Сліди СС - Самбук Ростислав Феодосьевич (книги онлайн бесплатно серия TXT) 📗
— Туди… туди… — мовив насмішкувато, — я хочу, щоб ви самі звільнили свого в’язня.
— Якого в’язня? — зарепетував монах. — Я нікуди не піду, і ви не маєте права!..
— А ви мали право посадити під замок нашого товариша? Не вийшло, святий отче! Дрорахувались… Ну! — тицьнув дулом пістолета в спину. — І без фокусів!
Монах якось одразу обм’як і почав покірливо спускатися до підвалу. Там, у кам’яній кімнаті, Гюнтер не відмовив собі в задоволенні поставити його в позу, яку бачив у багатьох поліцейських фільмах, — обличчям до стіни, руки над головою.
— Відчини! — вказав Аннет на двері.
Та дзенькнула низкою, добираючи ключ, а Гюнтер стояв з піднесеним пістолетом і думав, що варто натиснути на курок, поворушити пальцем, і нема монаха, може, навіть не встигне зойкнути, не відчує болю, і все залежить від нього, від його бажання, витримки, нервів, секундного спалаху роздратування: є людина й нема її, людина у повній залежності від нього, і це відчуття зверхності, своєї переваги, навіть безкарності так переповнило його, що пошукав дулом місце під лівою лопаткою монаха — де серце, й ледь не вистрелив, аж палець спітнів.
Аннет дібрала ключ, відчинила двері. Й закричала. Гюнтер ступив до неї. Скориставшись з цього, монах кинувся до сходів. Гюнтер метнувся за ним, підставив ніжку, отець Людвіг покотився по підлозі й заверещав, наче його вбивали.
Гюнтер зло пнув його ногою.
— Ану, вставай, паршива свиня, і якщо…
Ченець підвівся, стояв із задертими руками, зиркав зацькованим вовком. Гюнтер дав йому коліном під зад і штовхнув до кімнати, звідки лунали голоси Аннет і Карла.
У дверях зупинився, вражений: Карл стояв під стіною з задертою рукою, прикованою сталевими наручниками до високо забитої скоби.
— Ого!.. — тільки й мовив Гюнтер. Зло вдарив монаха в спину. — Ну, швидше! Аннет, дай йому ключі.
Отець Людвіг тонкими, дряпіжними пальцями взяв низку. Вибрав ключ, відімкнув сталеве кільце на Карловій руці. Той одразу знеможено сів на підлогу.
— Дайте мені води…
Отець Людвіг заметушився.
— Зараз… зараз…
— До стіни! — наказав Гюнтер. Він уже знав, що саме вчинить, це було не тільки необхідно, а й справедливо — око за око. Примусив монаха задерти руку, клацнув наручником, побрязкотів ключами й заховав до кишені. Мовив глузливо: — Доведеться вам, святий отче, трохи відпочити на самоті…
Монах заволав:
— Я стара й хвора людина і не витримаю!
— Здоровий як віл, витримаєш! — Гюнтер нахилився над Карлом. — Як тобі?
Аннет принесла води. Карл жадібно випив повний кухоль. Хотів підвестися, однак ноги в нього тремтіли, і Гюнтер підвів його.
Карл погрозив ченцеві кулаком, вигукнув:
— Ну, жабо, чия взяла?.. Він, — пояснив друзям, — виявляється, нічого не знає про шифр, але швидко збагнув, чим тут пахне. Заманив мене сюди і намагався дізнатися, кого ми розшукуємо. Грішми запахло, брудні руки свої простягнув до них, клявся, що виб’є з мене таємницю, що есесівські методи — дитяча забавка, а гестапівці були примітивними й малограмотними, не вивчали всіх тонкощів катувань святої інквізиції. Може, я брешу, святий отче?
— Я хотів тільки налякати вас, пане Хаген, — швидко заговорив отець Людвіг, — а ви все прийняли за чисту монету.
— І з учорашнього вечора простояв прикутий до стіни!.. — гнівно блиснув на нього очима Карл. — Вони обпоїли мене, не знаю вже чим, але я нічого не пам’ятав і не міг чинити опору. Вони не дали мені ані краплини води…
— Що ж, тепер він сам відпочине, — злостиво засміявся Гюнтер, — матиме час для роздумів…
— Ви не залишите мене тут, синьйори, — почав канючити отець Людвіг. — Мені не простояти до ранку, й гріх ляже на вас!
— А ми висповідаємося у якого-небудь вашого колеги, — єхидно пояснив Гюнтер, — і він відпустить нам цей гріх!
— Я заявлю в поліцію! — заверещав монах. — Вас затримають і судитимуть!
— Аррівідерчі, отче, — насмішливо вклонився Гюнтер. — Я вимикаю світло, у темряві вам легше буде бесідувати з самим собою. Гадаю, це буде повчальний діалог! Рушимо, друзі. — Підтримуючи Карла, він повів його до виходу.
В останній момент Аннет стало шкода монаха.
— А коли його просто замкнути?
— Ні, — рішуче заперечив Гюнтер, — таким не можна прощати!
Отець Людвіг благав, плакав і погрожував, та Гюнтер спокійно замкнув двері.
— Наскільки я зрозумів, — зауважив, коли вийшли з підвалу, — святий отець не сказав свою частину шифру. Але ж ми можемо заплатити йому… Я тому й прикував його, щоб став поступливіший.
— Ти не зрозумів мене. Я ж казав, монах не має до шифру жодного відношення, — пояснив Карл. — Учора ввечері він розмовляв із слугою, до речі, ніякий то не слуга, а оберштурмфюрер СС. Тут на віллі був переправочний пункт для есесівців. Тому й кімната в підвалі — місяць живи, ніхто не дізнається. Святий отець вже поставив на мені хрест, і вони ні з чим зовсім не крилися. Є ще один Людвіг Пфердменгес, колишній штандартенфюрер СС, кузен нашого монаха. І знаєте, де він тепер? Ніколи не догадаєтесь. У Конго!..
— Де? — перепитав Гюнтер. — Ти не жартуєш?
— Ви з машиною? Не треба затримуватись тут.
— Ти оклигав? Можеш вийти на вулицю й почекати нас? Трохи далі, щоб не привертати уваги?
— Звичайно. Яка зараз година?
— П’ята.
— Ще сьогодні мусимо дістатися до Рима.
— Краще переночувати в Терні, — заперечила Анкет. — Подивись на себе — змучений! Навіщо поспішати?
— Старий пройда може повідомити свого кузена, щоб не довіряв нам, — пояснив Карл. — Ми не маємо права гаяти час, ти залишишся з машиною, поїдеш потихеньку додому, а ми…
— У Конго? — розпачливо вигукнула Аннет. — Ти збожеволів! Ну їх під три чорти, ці гроші, якщо через них стільки мук. Ви хоча б знаєте, де те Конго?
— Десь в Африці, — стенув плечима Гюнтер. — Але яке це має значення? Ми — журналісти, завтра навідаємось у посольство, візу нам дадуть без перешкод.
— Тоді й я полечу з вами! — рішуче заявила Аннет.
Карл підійшов до неї. Мабуть, правду кажуть, що в деяких жінок сили духу вистачить на кількох чоловіків.
Майнула думка: а якщо в Конго послати Гюнтера, а самому з Аннет гайнути до Флоренції? Та вона була недостойна справжнього чоловіка, та думка, й він одразу відкинув її, точніше, вона просто не затрималася, зникла, не залишивши сліду.
Карл узяв руку Аннет. Тримав, відчуваючи легке тремтіння.
— Ти ж хотіла побігати по музеях, — подивився їй у вічі. — Крім того, можуть бути ускладнення з візою. Нам легше — Гюнтер також має журналістське посвідчення, я влаштував йому це, і у нас, гадаю, ускладнень не буде. А у тебе… Ну й наш “фольксваген”…
Аннет сердито висмикнула руку.
— Отак би й сказав: нема з ким залишити машину.
Італійська старовина вже втратила для Аннет свої принади, але не призналася в тому, бо якось не прийнято жінкам одкриватися.
Умовність! Дівчина тупнула ногою спересердя, глянула на підлогу і згадала прикутого до стіни отця Людвіга.
— Монаха тепер не варто залишати прикутим, замкніть його — і все…
Карл заглянув у холодильник. Витяг пляшку молока. Відпив і мовив, наче між іншим:
— Знаєте, що він робив? З того вальтера стріляв у мене. Вчора ввечері. Чудова забава. Розчиняються двері, він сідає у великій кімнаті й каже, що зараз розстрілюватиме мене. У святого отця тверда рука, садив кулі за кілька сантиметрів від голови. Бачили, там дерев’яна стіна, вся зрешечена. Пострілювали на дозвіллі колишні есесівці…
— І ти хочеш, щоб я йому простив? — криво осміхнувся Гюнтер.
Аннет непевно знизала плечима.
— Як знаєте…
— Ну, от і добре, — полагіднішав Гюнтер. — А тепер рушили…
Після італійської спеки африканське сонце не дуже здивувало Карла й Гюнтера. Вразила їх буйна рослинність Леопольдвіля і розкіш його колишніх європейських кварталів. Гадали: таке собі невеличке, брудне, одноповерхове місто. А центр Леопольдвіля був багатоповерховий, з широкими асфальтованими вулицями, сотнями автомобілів найновіших марок, великими магазинами. На першокласний готель вирішили не тратитися, зупинилися за рекомендацією чиновника з колишньої бельгійської адміністрації, який летів разом із ними, у невеличкому пансіонаті. Переодяглись, і Карл запропонував одразу ж рушати на пошуки Людвіга Пфердменгеса.
