Сліди СС - Самбук Ростислав Феодосьевич (книги онлайн бесплатно серия TXT) 📗

Він став у театральну позу. Гюнтер посміхнувся: бездарний актор, усе в ньому розраховано на зовнішній ефект.

— Які заходи вважаєте за необхідні для стабілізації становища в країні? — запитав Леребур.

Чомбе сів на стілець, сьорбнув зі склянки, насупив чоло й відповів категорично:

— Ми повинні покласти край діям розкольників — я маю на увазі різних “патріотів”, які каламутять воду в провінціях, відвертають народ від праці розмовами про демократію. З цим може впоратися сильна централізована влада: розгромити бунтівників і встановити мир у країні. Слід звернутись за допомогою до високорозвинутих держав і добитись ритмічної роботи промислових підприємств…

Чомбе говорив, а Карл, дивлячись на його усміхнене обличчя, думав, що криється за цими акуратними, відточеними реченнями, — він заллє країну кров’ю, виріже цілі поселення, домагаючись покірності, продасть іноземним компаніям ще не продане, змінить особняк на ще розкішніший і посміхатиметься інтерв’юерам й фотографам: у його країні — спокій і тиша. Карлові стало огидно, захотілося підвестися й піти, та сидів і далі зі склянкою в руці, лише набурмосився.

Ініціативу в розмові взяв на себе Гюнтер.

— Ви казали, — зауважив, — що підтримуєте програму рішучих дій проти повстанців. Але ж для цього слід мати добре підготовлені й дисципліновані військові з’єднання.

— Звичайно, — згодився Чомбе, — влада може опиратись лише на силу. Необхідно реорганізувати армію, вигнати недостойних, зміцнити офіцерські кадри.

— Ви вже маєте досвід, — докинув Леребур. — Катанзька армія була досить сильна…

Чомбе зиркнув на нього підозріливо: говорить щиро чи знущається? Адже відомо, що він зміг протриматись у Катанзі зовсім недовго. Та француз дивився, доброзичливо, й Чомбе заспокоївся.

— Природні умови Катанги, — мовив повчально, — не дозволяють вести війну в її, так би мовити, класичних зразках і диктують зовсім своєрідну тактику…

— Ми б хотіли познайомитися з цією тактикою, — втрутився Гюнтер. — Нам рекомендували полковника Пфердменгеса.

— Хто рекомендував? — швидко обернувся до нього Чомбе.

— Пан Леребур, — кивнув Гюнтер на француза. — Він наслухався про його хоробрість і рішучість.

— Так, — згодився Чомбе, — полковник Пфердменгес — людина справді хоробра.

— Ми б просили вас допомогти нам зустрітися з полковником, — наполягав Гюнтер. — Справа в тому, що ніхто, крім вас…

— Так, війна йде жорстока, — ствердив Чомбе, — й необхідно вживати певних заходів і дотримуватися суворої військової таємниці. Та я постараюсь допомогти вам, хоча…

Гюнтер зрозумів його.

— Ми не діти й розуміємо, що специфічні умови ведення військових дій у Конго вимагають іноді деяких надмірностей і, як би це сказати, немалої крові. Але ви можете бути певні в нашій лояльності й небажанні роздмухувати негативні аспекти…

Чомбе закивав головою.

— Так… Так… Само це я й хотів сказати. Гарно, що ми маємо спільну точку зору. Я дам вам листа до полковника, але повинен попередити, що дістатись туди буде важко. — Підійшов до карти на стіні, обвів пальцем досить велику територію. — Це Північна Катанга. — Тицьнув пальцем: — Ось тут ви знайдете полковника Пфердменгеса.

Жорж Леребур виявився неоціненним компаньйоном: крім того, що знав Конго так, як Карл свій рідний Бернський кантон, мав багато знайомих у найрізноманітніших колах. У дирекції “Юніон міньєр”, яка фактично була справжнім хазяїном Катанги, їх зустріли з розкритими обіймами — того ж таки дня Жорж умовився про оренду не дуже старого “пежо”; їм пропонували й кращі марки, та Леребур рішуче відмовився. “Може, спеціально для нас ви відкриєте й пару бензоколонок?” — запитав, і ніхто йому не заперечив. Справді, вони мали їхати по дорозі, де бензин міг бути, а міг і не бути; пам’ятали випадок, коли автомобілі стояли по кілька днів у маленьких провінційних містечках, чекаючи пального. Жорж знав це й тому рішуче вибрав “пежо”, а не елегантний “ягуар”, якого пропонував їм один з директорів “Юніон міньєр”.

Тепер, коли позаду залишився не лише Елізабетвіль, а й Лубуді, Букама, Каміна, вони по-справжньому оцінили передбачливість Леребура: все одно на місцевих дорогах, особливо після Буками, більше ніж 50–60 кілометрів не зробиш, і потужний “ягуар” лише дратував би їх, а пошарпаний “пежо”, скрегочучи залізом на вибоях, потихеньку на одному баці дотяг їх до Буками, де завжди був бензин і працювали аж дві заправочні станції.

Тепер шосе прорізало незайманий тропічний ліс, бігло повз плантації, оточені високими вітрозахисними смугами евкаліптів. Іноді серед сухого бушу відкривались мальовничі краєвиди з бамбуковими гаями — тут не пройти, не пролізти, міцні стовбури стоять мало не впритул.

Часто дорога в’юнилась у суцільному зеленому тунелі: переплетені ліанами дерева, здавалося, навалювались на неї, пахло гнилими випарами, як в оранжереї, важко було дихати — сиділи в самих шортах і легких сорочках, знемагали від спеки.

Обідати зупинились під розкішними пальмами барассус, які росли на самому узбіччі. Трава під пальмами досягала метра, “пежо” заховався в ній; Гюнтер, розстеливши брезент, валявся горілиць, насолоджуючись відпочинком. Він вів машину і, як людина робоча, лише поблажливо дивився, як Жорж і Карл відкривали консервні банки. Видно, йому захотілося побалакати, бо відпив просто з пляшки кілька ковтків мінеральної води й почав:

— Хіба не схожий я зараз на вождя племені ватузі… чи які ще там бувають, Жорж?.. А ви, як жалюгідні раби, догоджаєте мені, напуваєте й годуєте, а потім розмалюєтеся й танцюватимете войовничий танок бумбу-румбу… Мені набридне це, і я махну рукою: ви підете вбивати для мене слона чи лева, хоча… я хочу гіпопотама… І взагалі, мені смакують гіпопотамові котлети, панове аборигени, якщо ж до того ви запропонуєте мені ковток джину й красуню з сережкою в носі, я буду найщасливішою людиною в світі!

— Ану, взяли!..

Карл і Жорж рвонули брезент, і вождь ватузі, блиснувши голими п’ятками, полетів у траву.

— Я кину вас на розтерзання моїм прирученим носорогам! — загорлав. — А ваші кістки, негідники, перемелють мої гієни!

— Не дамо йому джину? — серйозно запитав Карл у Жоржа.

— Виллємо його прирученим носорогам… — ствердив той.

— Мої носороги п’ють лише високомарочний французький коньяк, — заволав Гюнтер, — якого ви ніколи й не нюхали! І майте на увазі, я скаржитимусь на вас Чомбе!

— Оце… — Карл підсунув йому під ніс щойно відкриту банку з шинкою. — Але ти тільки нюхатимеш…

— Я пожартував, друзі, — став на коліна Гюнтер, — і прошу милосердя!

…І знову нескінченна дорога майже без зустрічних машин, рідкі поселення, жителі яких, побачивши автомобіль з європейцями, ховалися по своїх злиденних халупах. У кожному з найменших населених пунктів впадали у вічі примітивні споруди — вбиті в землю чотири кілки з дахом, вкритим сухим банановим листям.

— Своєрідні негритянські клуби, — пояснив Леребур.

Справді, ці навіси можна було назвати й курильними кімнатами, й чайними. Відвідування їх — прерогатива лише чоловіків, жінкам сюди вхід заборонено. Негри лежать тут на бамбукових лавках, стежачи за тим, що діється навколо, й ліниво перемовляючись. Лежать вони під навісами у будь-яку годину дня і ночі, сьорбаючи з маленьких глиняних чашок, і, звичайно, обговорюють становище в країні, бо це стосується кожного: сьогодні в поселенні тихо, а завтра може литись кров.

— Як далеко до Костерманвіля? — запитав Гюнтер в одного з відвідувачів такого клубу, старого бородатого негра.

— Дьямбо, бвана… [1] — відповів старий і, з трудом добираючи французькі слова й жестикулюючи, почав пояснювати.

Власне, Гюнтерові не потрібна була його розповідь, просто хотілося зав’язати розмову з місцевим жителем. Він пригостив негра чаркою спиртного й почав розпитувати, чи спокійно навколо і як давно старий бачив партизанів?

У них тихо, відповів негр, озброєних людей тут нема, й селяни вже забули про війну. Але ж чого бояться оті молоді, які щойно пили тут каву й зникли, забачивши машину? Бвана помиляється, заперечив старий, не відводячи погляду, тут нікого не було, всі працюють на плантаціях, а він — старий, хворий і не може працювати…