Наступна станція — смерть - Лапікура Валерій (первая книга txt) 📗

— Це все, Сирота, приказка. Тепер давай казку.

— Будь ласка! Освіта у неї — середня спеціальна, закінчила медучилище, спеціалізувалася по фармацевтиці. Отже, тямить і в ліках, і в отрутах, і в дозуванні. Дивно, що має лише одну судимість, та й ту за хабарі. Розшукується за численні квартирні крадіжки, яким передувало смертельне отруєння господарів.

— А хто ж їх труїв — вона?

— Скажімо так — її підозрюють. В «орієнтировці» написано: «Є обґрунтовані підозри, що смерть потерпілих не мала характеру самогубства чи нещасного випадку, а була пов’язана з особистістю такої-то». Входила в довіру до немолодих самотніх жінок, поселялась у них, потім ці старенькі раптово помирали, а худа, чорнява, струнка, величава зникала в невідомому напрямку. Разом з нею — трудові заощадження небіжчиць та цінні речі. Інформація надійшла з обласного управління Куйбишева, розмову з ними на завтра я вже замовив. Бо сьогодні там уже нікого нема — різниця в часі. Які будуть вказівки?

Старий втягнув щоки, то у нього нервове:

— Нехай фотографи негайно розмножують портрет. Передамо в Бориспіль і Жуляни. Самарцям скажеш, як є якісь зачіпки щодо родичів чи знайомих в Україні — хай женуть алюром «три хрести».

— А це як, товаришу підполковник?

— Я й забув, що ти в кавалерії не служив, і взагалі коней не бачив. Якщо на пакеті з донесенням намальовано три хрести, то вершник мусить летіти стрімголов, щодуху, скільки коняка витримає. Ти попроси колег, щоб не барилися з додатковою інформацією. Скажеш так: якщо не встигнуть, то доведеться їхні папери разом з нашими погонами класти на чергову свіжу могилу небіжчика номер… Скільки там на ній?

Я сказав. Старого заціпило. Потім прорвало:

— Так це що — одна-єдина самотня жінка чи банда «Чорна кішка» у повному складі? «Ах, Самара-городок, неспокойная я, неспокойная я, успокойте меня!» — Підполковник процитував повоєнний шлягер і майже не сфальшивив.

Оперативність колег із Куйбишева, він же Самара, перевершила наші сподівання, бо вже надвечір наступного дня прибув фельд’єгер — і то не якийсь там засмиканий лейтенант, а капітан карного розшуку. Увірвався до нас з лантухом в’яленої риби і каністрою свіжого справжнього «Жигулівського», звареного-таки на пивзаводі міста Жигулівська. Колеги не забули і те, що ми просили — папку зі слідчими матеріалами. Ми, звичайно, теж не в попа обідали — спровадили росіянам-колегам ящик «Української з перцем», вилучений нами із речових доказів однієї гучної справи по статті розтринькування соціалістичної власності.

— Браття-хохли! — забасив капітан, причиняючи за собою двері, — рятуйте, бо за ці «глухарі» мені вже світить посада дільничного Аніскіна на Землі Франца-Йосипа з попереднім розжалуванням до молодшого лейтенанта!

— А з полярним коефіцієнтом чи без? — поцікавився хтось із наших ерудитів, — бо як із полярними, то це ще нічого.

— Нема чого сміятися над чужим нещастям, — втрутився Старий, — прізвище ваше як, товаришу капітан?

— Прозвища не імєю, а фамілія наша — Царьов, — озвався нещасний.

— І як це ви в епоху розвиненого соціалізму та з таким монархічним прізвищем до капітана дослужилися?

— А чого? В Сталінграді свого часу був генерал-особіст на прізвище Царьов — і нічого… Тільки не питайте, чи не родич. Мене вже задовбали.

Тут і я вліз зі своїми штанами в жлукто.

— Аби людина була хороша. От у нас в Києві на телебаченні генеральним директором Власов. І теж нічого.

— Аби не Бандера, — буркнув Старий. — Годі теревені правити, пішли до Генерала.

Начальник наш, як ми й передбачали, широкий жест самарських колег оцінив високо. Бо одразу ж подзвонив до буфету і звелів накривати стола. Давно у нас так жваво не проходили оперативні наради.

Наступного дня ми провели капітана Царьова з його «багажем», занесли в літак ящик київського «алаверди» і повернулися в Управу догризати вчорашню тараню.

— І взагалі, — підсумував наш Генерал, попиваючи «Жигулівське», — хай живе мир і дружба між лягавими!

Потім він розвинув свою думку:

— У нас, товариші, як учив великий Ленін, повинні бути дві програми. Програма-мінімум — знайти, опізнати, затримати і передати мадам у Росію за скоєні нею злочини. Казали мені в парткомі міністерства, що скоро декада української культури в Москві — буде дуже доречно. Програма-максимум — не просто виявити цю падлу, а взяти її на гарячому, але так, щоб клієнт не вмер. До речі, скільки на ній епізодів?

— Десять, товаришу генерал. І всі — зі смертельним фіналом.

Генерал похлинувся пивом:

— Ні-і-чо-го собі! Це ж я уявляю, як самарських ментів довбають у їхньому обкомі! Пожлобилися волгарі! Могли б для активізації нашої оперативно-пошукової діяльності і баличок підкинути…

Натхненний таранею і пивом на халяву, я підняв руку і сказав:

— У мене є план.

Старий порушив субординацію і прореагував раніше Генерала:

— Сирота, коли ти кажеш, що у тебе є план, я починаю гадати — чи мене відправлять у відставку з усією повагою, чи просто виженуть з роботи до чортової матері. Від твоєї ініціативи нормальні люди дуже швидко втомлюються.

— Спокійно, товаришу підполковник, — втішив його Генерал, — виганяти будемо інспектора Сироту під духовий оркестр Київської міліції, а ми з вами ще повоюємо. Сирота, ви ще не передумали щодо свого плану?

— Не передумав! Пропоную створити зону видимої оперативної тиші!

Тут уже застогнав Полкан:

— Сирота, відставити! Минулого разу в результаті вашої «видимої тиші» всрались: один підозрюваний в момент затримання і ще половина Куренівки у своїх квартирах. Бо ми, по вашій милості, за п’ять хвилин вистріляли місячний ліміт бойових патронів. Називається, «тиша»! Добре, що один одного не перестріляли! До речі, ви не підкажете, яка це сволота заверещала тоді у мене над вухом явно зміненим голосом: «Німці Фастів взяли!»? Га? Щось дуже знайомі були інтонації!

Олекса Сирота:

Генерал, на моє щастя, був іншої думки:

— Даремно ви гарячкуєте, товаришу полковник! Звичайно, мали місце недоробки, тут я з вами згоден. Зате були масштаб і розмах! Старші товариші це відзначили. Головне, що після цього на Куренівці не було зафіксовано жодного факту вуличного грабунку. А якщо хтось обробився на місці, не добігши до унітазу, то його проблеми. Доповідайте, Сирота, ваш план.

Полковник мусив погодитись, але зробив це з таким виразом обличчя, з яким Понтій Пілат казав: «Оцього, як там його, забув фамілію, віддайте їхнім первосвященникам. Хай судять. До речі, коли гарячу воду нарешті подадуть, а то нема де руки вмити?».

— Що я пропоную? Підозрювана діє в районах аеропортів і вокзалу. Точніше, в ресторанах на їх території. Загинаємо пальці: в Жулянах їй світитися не з руки, в Борисполі вона прокололася, назад не повернеться.

— Я вам більше скажу, — перебив мене Старий, — на Центральному вона цілком могла спокійненько в натовпі роззяв стояти і дивитися, як ми лікті кусаємо.

— Ну то й що з цього випливає? — нахмурився Генерал. А я навіть підскочив — адже Старий мені просто таки чудову підказку підкинув:

— А те, що вона, швидше за все, знає, що ми їй на п’яти наступаємо. І вхопиться за найменшу ж можливість рвонути з міста. Та я б на її місці так рвонув! Один, пішки, по шпалам, босяка!.. зараза!