Довга ніч над Сунжею - Кононович Леонід (библиотека книг TXT) 📗
Струна напнулася, й чоловік у картатому светрі захарчав, витягуючись всеньким тілом. Коли підлоги стали торкатися лише кінчики пальців, я закріпив струну й, відійшовши, втомлено сів у фотель. Цей спосіб показали мені люди з італійської мафії, — ще минулого літа, коли я працював у Палермо, пантруючи боржника одного з київських банків. Чоловікові дається шанс: або він буде мовчати й, не вдержавшись навшпиньках, нарешті сам задавить себе струною, — або скаже все, про що його питають, і його відпустять.
Або й не відпустять — це вже як повернеться ситуація.
— Глобус? — нарешті спитавсь я.
Чолов'яга поворухнувся.
— Не знаю! — з відчаєм прохрипів він. — Парень, я ничего не знаю…
— Почему? — продовжував я допитуватися.
— Он не работал с нами… ему давал приказы резидент! Это отдельная группа, пойми…
— Резидент?
— Односторонняя связь. Только через Глобуса… все распоряжения через него. Мы работали только с информацией… да и то с обычной, из легальных источников!
— Где найти Глобуса?
— Не знаю! — прохрипів він, намагаючись вдержатися навшпиньках. — Глобус не наш человек… только резидент знает… Аа! — він ковзнув униз, і струна потонула в складках шиї.
— Ты же умрешь! — сказав я, дуже чітко й повільно вимовляючи кожне слово, щоб до нього нарешті дійшло. — Умрешь, как собака, понимаешь? И после смерти ничего не будет, — ни бухла, ни бабок, ни жратвы… а будет только темно и сыро, врубаешься?
— От… отпусти! Парень, пожалуйста… — захарчав він, спираючись навшпиньках.
— Не напрягай меня, мужик! — порадив я йому. — Скажешь, где Глобус — отпущу!..
Його лице було червоне од натуги.
— Честно?
— Честно, мужик!
— Скажу… — прохрипів він. — Черт его возьми!.. Он снимает хавиру в старом районе…
— Адрес? — незворушно поспитавсь я.
До кімнати заглянув Пітон. Він хитнув головою, показуючи на вихід, — пора, мовляв, пора!
— Улица… улица Заречная! — з натугою вихрипів чолов'яга. — Квартира на шестом этаже… дверь направо…
— Не врешь?
— Матерью клянусь! Вот сам увидишь…
Я подивився на нього й побачив, що він таки не бреше. Тоді перевів погляд на Пітона.
— Порядок?
— Да, — відказав той. — Хазу ликвидируем?
— Нет смысла, — сказав я, застібаючи куртку. Тоді витяг порожню обойму з автомата і вставив новий магазин. — Уходим. Вы, двое — вперед!..
— Э, — закричав мені вслід чолов'яга, — парень, ты же обещал!
Пітон хтів було обернутись, але я турнув його в спину.
— Давай, давай! Нічого озиратися… це мої розборки!
— Э… э… подожди! Ведь ты тоже человек… ты… — Голос урвався, переходячи в жахливе довге булькання.
МурМур із Пітоном бігцем стали підніматися по східцях. Я наглядав за ними, тримаючи вихід з підвалу під прицілом свого узі. Коли вони нарешті вискочили надвір, я обернувся й, не цілячись, дав коротку чергу поверх постаті, котра звивалася на тлі білої стіни.
Кулі перебили струну, й чоловік у картатому светрі як сніп гримнувся додолу.
ІІІ
За ніч погода змінилася, й на шосе, яке, огинаючи сквер, провадило до штабквартири «Тартару», стояли калюжі талої води.
— Дванадцятий! — сказав я командосові, котрий вийшов з вартівні коло воріт.
— Псевдо? — незворушно поспитавсь той, поправляючи на плечі автомат.
— Оскар… та відчиняй же ж, хай йому дідько!
Загудів електромотор, і броньована плита воріт помалу стала від'їжджати вбік.
От же ж йолопи, зітхнув я, натискаючи газ. Розвели тут секретність… а, головне, кожен день на воротях нові люди, котрі не знають мене в обличчя.
На стоянці бовваніло кілька авто. В цю ранню пору на службу приїхав тільки МурМур, — а може, він і не покидав своїх комп'ютерів, цілісіньку ніч чаклуючи над шифрограмами, — та ще Дядько Паюк, який очолював ударну групу командос, ну і ця нерозлучна пара, Барабаш із Гестаповичем… Щоправда, й шеф був на місці — його броньований БМВ («боевая машина вымогателей», як охрестити цю марку в народі) був припаркований біля самого входу.
— О, — гукнув Барабаш, загледівши мене у вестибюлі, — ти вже чув?
Запитання було винятково дурним. Але Барабаш на ввесь «Тартар» славився тим, що був тупий… ну, як двері, інакше не скажеш!
— Що я міг чути? — невдоволено буркнув я.
— О, — сказав Барабаш, розгортаючи переді мною газету, — дивись! Твоя робота?
Першу сторінку займав величезний знімок розгромленого офісу спільного підприємства «Лотос», — потрощені комп'ютери, купи цегли, двері, які тримаються на однісінькій петлі… «ПОМСТА ЧЕЧЕНСЬКОЇ МАФІЇ!» — кричав заголовок, набраний великими чорними літерами.
— Ти скажи! — пробурмотів я. — Ефектно…
Барабаш скрушно похитав головою.
— Така операція! — з жалем сказав він. — І ти не міг взяти нас із Гестаповичем? Що, не можна було підійти і сказать: «Хлопці, хочете розім'ятися»? Тут сидиш, сидиш, — ну ніяких тобі розваг…
Збоку підійшов Гестапович. Він був у камуфляжі й зі своїм нерозлучним шмайсером на плечі.
— Все, — сказав він, виймаючи з рота цигарку, — ти мені більш не друг! Поняв? Таку бойову операцію без нас…
— Ти мене на «поняв» не бери… поняв? — огризнувсь я, підіймаючись на другий поверх. Тоді спинився на сходовій площадці й натиснув кнопку ліфта. — Чекайте… незабаром роботи для всіх вистачить!
В приймальні сиділа Цуцичок.
— Ти чув? — поспиталася вона замість вітання.
— Чув, чув… — відмахнувсь я. — Мурат?
Вона кивнула на двері.
— Тількино приїхав… чекає на тебе, між іншим!
Шеф балакав з кимсь по селектору. Його здоровезна неоковирна фігура вивищувалася за столом як скеля.
— Ну? — поспитався він, поклавши трубку.
— Чув, — неохоче сказав я. — Добре розмалювали… чеченці, мовляв, починають терор проти росіян!
Мурат кивнув.
— Груба робота… я маю на увазі операцію! Треба ж було хоч отого начальника інформцентру затримати… А тепер він вже, напевне, сповістив Глобуса про цей наїзд! — Він махнув рукою. — Словом, ти знову надто ввійшов у роль… Що нового?
— Цілу ніч у засідці! — буркнув я. — Безрезультатно, причому.
— Де?
— На квартирі Глобуса.
— Підстави?
Я стенув плечима.
— Які підстави! Ми зробили обшук… ще вчора, після наїзду на «Лотос»… і знайшли схованку. Дискети з кодованою інформацією, зброя, долари… коштовності, врештірешт! МурМур тобі не казав?
— Я щойно приїхав! — буркнув шеф. — Що ще?
— Глобус не прийшов. Я чекав у засідці всеньку ніч, але марно. Зараз за квартирою стежить оперативна група.
— Ти гадаєш, він прийде туди?
Я посміхнувся.
— Голову дам одрубати, що прийде! Ти не уявляєш, наскільки це самовпевнений тип. Він же вважає себе суперменом. Крім того, оці дискети… там повинна бути дуже цінна інформація! Ну, й гроші, врештірешт…
Мурат подумав.
— Можливо, — сказав він, — можливо… Всетаки грубо ви провели операцію з «Лотосом»! Якби взяти було групу командос та вилучити всі носії інформації, включаючи й стаціонарні диски… Врешті, й того начальника слід було б допитати як слід!..
— Це нічого не дало б! — відмахнувсь я. — Вони знімали інформацію з легальних джерел… всі секретні відомості йшли через резидента й шифрувалися безпосередньо в посольстві! Ми просто помстилися за нашого товариша, та й годі!
— Гаразд, гаразд! — Мурат добув зі скриньки сигару й пошукав на столі ножика. — Запалюй, чи що…
Я взяв сигару й розім'яв її в долонях. Перш ніж Мурат устиг знайти ножа, я відкусив кінчик й, сплюнувши, поцілив ним просто в кошик для паперів.
— Ми, — озвався нарешті шеф, обрізавши свою сигару, — підняли на ноги всі служби. Фото Глобуса отримали наші агенти по всьому місту. Люди чергують на вокзалах, в аеропортах і так далі. Оголошено нагороду…
— … винагороду? — здивувавсь я.
— От, от… винагороду! — покивав шеф. — Тому хто виведе на Глобуса. Розмір — дві тисячі доларів.
