Ювелір з вулиці Капуцинів - Самбук Ростислав Феодосьевич (книги без регистрации полные версии txt) 📗
— Дев’яносто третю стрілецьку дивізію перекинули з Бреста під Київ. Далі — три ешелони танків. Станція призначення — Дніпропетровськ…
А наступного дня від шостої до сьомої:
Риска, дві крапки… Риска, крапка, риска… Риска, крапка, риска… ДКК… ДКК… 93458… 35472… 83925… 13679… 42367.. З Бреста під Київ перекинуто дев’яносто третю стрілецьку дивізію.
Виходили в ефір регулярно через день — два. Від старої громіздкої системи передачі інформації довелося відмовитись: поки папірець з зашифрованими даними доходив до партизанського загону, минало кілька днів: іноді втрачалась найцінніша якість катрусиних повідомлень — оперативність. Крім того, останнім часом Дорошенкові доводилось часто міняти розташування загону, що ускладнювало роботу зв’язкових, вносило додаткові труднощі. Кремер запропонував перекинути радиста до міста — Федько Галкін став водієм чорного “мерседеса” шефа фірми. А від шостої до сьомої відстукував.
Риска, дві крапки… Риска, крапка, риска… Риска, крапка, крапка, риска… ДКК…
Катря сиділа на лавочці у парку. Літо закінчувалось — листя каштанів пожовкло, почало опадати. Око милували лише могутні зелені крони яворів і розкішні темно-червоні жоржини, кілька кущів яких посадили навесні чиїсь добрі руки. Ця єдина клумба на весь парк, захаращений і занедбаний, притягувала сюди тих, хто міг собі дозволити розкіш дихати свіжим повітрям — людей сивих, із зморшками на обличчі, зігнутих часом. Молодь не ризикувала з’являтися у парках: часто відбувались облави — хлопців та дівчат ешелонами везли до Німеччини.
Катруся мала надійні документи і не боялась облав. Вона любила цю лавку, на якій ще сиділа, коли була студенткою. Тут напрочуд добре й швидко запам’ятовувались латинські терміни й симптоми різних хвороб; сюди, ще будучи гімназисткою, вона прийшла на перше побачення з Семеном Войтюком — юнаком, якого зачарували її очі і каштанова коса з рожевим пишним бантом, він пригощав Катрусю цукерками, а потім насмілився поцілувати в щоку — це так прикро вразило дівчину, що вона заплакала і після того при зустрічах з Войтюком переходила на інший бік вулиці.
Катря підставила обличчя променям сонця і мрійливо примружилась. Уявила, що сталося б, якби Петро отак несміливо поцілував її в щоку. Мабуть, також заплакала б, та не від образи ї знічення…
— Чому така гарна фройляйн сидить сама? — почула різкий голос. — Коли фройляйн нудьгує, ми можемо скласти їй компанію!
Розплющила очі. Нахабні обличчя під офіцерськими кашкетами. Два лейтенанти, видно, вже добре випили і шукають пригод.
— Пішли з нами, крихітко, — сказав один з них — з довгим носом і безбарвним, тупуватим обличчям. — Може, у тебе є така ж вродлива подруга? Повечеряємо, потанцюємо…
Він сів поруч, взяв Катрусю за руку. А вона, мов застигла, не може вирвати руку з його холодних, мокрих долонь. Лейтенант, певно, зрозумів це як згоду, бо сказав хтиво:
— У тебе, крихітко, чудова фігура.
— Заберіть свої руки, бо я зараз надаю вам ляпасів! — вибухнула Катруся і різко підвелась. — Хам!
Йдучи геть, почула:
— Я ж казав, вона не з тих…
— Хіба не однаково? — відповів другий. — Гарненька слов’яночка, і з нею можна було побавитись. Ти лише поспішив, Ервіне…
“От як! — подумала з люттю. — Виходить, лише поспішив!..”
Біля виходу з парку на Катрусю подивились два старомодні, погано одягнені фотографи, та дівчина не звернула уваги на їхні благальні погляди. Пішла Сикстуською вулицею: тут мешкав Петро, і дівчина мала надію випадково побачити його.
На розі біля тротуару стояв великий вантажний автомобіль-будиночок на колесах. “Пересувна солдатська крамниця”, — прочитала Катруся. Коли проходила повз машину, раптом дверцята відчинились, визирнула людина у військовому мундирі.
— Вони зараз повинні вийти в ефір, штурмфюрер, — почула. — У цей час завжди…
Дверцята за військовим причинились, та для Катрусі почутого було досить. Поблизу на горі будинок, де мешкає Кремер, а зараз шоста, і через кілька хвилин почне працювати рація Федька Галкіна. А в “крамниці на колесах” змонтовано пеленгаційну установку. Вони вже засікли рацію, просуваються до неї крок за кроком, і сьогодні мишоловка може захлопнутись…
Катруся пішла швидше. Якби могла, то побігла б, але…
У квартирі Кремера пролунав настирливий дзвінок. Галкін, який лише почав передачу — риска, дві крапки… риска, крапка, риска… — висмикнув штепсель з розетки і заховав рацію у валізу. Тривожні голоси у передпокої. Федько вдав, що прибирає на письмовому столі Кремера, і не відразу озирнувся, почувши рипіння дверей.
— Знаєш, як можна назвати твою поведінку?
У дверях стояла Катруся. Розчервоніла, очі сердиті й перелякані.
— Це ти до мене? — не зрозумів Галкін.
— Ні, до папи римського! — Федько ніколи не бачив Катрусю такою. — Ще кілька хвилин, і ви провалилися б. Біля поштамту пеленгатор!
— Який пеленгатор? — перепитав Галкін, хоч відразу все зрозумів.
— Який пеленгатор! — вигукнула Катря. — Гестапівський, певно. Думаєш, вони сидять, склавши руки, коли під боком працює рація? — Побачивши, як зблід Галкін, сказала лагідніше: — Оце тобі наука…
— Спокійно! — не втратив рівноваги Карл. Підхопив валізу з рацією. — Федько, заводь машину. Ще невідомо, як там у них… Їдемо на прогулянку…
Чорний “мерседес” проїхав до поштамту, поминув “пересувну крамницю” і рушив на околицю. Карл Кремер їхав розважатись.
Менцель викликав до себе Харнака і начальника служби перехоплення штурмфюрера Вінклера.
— Мені набридли ці постійні невдачі! — почав відразу гримати. — Більшовики у нас під носом зв’язуються з центром, а ви, штурмфюрер, ніяк не можете зловити їх.
У Вінклера почервоніли вуха. Харнак знав — це було ознакою хвилювання. І зрадів. Цей золотушний штурмфюрер завжди пробуджував у нього антипатію. Безброве витягнуте обличчя, хитрі злі очі викликали фізичну огиду.
— Прогавити рацію, коли були від неї за кілька кроків! — підлив він масла у вогонь. — Хтось розгадав ваш трюк з солдатською крамницею.
Вуха у Вінклера стали пунцовими. Чорт забирай цього гауптштурмфюрера! Ніхто ж у нього не питає — сидів би мовчки. Він, Вінклер, нічого не казав, коли з вини Харнака утік з тюрми небезпечний більшовицький агент. Але ж у гауптштурмфюрера знайшлась рука, а за Вінклера навряд чи хто заступиться. На його місце завжди знайдеться охочий — далеко від фронту, комфорт і гроші. Як не кажи, а набагато краще, ніж навіть служба у штабі армії чи фронту. Все ж там ближче до росіян, а останнім часом вони так швидко наступають, що інколи невідомо, де тил, а де фронт. Біс з ним, з Харнаком, він перетерпить його патякання. Він перетерпить усе, аби залишитись тут, у міській квартирі з теплою вбиральнею і ванною.
— Дозвольте доповісти, штандартенфюрер, — наче підкинуло Вінклера на стільці, — я маю свіжі дані.
— Про які мені відомо вже кілька тижнів? — єхидно запитав Менцель. — Зрозумійте нарешті, Вінклер, мені наплювати на всі ваші дані, мені потрібні не дані, а більшовицька рація!
— Але ж, штандартенфюрер…
— Давайте ваші дані, Вінклер… — безнадійно махнув рукою Менцель.
Штурмфюрер розклав на столі велику карту міста й навколишніх районів. Червоним олівцем були окреслені два квартали біля поштамту — сюди вказували стрілки, які йшли з кількох пунктів радіоперехоплення.
— Саме тут, — тицьнув пальцем у червоне коло Вінклер, — деякий час працювала більшовицька рація. Наші спеціалісти добре вивчили “почерк” радиста, його манеру робити паузу після позивних…
— Я не люблю, коли вдруге відкривають Америку, Вінклер, — буркнув Менцель. — Тим більше, що з Америкою ми у стані війни… — спробував не зовсім вдало пожартувати і сам перший зареготав. Продовжував спокійніше:
— Ну, що там у вас?
— Наші спеціалісти добре вивчили “почерк” радиста, — повторив Вінклер, — і тому твердять, що передавач, який виходить в ефір двічі-тричі на тиждень у цих районах, — показав на карті, — належить йому.
