Феміністка - Кононович Леонід (мир бесплатных книг TXT) 📗

— Пощастило ж тобі! — крутнув головою Барабаш.

— Можеш у спортлото грати — джек-пот зірвеш! — докинув Пітон.

Я обернувся й подав знак двом командосам, які стовбичили на дверях.

— Лося до мене — в темпі! — Тоді зиркнув на Мацюцьку. — Сідай он у куточку й ні в що не втручайся! Втямила?

— Так точно! А що…

— Відставити запитання! — суворо сказав я. — На місце — кроком руш!

— Слухаюсь! — радісно вигукнула Мацюцька.

В коридорі загупали кроки. Лось був у кайданах і геть замурзаний кривлею, од чого скидався на підпільника, якого допитує гестапо.

— Ну че, братуха, — недбало сказав я, — доигрался? Він понуро мовчав.

— Дай я йому в рило затоплю! — нетерпляче затупцював позаду Урилов.

— Відставити! — сказав я йому. Й до Лося: — Ну, давай, братуха… рассказывай!

— О чем?

— О бабах, о чем же еще! — насмішкувато сказав я. Й переходячи на вкраїнську: — Про замовлення розповідай… второпав?

Лось конвульсивно глитнув слину.

— Що ж ти хочеш знати? Я подумав.

— Ну, передовсім, як це замовник встановив з тобою контакт? Чоловік ти законспірований, за будь-яку роботу не берешся…

— Це довга історія! — Лось закашлявся й виплюнув кривавий згусток. — Я працював ув Африці… в охороні одного негритянського монарха! Леся була його дружиною, точніше одною з дружин… — він замовк.

— Ну й що?

— Далі був заколот… Короля вбили під час штурму резиденції, а я ледве встиг ушитися! Точніше, ми з Лесею вшилися… на літаку…

— Хто цей негр, якого вона тобі замовила? Лось зачудовано зиркнув на мене.

— А ти не знаєш?!

— Відповідай на запитання!

— Ну-ну! — він криво посміхнувся. — Цей негр — Кассонго Нгвамбе, посланець нинішнього короля Намбабвії! Родина Нгвамбе вже рік, як відвоювала престол…

— А жінка?

Лось коротко реготнув.

— Та ти, бачу, ні хріна не знаєш! — Він знову закашлявся. — Її зовуть Віра Агафонова. Професійний снайпер, чемпіон Союзу з біатлону, працювала на кагебе ще за років застою…

— Нічого собі! — вражено вигукнув Пітон.

— Ти знав її? — обернувсь я до нього.

— Та це ж снайпер кагебе! — сказав Пітон. — Її оперативне псевдо було — Комсомолка… більшої активістки й стукачки в фізкультурному не було, як вона! Ця криса більше людей убила, ніж чума! З дев'яносто першого вона працює самостійно…

— Про «білих колготок» чув? — поспитався Лось.

— Жінки-снайпери?

— Цю бригаду організувала Віра Агафонова. Працюють за контрактами у гарячих точках. Крім стрільців, туди входять каратеки, самбістки, дзюдоїстки… Усі вони — лесбіянки, котрі ненавидять чоловіків! Крім убивств на замовлення, виконують різні конфіденційні доручення…

— Що вони хочуть від товариства «Україночка»? Лось понуро стенув плечима.

— Не знаю, братан… геть нічого не можу сказати!

— Брешеш!

— От убий, не знаю!

— Як знайти Віру Агафонову?

— Теж не знаю… — Я глянув на нього й утямив, що каже він таки правду. — Я повинен був захопити Кассонго й через нього вийти на «білих колготок»…

— А самого Кассонго?

— Ліквідувати, звичайно.

— Де ж ти його мав захопити?

— Він мешкає в готелі… це на околиці!

Надворі почувся гуркіт моторів. Потім залунали короткі злі команди, загрюкали дверцята, й стало зрозуміло, що до садиби підкотило кількоро авт.

— О, — сказав Урилов, потираючи долоні, — це мої бички нагодилися! І прокурорська братія з ними, напевне…

— Останнє запитання… Звідки Леся так добре знає карате? Лось посміхнувся.

— Звідки ж, як не від мене! Я її тренував цілих два роки… В неї усе було — й бажання, й талант! А головне, була ненависть!

На ґанку затупотіли кроки.

— Ненависть? — перепитав я. — До кого?

— До тебе, до мене, до свого чоловіка… — посміхнувся Лось розбитими губами. — До всіх чоловіків, які живуть на світі… второпав?

Сліпучі фари джипа насилу пробивали густу завісу хуртовини.

— Що? — допитувавсь я, одною рукою тримаючи коло вуха телефон, а другою обертаючи кермо. — Додому, куди ж іще! Операція пройшла успішно, втрат немає… інформацію? Здобули, звичайно… Ситуація більш-менш зрозуміла! Гадаю, завтра чи позавтра я завершу цю справу. Га? Урилов? А він там лишився… оформляє затриманих! Оформляє, кажу… Ні, завтра зранку я їду до одного негра… Кассонго Нгвамбе він зветься! До речі, треба встановити за ним спостереження… Це такий собі «Ройял-отель», на околиці! Ну… Мацюцька? Ціла й неушкоджена! Спить на задньому сидінні, стомилася… Од чого? А хто ж його знає, — од дурного розуму, напевне! Ні, не від зґвалтування… обійшлося, слава богу. Послухай, я її заберу до себе — з конспіративної квартири вона ще знов утече, а в мене Більбонський кроку не дасть їй ступнути з дворища… Та певно ж! Ну, завтра зателефоную… Бувай.

VII

Над яром ревла й стугоніла завія. Крізь лобове шкло джипа видно було, як потойбіч долини хилиться під вітром сосновий бір. Вулицю геть замело, й авто брьохалося в снігу по самісінький радіятор. Я підкотив до воріт і, діставши пульт, натиснув кнопку. Тої ж миті біля веранди спалахнули ліхтарі, а тяжка залізна брама стала помалу від'їжджати вбік.

— Нічого собі! — захоплено сказала Мацюцька.

Я вимкнув фари й заїхав у двір. В мертвотно-блідому сяєві ліхтарів безнастанно сіялися й сіялися дрібні колючі сніжинки.

— Добралися… слава тобі, господи! — буркнув я, вилазячи надвір. Тоді обернувся й галантно подав руку Мацюцьці.

— Прошу, дорога панно!

Вона зацікавлено роззирнулася довкруги.

— Ой, як тут га-а-арно! А краєвиди які… — Її обличчя раптом завмерло. — Послухай, а тут же ж далі в ярах наче озеро?

— Авжеж! — сказав я, ставляючи авто на сигналізацію.

— Ото таке овальне, еге?

Я уважно подивився на неї.

— Овальне… — сказав я нарешті. — А ти звідки знаєш? Вона засміялася.

— От же ж малий світ, га! Туди ж Леся їздить взимку в ополонці купатися.

— Леся?! — вражено перепитав я.

— Ну певно ж! Вона там гола купається… Якось ми їздили з нею, то я й запам'ятала ці краєвиди.

Я вдарив себе кулаком по голові.

— Так це її я бачив на озері кілька день тому!

— А ти теж купаєшся взимку? — з цікавістю поспитала Мацюцька.

— Треба ж таке! — сказав я, хитаючи головою. — Ні, недарма наші з нею шляхи перетнулися… Купаюся, купаюся, малечо! А що?

— А мене можеш навчити?

Я хтів було щось їй сказати, але сього менту з-за джипа вискочила здоровецька чорна потвора й, радісно загорлавши, повалила Мацюцьку в замет.

— Ой-ой-ой! — перелякано залементувала Мацюцька, дриґаючи ногами.

Потвора заревла ще дужче, а тоді згребла Мацюцьку зубами за шубу, й, гаркаючи та повискуючи од утіхи, стала тягати її по снігу.

— Більбонський, уб'ю! — гаркнув я, хапаючи його за нашийник. — Фу, я сказав… фу!

Псисько повернув до мене свою кудлату пику й, загорлавши ще дужче, плигнув на груди й повалив додолу. Далі повторилася щоденна історія, з тою тільки ріжницею, що я примудрився відразу ж перевернути його на спину й притиснути до землі.

— Ти, обревку! — посваривсь я на нього кулаком. — Писок набити, еге?

Собайло дико загарчав.

— Бий його, бий! — закричала Мацюцька з веранди. — Щоб знав, як на людей нападати!

— Та ти що! — здивовано глянув я на неї. — Це ж мій пес… Більбонський зветься!

— А я думала — вовк з лісу прийшов! — поскаржилася Мацюцька жалісним голосочком.

Я взяв Більбонського за нашийника.

— Ти йому сподобалася… пишайся! Він дуже добре розбирається в людях і ніколи не став би гратися з тими, хто викликає підозру! — Я поплескав собайла по загривку, й він з утіхою загарчав, ошкіривши величезні білі ікла. — Ось погладь його, ну?

— Еге, ти хитрий! А коли руку відкусить?

— Кажу тобі, не бійся! — Я поплескав Мацюцьку по шиї. — Більбонський, це хороша дівчинка, хороша! Це — наша хороша дівчинка, розумієш?