Кайдани для олігарха - Кононович Леонід (читать книги онлайн бесплатно полностью без сокращений TXT) 📗
— Чоловік?.. — перепитав я. Хобот кивнув.
— Той, кому належить уся оця справа. Авторитет!
— А… а ти хто ж?
— А я, — терпляче сказав Хобот, — бригадир! Хоч усі вважають, що я працюю сам по собі. Це, звичайно, так… але, з іншого боку, й не так.
– І він хоче мене бачити?
— Ну!
Авто вихопилося з лісу, і я уздрів засніжене поле, на якому, ніби гриби з червоними шапками, височіли стрімкі кам'яниці, криті шарлатовою черепицею. Все це мало вигляд казкового містечка: барвисті покрівлі на тлі білого снігу, овальне озеро, що лежало в улоговині, церква з височенною шпичастою дзвіницею, стилізованою під Готичну вежу. Зусебіч селище було обнесене цегляною огорожею з колючим дротом, і я втямив, що мешкають у цій місцині тяжко заможні люди, — серед голоти оці скупчення суперсучасних кам'яниць прозивають зазвичай Царським Селом.
— Братва побудувалася! — гордо сказав Хобот. — Наші всі тут живуть… чужих і одного нема!
— А церква для чого ж?
— Не поняв?
Я знову зробив тупе обличчя.
— Ну, що вони в ній роблять… сатанізмом займаються?
— Чого це раптом! — Хобот підозріло зиркнув на мене. — Моляться… й те, як його… сповідаються! Паски святять…
– І що, піп одпускає гріхи?
— А де він, у хріна, подінеться! Хай спробує тільки…
— А певно! — дико посміхаючись, підтакнув я. — Зразу фейса начистять…
Хобот знову глянув на мене й засопів.
— А як же ж інакше! — буркнув він по хвилі.
Я поминув селище й, скинувши газу, звернув у ялиновий гай, що густо поріс на схилах розлогої балки. Ну, ландшафт був тут мальовничий — прямовисні урвиська, з яких стирчало грубе покручене коріння, маленька річечка, що зміїлася на дні величезної долини, товсті верби, що височіли на болоті, де шелестів сухий торішній очерет… Вузька стьожка шосе бралася й бралася в діл, петляючи поміж кручами, — аж зненацька плигнула вгору, і я знову притиснув акселератор. Ще один закрут — і шосе вперлося у глухі залізні ворота біля яких стояв бецман у камуфляжі й із рацією напоготові.
— Здорово, браток! — гукнув Хобот з вікна. Бецман підніс рацію до вуст.
— Папа, я третий! Люди к тебе… Хобот с братвой, да! — У рації щось зашкабарчало. — Вас понял, запускаю.
Броньована плита воріт безгучно від'їхала вбік, поволі щезаючи в грубій цегляній стіні. Я заїхав на подвір'я і, розвернувшись, припаркувався під огорожею.
— Ну як? — глянув на мене Хобот, коли ми вилізли надвір.
Я покрутив головою. Височенний Готичний замок з лускатою покрівлею, численними вежами, нішами та статуями якихось міфічних потвор гордо височів над проваллям, впираючись шпилем просто в низьке розкошлане хмар'я. Усе тут аж кричало про тяжкий маєток і воістину великопанський розмах, — і грубі кам'яні плити, якими було встелено дворисько, і здоровецький критий басейн оддалі, в якому парувала підігріта вода, і, звичайно ж, неозора територія садиби, що захоплювала добрячий шмат ялинового лісу.
— Зброя? — перепинив нас у передпокої кощавий чолов'яга з метким пронизливим поглядом.
Я дістав з наплічної кобури парабелума й поклав на інкрустований столик. Хобот кинув поряд із моїм пістолетом свого люГера й допитливо глянув на чолов'ягу.
— За мною! — скомандував той суворо.
Ми піднялися на другий поверх, і чолов'яга делікатно стукнув кісточками пальців у різьблені двері. Хай йому дідько, подумав я, це ж морений дуб… та ці одні двері коштують не менше п'яти тисяч доларів!
— Заходьте! — звелів чолов'яга.
Це була величезна кімната з фіГурними панелями, й одна стіна в неї була шкляною, од чого як на долоні видно було не лише всеньку долину і ялиновий гай на її схилах, але й поле із його селищем, озером і шпичастою дзвіницею.
— Здоров, шеф! — сказав Хобот, ступаючи до чоловіка, котрий сидів у фотелі, — ось, привів його тобі…
— Здрастуй, здрастуй… друг мордастий! — озвався той і подав йому руку.
Я глянув на цього типа — й мало не вилаявся од подиву. Чоловік, який сидів коло вікна, був одним із тих політиків, чиє ім'я щодень мусується на сторінках преси, і не тільки політиком, але й депутатом парламенту, і не тільки нардепом, але й фінансовим оліГархом, котрий разом із цілою тічкою своїх поплічників тримав під контролем кілька банківських установ. Ніхто не знав, звідки він виліз і на чому зробив такі грубі гроші, — просто якоїсь гожої днини цей тип з'явився у парламенті нового скликання в якості депутата й став безцеремонно лобіювати свої власні інтереси, не турбуючись навіть про те, щоб надати цьому ділу якогось пристойного вигляду. Через рік виборці надіслали у Верховну Раду листа, де чорним по білому було написано, що депутат Гарик Бабаєв нехтує своїми обов'язками народного обранця й, відколи став нардепом, жодного разу не зустрічався з виборцями і взагалі не відвідував свій округ. Крім усього іншого, цей чоловік знаний був ще й із того, що разом з кількома такими ж магнатами організував політичну партію «Родина-красавица», куди, за статутом, вступати мали право лише дуже заможні люди. Злі язики подейкували, що наприпочатку Бабаєв хотів було назвати свою партію «Красивая мать», розуміючи під останнім словом ту ж таки «родіну», — але розумні люди порадили йому не смішити публіку.
— Так ти, значить, і є той самий Оскар? — поспитав Гарик Бабаєв, розглядаючи мене своїми світлими очима.
— Ну! — сказав я тупо.
— Молоток. Я чув про тебе, — він притис кнопку, й до кімнати увійшла юна покоївка, — в мережаному фартушку і з пляшкою віскі на таці. — Вип'єш?
— Та як сказати… — буркнув я.
Дівчина скрутила голову пляшці «Джонні Вокера» й стала розливати віскі по шклянках.
— Ну, — врочисто сказав Гарик Бабаєв, — за красивую мать!
Я лиГнув свою порцію мов собака муху й облизнувся.
— Кажуть, ти банабака замочив? — поспитався Гарик Бабаєв.
— Ну! — повторив я тупо.
— Слава Богу! Цей даг сидів мені в печінках. Уявляєш, — глянув він на Хобота, — ця бригада стала вже й мені на п'яти наступать. Заявилися в наш банк і почали ставити «дах». Їх, звичайно, викинули звідти мов паршивих котів… і що ж вони вкоїли?
— А що? — поспитав Хобот.
— Урили із калашів голову правління. Посеред білого дня в центрі міста організували щось таке, як чеченська війна! Я був на місці замаху — і не зміг дивитися, поїхав геть!.. Шість трупів, буквально перерубаних автоматними чергами, з машин зробили решето, салони залито кривлею… — й до мене: — Воював?
— За річкою! — буркнув я.
— А… то ти обстріляний боєць! Бач, Таліба ніхто не міг укоськати — одморозків як гною, а досвіду бойових дій чортма… — Гарик помовчав. — Роботою задоволений?
Я покрутив головою.
— Батя, хіба це робота!..
— Не зрозумів?
— Ми з колегою звикли до серйозної роботи! — пояснив я поблажливо. — Ризикованої. Грошової. Бойові операції, охорона важливих персон, ліквідація всяких там банкірів — ось наша стихія. А ходити по базару та збирати гроші з бариг…
Хобот кивнув.
— Це правда, шеф! Такого спеца на ринку держать — все одно що… — він задумався, що б його сказати таке сильне, аж нарешті знайшов: —… все одно що мікроскоп використовувати лише для того, щоб спірохети на власному болту розглядать!
Гарик Бабаєв зареготав.
— За що я люблю тебе, бригадире, — що ти рисковий хлопець! Ну добре, добре… — сказав він, побачивши, як Хобот зблід. — Але думай, про що говориш і кому! Коротше, братан, — подивився він на мене, — є для тебе робота — на всі сто!
У двері постукали. Я мимохіть озирнувся й побачив, як до покою зазирає отой чолов'яга з пронизливим поглядом.
— Готово, шеф! — доповів він. — Починати? Гарик Бабаєв ковтнув зі шклянки.
— Давай, — нарешті сказав він тому чолов'язі. — Але потихеньку, чув?
— Повну програму?
— Ні… так, знаєш, — злегка по-конячому! В'їхав? Чолов'яга кивнув.
— Все буде по першому класу, шеф!
Коли двері за ним зачинилися, Гарик посміхнувся. Посмішка його була недобра, й од неї на мить мені зробилося аж моторошно.
