сюди.
— А от і Льоха! — радісно сказав Серьога Циплаков, підштовхуючи чолов'ягу до намету з книжками. — Теж писатель. Чуй, Льоха…
Той глянув на чолов'ягу, й лице його на мить завмерло.
— Ну що ти, Сєрий, — озвався він після паузи, — який з мене писатель… я — читатель, коли вже по-твоєму казати! За що це ви його?..
Серьога Циплаков з'їздив чолов'ягу в вухо.
— Заяву, казьол, написав у мусарню! Грамотяка знайшовся, уявляєш? Мао Цзе дун про сильно грамотних сказав: «Умієш читати — читай Мао Цзе дуна, умієш писати — пиши дацзибао»! — він ще раз ударив чолов'ягу, й той застогнав. — А ти, суко, що писав, га? Дацзибао, може? Ні, ти заяву написав на братву та мусорам одніс… гад ти проклятий, хуйвенбін їбучий! Що треба сказати, падло?
— Я думав, міліція мені поможе… — прохрипів чолов'яга.
— … а вона тобі — хрін за щоку дала! — зареготав Барабаш.
— Чув, Льоха? — задоволено поспитав Серьога Циплаков. — Ото як будеш про зайок роман писати, то й цього казла опиши! Я дозволяю. А як хто з братви на ножа тебе за це поставить, то скажеш: Серьога дозволив мені писати! Серьога Циплаков, скажеш, дозвіл дав… ясно?
Льоха дивився на чолов'ягу й мовчав.
— Ну, — похопився він урешті, — опишу, звичайно… Що не кажи, а життя — це матеріял для прози… хоч у ньому й одна грязюка! Мистецтво — вторинне явище, а життя…
— Вторинне, первинне — перекривив його Серьога
Циплаков. — Нахапалися філософії, ревізіоністи прокляті! Мао Цзе дуна треба читати, ясно? Мао Цзе дун сказав: «Первинне — це вторинне, а вторинне — це первинне»! Повтори!
— Первинне — це вторинне, а вторинне — це первинне! — слухняно повторив Льоха.
— Ото щоб пам'ятав, філософ недороблений! Серьога Циплаков гупнув чолов'ягу в карк, і той,
стрепенувшись, мов сомнамбула почвалав уперед. Ми вийшли до воріт і побачили волоцюгу, котрий держав оберемок віників.
— О, — невдоволено сказав Серьога Циплаков, — ще один філософ!
— Здоров, батя! — сказав Барабаш.
— Я думав, міліція мені поможе… — наче заведений почав було чолов'яга.
Серьога Циплаков ляснув його по потилиці.
— Команда була: мовчать! — і до волоцюги: — От бачиш, як ми розправляємося зі злочинцями… не те що в твоїх комунах!
Волоцюга переклав оберемок на другу руку.
— Правильно, — сказав він, окинувши чолов'ягу з ніг до голови. — Але і в комунах будуть такі ж порядки!
— Ну? — не повірив я.
— У моєму проекті перебудови суспільства все розписано! — гордо сказав волоцюга. — У комунах будуть люди, котрі займатимуться наведенням порядку. Не хочеш іти в поле? Отримуй десять палиць! Украв шматок хліба…
— … отримуй двадцять палиць! — укинув Барабаш.
— Атож! А злочинців ті люди будуть водити по комуні й бить палицями без ліку. Бить, бить і бить… поки злочинець і кричати не перестане. От як перестане, тоді вся комуна збирається коло печі, яка буде височіти серед поля, й злочинця урочисто спалюють на очах у хліборобів. Постояли, почекали, поки згорить… і розійшлися по ро-бо-тах!
Я пошкріб потилицю.
— Слухай, — сказав я Серьозі Циплакову, — а може, краще спалити цього казла? Вивеземо в ліс, обіллємо бензином…
— … щоб було, як у тій пісні, — захоплено сказав Бара-баш, — «Хто в лісі ночує, — нехай голос чує»!
Серьога Циплаков подумав.
— Ні, — сказав він з жалем, — утримаємося… І взагалі, на сьогодні досить. Ще завтра будемо водити й бить!
Він стусонув чолов'ягу носаком.
— Вперед, свиняче вухо!
Починало смеркати, й на ринку один за одним починали спалахувати ліхтарі. Люду о цій порі було стільки, що ми насилу пропихалися через натовп. Серьога Циплаков обігнув торговий майданчик і пірнув у вузький прохід між двома рядами здорових залізних контейнерів. Потім добув з кишені ключа й одімкнув тяжкі масивні двері.
— Залазь, суко! Це буде твоя квартира. Барига зробився жовтий на лиці наче мрець.
— Не полізу!
— Що?!
— Давай-давай… — поклепав я його по загривку. — Внукам будеш розповідати, як тебе рекет у контейнері держав!
— Та що ви з ним чикаєтеся! — Барабаш гупнув чолов'ягу під дихало й, піднявши за комір, жбурнув у контейнер. — Як діти, їй-богу!
Серьога Циплаков загримів замком. Ми вийшли з-поміж контейнерів і потягли до центральної алеї.
— По п'ять крапель? — поспитав я Серьогу Циплакова. Той подумав.
— У тебе є?
— В машині. Замало, правда… одна пляшка!
— Тягни її сюди! — сказав Серьога Циплаков.
Я спустився до автостоянки. Вечір був морозяний, і під ногами тріщала крига. Авта проїжджали поруч, і світло їхніх фар било простісінько у вічі.
— Гало? Гало! — сказав я, притискаючи слухавку до вуха. — Шефе, тут проблема… Потрібне авто й двоє бійців. — Я коротко виклав події сьогоднішнього дня. — Треба вивезти цього баригу й десь переховати на кілька день. Що? Не моє діло?! Слухай, та я зараз перестріляю цих одморозків, — і гуляй, Вася! На хріна воно мені здалося, це ваше завдання, — що я, наймався людей викрадати та бить? Або так — або взагалі ніяк! Га? За десять хвилин? Чекатиму! Хай задля конспірації Цуцичок зателефонує — так, ніби мені полюбовниця дзвонить… Все.
Я відчинив холодильника й добув звідти пляшку джину. Тоді виліз надвір і став підніматися алеєю, безцеремонно роз-пихаючи юрму, що пливла наперестріч. Збоку це був типовий образок наших днів: бритоголовий бецман із дурнуватою мармизою, котрий, тримаючи в руці пляшку імпортного пійла, суне мов танк, та ще й матюкається, коли наступить кому на ногу… Зберігаючи тупий вираз обличчя й штурляючи всіх, що траплялися по дорозі, я підійшов до нашої будки й, щосили вгативши ногою у двері, ввалився досередини.
— Нарколога викликали? — заревів я з порога.
— Ну! — потвердив Серьога Циплаков. Я грюкнув пляшкою об стіл.
— Наливай! — тоді роззирнувся по кімнаті. — Всі тут, як бачу…
Дірізюк підняв голову, й у його скісно прорізаних очах спалахнула тупа звіряча ненависть.
— А ти, корефан, вже отямився? — я поклепав його по гамалику. — Звикай… за одного битого — двох небитих дають!
— Ну, — сказав Серьога Циплаков, піднімаючи шклян-ку, — за кого будемо пити?
— За наших рідних народних депутатів… — сказав я врочисто.
— … виздихали б вони ще маленькими! — докінчив Барабаш.
Ми лиґнули по шклянці й стали закусувати. В сей мент у кишені моєї шкірянки задзеленчав комірковий телефон.
— Да? — сказав я, притискаючи слухавку до вуха.
— Привіт! — сказала Цуцичок. — Авто біля тролейбусної зупинки.
Я зробив тупе обличчя.
— А, это ты, Светка… Слышь, подруга, ты чего это мне вчера динаму прокрутила? Нет, слышь, захожу я в спальню…
— Джип-фронтера, — не слухаючи мене, провадила Цуцичок. — Номер…
— Да ни хрена себе! — вигукнув я. — Ты же, телка, не борзей, в самом-то деле! Бухло вылакала, закусь сожрала — и гуд бай, май, лав, гуд бай? Я-то хороший, хороший, но ведь и фигню могу сделать… ты меня знаешь!
— У машині Пітон і ще один боєць. Вони чекатимуть протягом півгодини, — Цуцичок зробила паузу. — Ти скажеш мені щось розумне?
— Чего? Ка… какие бабки? Да у меня при себе стольник зелени, ты че! — я покрутив головою, зобразивши на обличчі тупе здивування. — Ну, ладно, ладно… Забашляю, хрен с тобой! Жди у ворот, поняла?
Я вимкнув телефон і підвівся.
— Зараз буду! — сказав я, простуючи до дверей. — А ви цю пляшку допивайте… щоб ворогам не зоставалося!
Надворі вже був старий вечір. Бариги починали збирати своє шмаття. Я зайшов поміж контейнери й озирнувся. В кожну мить тут хтось міг з'явитися, однак іншого виходу не було. Я вставив одмичку в замок і спробував покрутити. Всередині клацнуло; дужка вискочила, і я потяг на себе двері.
