Вибух - Самбук Ростислав Феодосьевич (читать книги бесплатно полностью без регистрации .TXT) 📗
Бобрьонок точно знав, що з Толкуновим нічого не могло трапитись, та все ж, виходить, трапилось, бо Мохнюк нараз повернувся і побіг до хвіртки, — отже, також збагнув, що вершника втратили, й вертається до Толкунова.
Але що з капітаном? Його другом, побратимом, мало не братом, навіть більше, ніж братом, бо чи може порівнятися навіть рідна кров з тим, що пов’язало їх з Толкуновим!..
Бобрьонок ковзнув лютим поглядом по хлопчині, котрий, мружачись від болю, підводився з землі, — ну чого йому було треба тут, прискакав, як останній бовдур, і дав можливість утекти есесівцеві, цуценя кляте… І вже не бачив, не міг бачити винуватий погляд хлопця, одразу забув про нього — думав тільки про Толкунова, й жах сповнював його.
Невже?..
Увірвався в парк, зачепившись плащем за хвіртку, й побачив: Мохнюк підводить голову капітана, підклав під потилицю долоні й тримає обережно.
Бобрьонок упав на коліна, притиснувся щокою зо капітанових губів, не відчув дихання, провів долонею по обличчю, відчуваючи, як холоне воно.
Невже мертвий?
Але ж Толкунов не може вмерти, просто його ще раз поранено. Не може померти капітан, ніяк не може, не має права, надто тепер, коли гримлять гармати під самим Берліном і не сьогодні-завтра скінчиться війна.
Але Толкунов мовчав і не дихав, Бобрьонок ще раз провів долонею по його обличчю і підвів очі на Мохнюка.
— Як сталося? — запитав.
— Коли пролунали постріли, капітан, певно, стривожився. Я, власне, не бачив, стежив за цим, — кивнув на Крауса, котрий все ще лежав із заплющеними очима, — проте, гадаю, все сталося так: він озирнувся, і Валбіцин, скориставшись з цього, вихопив ніж з тіла Кранке і вдарив капітана в спину. Потім вирвав у нього пістолет, він стріляв у мене, я вже бачив це, та не влучив. Він виграв у мене буквально кілька секунд, а тут нагодився хлопчина на коні. Чорти б побрали того хлопчину!
Бобрьонок обережно опустив голову Толкунова, підмостивши під неї капітанів кашкет. Маленька помилка, зовсім маленька, але тільки на перший погляд: Толкунов обшукав Валбіцина, обеззброїв його, та забув про ніж, яким убито Кранке. І ця помилка виявилась фатальною…
Та що робити зараз?
Майор підвівся, зняв кашкета, постояв трохи, віддаючи останню шану своєму побратимові, й запитав Мохнюка:
— Ви обшукали Крауса? Списки в нього?
— Обшукав, та поверхово. Жодних документів…
Майор нахилився над Краусом. Поплескав його по щоках, побачив, як затремтіли вії у штурмбанфюрера, й поплескав ще, сильніше. Краус розплющив очі, мабуть, те, що побачив, не дуже сподобалось йому чи сприйняв, як поганий сон, заплющив знову, та Бобрьонок не мав часу на церемонії. Витягнув пістолет, тицьнув у підборіддя штурмбанфюрерові так, що в Крауса клацнули зуби. Мовив ламаною німецькою, швидко й з натиском:
— Ну!.. Відповідай, бо зараз одержиш кулю! Збагнув? — натиснув дулом пістолета сильніше, ледь не порвав шкіру. — Переклади йому, старший лейтенанте, запитай, де документи “Цепеліна”. Це його останній шанс, нехай зрозуміє: останній!
Мохнюк говорив швидко, ковтаючи слова, а Бобрьонок тиснув дулом, задираючи підборіддя і бачачи, як наливається кров’ю вена на товстій шиї.
Штурмбанфюрер сіпнувся, мотнув головою, намагаючись хоч трохи відвести дуло, розплющив очі й мовив чомусь пошепки:
— Я все скажу, та приберіть зброю. Не стріляйте, ви дізнаєтесь про все, я не критимуся…
Бобрьонок трохи відвів дуло, та не зовсім.
— Кажи! — вигукнув.
— Я не маю жодних документів… Вони в того, що йшов зі мною, — Валбіцина.
— Ви прилетіли сюди за документами “Цепеліна”?
Мохнюк перекладав швидко й так само швидко Краус відповідав.
— Так.
— Звідки?
— Аеродром під Франкфуртом…
— Хто послав вас сюди?
— Американська розвідка.
— Яке завдання?
— Доставити списки диверсантів “Цепеліна”, закинутих до вашого тилу, та інші документи “Цепеліна”! їх привезли сюди в сейфі з Бреслау.
— Для чого вони американській розвідці? — щиро здивувався Бобрьонок. — Адже ж — союзники, і війні кінець!
— Тепер вони воюватимуть проти вас, — не без задоволення мовив Краус.
Бобрьонок уловив цей підтекст і сказав загрозливо:
— Це тобі так хочеться?.. Не вийде!
— Ви багато чого не знаєте, — відповів штурмбанфюрер розсудливо. — Вимагаю, аби мене доставили до вашого начальства. І поводилися зі мною як з військовополоненим.
— Ось чого захотів! — Майор нахилився до Крауса близько-близько, зазирнув йому у вічі й сказав люто: — Не вийде, штурмбанфюрер. Ви — шпигун і диверсант, переодягнулися в нашу форму й цим позбавили себе статусу військовополоненого. А знаєте, що ми можемо робити з диверсантами?
— Ви не вчините так! — закричав Краус з жахом.
— Добре, — удав, що пом’якшав, Бобрьонок. — Для чого ви вбили Кранке?
— Я не вбивав.
— Бачили, але ж Валбіцин вчинив це з вашої згоди?.:
— Літак міг узяти тільки двох.
— Чому лишили Валбіцина?
— Класний спеціаліст, а такі потрібні американцям. А Кранке ви б все одно розстріляли. Надто багато насолив вам…
— Не більше, ніж ви.
— Я працював у Берліні та за кордоном і не мав нічого спільного з диверсіями.
— Але ж готували їх?
— Таж і у вас є розвідувальні органи. Під час війни кожен виконує накази…
Бобрьонок підвівся: не мав наміру встрявати в суперечку з Краусом, то більше, часу було обмаль.
— Зв’яжи його, — наказав Мохнюкові, а сам пішов до захованого в кущах “віліса”. Викликав Карого, полковник мовчки вислухав його, перервав лише в кінці, коли Бобрьонок повідомив про загибель Толкунова.
— Не вберегли! Таку людину!
— Не вберіг, — не став виправдовуватись Бобрьонок. — Вік собі не прощу, та й ще так, по-дурному…
Карий не дослухав його.
— Ваше завдання — спіймати Валбіцина, — мовив сухо. — Документи “Цепеліна” мусять бути в нас. Зараз ми перекриємо всі дороги навколо цього Штокдорфа, передайте усний портрет Валбіцина. — Вислухав, помовчав трохи й наказав: — З пілотом і Краусом лишіть Віктора. Мохнюк класний шофер, і сяде за кермо “віліса”. До садиби фон Шенка зараз виїде лейтенант Зайцев. А ви — негайно за Валбіциним. Чортівня якась, це ж треба — хлопчина на коні…. Однак, може, й на краще. Самотній чоловік тут ще може загубитися, а вершник навряд чи. Вороний жеребець, кажете?
— Гарний кінь, певно, племінний, я на цьому не розуміюся…
— І я не кавалерист… — З тону Карого Бобрьонок уловив, що полковник трохи пом’якшав. — Дістаньте мені цього Валбіцина, майоре, не наказую, прошу!
— Він убив Толкунова, — відповів Бобрьонок, — підло, ударом ножа в спину… Ми видряпаємо його з-під землі!..
15. Валбіцин скакав, обминаючи поодинокі хутори й намагаючись не потрапляти людям на очі, та все ж не міг уникнути кількох зустрічей. Спочатку його побачив якийсь літній селянин, що шкандибав, спираючись на ціпок, стежкою поміж полями; потім з посадки, якої, ховаючись, тримався Валбіцин, вийшла огрядна жінка — побачивши вершника, провела його допитливим поглядом. Валбіцин намацав у кишені пістолет, з задоволенням всадив би в неї кулю, аби позбавитися свідка, але подумав, що в посадці можуть бути ще люди, й тільки підігнав жеребця. Вороний вже втомився, дихав важко, й боки вкрилися милом, та Валбіцин не шкодував коня: знав — кожна хвилина й кожен кілометр віддаляють його від мисливського будинку фон Шенка, від смершистів, які ніколи не простять йому смерті свого товариша.
Нарешті побачив удалині темну смугу лісу й трохи осторонь неї перші будинки Нойкірхена. Тепер мусив вжити всіх заходів, щоб ніхто не зміг помітити його, — стримав коня, пустив риссю, потім перевів на крок, роззираючись уважно. З’їхав у неглибоку улоговину поміж полями. Тепер його могли помітити лише за кілька кроків — Валбіцин полегшено зітхнув і знову пустив вороного риссю.
Доскакавши до лісу, зупинив коня і постояв трохи на узліссі, прислухаючись. Здається, нічого підозрілого й нікого, тільки кілометрів за два, попід самим селом, пасеться худоба і якась жінка наглядає за нею.
