Феміністка - Кононович Леонід (мир бесплатных книг TXT) 📗
Собайло радісно заскавчав і, підстрибнувши, лизнув Мацюцьку просто в губи.
— Ну, все, все… годі! — сказав я йому. Тоді добув з кишені ключі й одімкнув веранду. — Вперед!
Більбонський кулею влетів у коридор і, задерши голову, просканував носом повітря. Результат був позитивний, і собайло коротко гавкнув.
— Перевірено — мін немає! — сказав я, пропускаючи Мацюцьку вперед.
— Ти про що?
— Торік, — сказав я, допомагаючи їй зняти шубку, — мене хтіли вбити двоє одморозків! Вони примудрилися вирізати металопластикову шибу, перекусили ґрати й залізли в дім, коли на господарстві був один Більбонський… Собайло дав їм зайти досередини, а потім напав і обох загриз!
— Як це… загриз?
— Ну як… горлянки перервав, як же ж іще! — Я позіхнув. — Вечеряти будеш, малечо?
Мацюцька розгублено зиркнула на Більбонського.
— Він… він їх зовсім загриз, насмерть?
— Та певно ж! — Я знову позіхнув. — Значить, так… діставай усе, що є в холодильнику, й накривай на стіл… а я піду перевдягнуся! Що не ясно?
— А Більбонський?
— Собайло тебе не зачепить! Он там унизу лежить м'ясо… як погодуєш, то він полюбить тебе ще дужче! — Я подумав. — Тільки з рук не давай, а то ще вкусить…
— Та ти що?!
— Водиться за ним така звичка… нетерплячий дуже! Пальця може відкусити, а то й руку…
— Ні, я боюся! — заскімлила Мацюцька, боязко позираючи на Більбонського. — Ну, не покидай мене, га?
Я зітхнув і відчинив холодильника.
— Ну, з тебе й агент… — буркнув я, кидаючи псові здоровий шмат печінки. — Таємний агент нічого не повинен боятися! Він повинен бути такий… у-у! — Я жбурнув ще один шмат і скорчив звірячу гримасу. — Таємний агент повинен убивати, не замислюючись, не лякатися крови, проникати у всі шпарини…
— А як мені ж зброю не дають! — скрушно зітхнула Мацюцька, намащуючи канапки.
— А навіщо тобі зброя?
— Ну, вбивати ж… — Вона благально подивилася на мене. — Оскаре, може, ти хоч показав би, які вони, ті пістолети? А то мене так неповажно всі трактують — он я гранату в бою здобула, так її ж відібрали!
— Пістолети… — повторив я. — А чого, це можна! Ти намащуй канапки, намащуй… — Я кинув собайлові останній шмат і, вийшовши у коридор, дістав пістолета з наплічної кобури, яка висіла на гачку. — Це — парабелум! — сказав я, поклавши його на стіл. — Калібр — дев'ять міліметрів. Вага — трохи менше кілограма. В обоймі — вісім патронів.
— Ой яки-и-ий гарний! — простягла руку Мацюцька.
— Не чіпати! — гаркнув я. — Це бойова зброя, гратися нею не дозволяється. Ось… — я натиснув кнопку й витяг обойму. — Вставляється обойма — ось так! — Я загнав її в колодку.
— А тепер можна стріляти?
— Нічого подібного. Треба зняти запобіжник… ось так, великим пальцем… І загнати набій у патронник! — Я одвів затвор, і він, клацнувши, вернувся на місце. — Все, патрон у стволі! Для того, щоб вистрілити, — я націлив пістолет у відчинену кватирку, — потрібно натиснути спуск! Не курок, як пишуть усякі невігласи в детективних романах, — а спуск!
Я придавив спуск, і в кухні оглушливо вдарив постріл. Більбонський подивився на мене, як на дурника, й невдово-лено гавкнув. Мацюцька втягла носиком їдкий пороховий чад, і її лице аж спаленіло.
— Ой, клас! — тихо промовила вона.
Я розрядив парабелум і подав Мацюцьці.
— Повтори мої дії!
— Ну, — сказала вона, взявши здоровецького пістолета своєю кволою лапкою, — спочатку обойму… так?
— Спочатку, — повчально сказав я, — треба затямити, що без потреби зброю ніколи не можна спрямовувати на людей! Навіть якщо ти впевнена, що пістолет без патронів. Це — найперше правило, котре повинен знати всякий боєць. Навіть такий, як ти…
Мацюцька підозріло зиркнула на мене. Тоді вставила обойму, перевела запобіжник, рвонула на себе затвор і прицілилася в кватирку. Більбонський відскочив у куток і занепокоєно гавкнув.
— Стрельнути? — поспитала Мацюцька, заскаливши око. Я вихопив у неї пістолета.
— Молодець! Ти справжня бойова подруга — науку хапаєш прямо на льоту! Але стріляти будемо іншим разом… А зараз вечеряти — і в люльку! Завтра напружений день, розумієш?
За годину, коли я вже уклався в ліжко й дивився телевізора, у двері моєї спальні хтось постукав.
— Ну, кого там дідько носить? — гаркнув я, хапаючи пульт і стишуючи ревисько футбольного матчу.
— Ой… можна? — обізвався з того боку янгольський голосочок.
— Заходь уже… якщо прийшла! — Я підвівся на лікоть. — Ну?
Мацюцька присіла на край ліжка. Вона була в квітчастій нічній сорочці, яка сягала їй аж до п'ят.
— Я оце хтіла спитати… в якому напрямку ми будемо провадити розслідування?
— Яке… розслідування?! — вибалушивсь я на неї.
— Ну, яке ж… ну, оце… по феміністках! Куди мені завтра податися?
Я крутнув головою.
— Ти більше не береш участи в розслідуванні! Поки все не ущухне, ти мешкатимеш у цьому будинку, ясно? Можеш вважати, що тебе взяли під хатній арешт!
Мацюцька широко розплющила очі.
— Мене? — вражено перепитала вона. — Під хатній?!
— Ну, не зовсім під хатній… Ти маєш право гуляти надворі, — але не виходити за межі садиби, втямила?
Вона пирхнула мов кішка.
— Так я тебе й послухала! Ну, ти й хитрий…
— Більбонський, — суворо сказав я, — дістав наказ не випускати тебе за ворота! Врешті, вони будуть замкнені, так що заспокойся…
— Але ж…
— Усе це, — не слухаючи її, провадив я, — робиться для твого ж добра! А тепер прошу покинути мою спальню.
— Ну, зачекай… — заскімлила Мацюцька. Я зробив звіряче лице.
— Агенте Мацюцько!
— Я! — схопилася вона з ліжка.
— Відставити нарікання на життя! В свою кімнату — кроком руш!
Вона понуро мовчала, дивлячись на мене з-під лоба.
— Не чую! — гаркнув я командним голосом.
— Слухаюсь… — нарешті буркнула вона й, похнюпившись, почвалала до дверей.
На ранок мені приснився сон. Це було таке, наче я сиджу в ямі. Вона подібна до криниці, але без води. Кружало блакитного неба вгорі заштриховано ґратами з грубим пруттям. У ямі душно й смердить нечистотами. Основна домінанта сну — відчай. Це той відчай, котрий давить за серце й відбирає глузд. Він такий глибокий, що не знаєш, куди від нього подітися. Зненацька в яму хтось заглядає. Це добре видно, бо в ній робиться геть поночі. Їх двоє: бородань у шапочці-нуристанці, довгій сорочці навипуск і шароварах — та білявий молодик у яскраво-зеленому натівському комбезі. Вони стиха перемовляються англійщиною. Бородань вимахує руками, й рухи його різкі й безжальні. Він вперто на чомусь наполягає, але молодик не погоджується. Час від часу бородань тупає ногою, й у яму летять грудочки дрібної землі. Врешті, молодик підвищує голос, але бородань заперечно хитає головою. Він піднімає руку й черкає себе по горлянці. Молодик стискає щелепи й щось каже йому, — поволі, однак з погрозою. Бородань вивалює очі, його верхня губа тремтить, мов у собаки, з-під неї видно зуби. Ось він зриває з плеча зброю. Це штурмова гвинтівка «галіл». Він переводить запобіжник і клацає затвором. Тепер він дивиться вниз, на мене. Очі його цілком божевільні. В них немає ані краплі глузду. Видно, як він прикладає гвинтівку до плеча. Ремінь гвинтівки намотаний на зап'ястя. Яма вузька й кругла, тут нема де сховатися. Я піднімаю голову. Мені нелегко це зробити, але я піднімаю голову й дивлюся бороданю в вічі. Ствол гвинтівки опускається, ось я вже й на лінії вогню…
У вуха вдарив оглушливий постріл. Я відкинув ковдру і, зриваючись на ноги, застромив руку під подушку. Пальці зімкнулися, намацуючи рифлену колодку парабелума, однак там було порожньо. Пістолет щез! Надворі гримнув ще один постріл. Далі почулося несамовите гавкання Більбонського. Я відчинив шухляду і, вихопивши звідти десантного акса, притьма вискочив зі спальні.
На балконі стояла Мацюцька. Її постать у довгій сорочці виділялася на тлі нічного неба. Внизу дико лементував Більбонський. Я схопив Мацюцьку за плече й жбурнув углиб кімнати. Більбонський кругами гасав по двориську й репетував, як навіжений. Десь у провулку, заводячись, гаркнуло авто. Потім звук двигуна став оддалятися й урешті пропав геть. Я трохи постояв, тримаючи автомата стволом догори, а потім озирнувся.
