Камінь посеред саду - Лис Володимир Савович (читаемые книги читать онлайн бесплатно txt) 📗

Володимир Лис

Камінь посеред саду

ЕПІЛОГ

Туман виповзав із саду, схожий на шкіру брудного сірого кошлатого звіра. Із середини цього звіра лунало розпачливе жіноче голосіння.

«До цього не можна звикнути», — подумав слідчий районної прокуратури Віктор Верещук.

Він стукнув дверцятами машини і пішов у сад, назустріч голосінню. Під ногами зашур¬хотіло опале листя. Верещукові здавалося: з-під нього виповзе і вжалить змія.

Півгодини тому йому зателефонував прокурор. У селищі Ясенівка загинув чо¬ловік, щойно про це повідомив місцевий дільничний міліціонер. Про присутність слідчого прокуратури просив директор тамтешнього комбікормового заводу, де працював загиблий.

— Як він загинув? — спитав тоді Верещук.

Прокурор не знав. Порадив зателефонувати у райвідділ міліції, що Верещук і зробив.

— Дільничний каже, що того чоловіка знайшли в саду придушеним каменем, — сказав йому оперативник, який теж мав їхати у Ясенівку.

— Каменем? — здивувався Верещук. — Яким каменем?

— Не знаю, — відповів оперативник з райвідділу. — Каже: в саду там лежав якийсь ка-мінь — і ним начебто прибили того чоловіка.

— Гаразд, виїжджаємо, — сказав Верещук. — Тобто, ви мене заберете з собою?

— Заберемо, — пообіцяли на тому кінці дроту.

Тепер їхня група йшла крізь туман. Назустріч виступали, наче вартові, може, саду, часу чи простору, невідомо чого — безлисті дерева. Голосіння наближалося, робилося схо¬жим на звук єдиної пронизливої струни. Ось вони вже й побачили купку людей. Маленька жінка з пасмами місцями сивого волосся, перестала плакати, тільки її плечі здригали¬ся, а очі, якими глянула на Верещука, випро¬мінювали страшний, аж не людський біль.

Мертвий лежав на землі. То був чоловік років тридцяти п'яти, середнього зросту, худорлявий, але не дуже худий, зодягнутий в легеньку темно-синю куртку, з-під якої ви-світилася картата сорочка. І куртка, і сорочка були замазані кров'ю, видно було, що груди чоловіка здеформовані від якогось страшно¬го удару. «Справді, наче каменем», — подумав Верещук.

Через хвилину з вуст дільничного прибулі довідалися про суть трагедії. Загиблий — Андрій Троян — інженер місцевого комбікормового заводу — пішов у сад і довго не повертався.

— Ой, не вертається, все й не вертається, — озвалася розпатлана заплакана жінка. — Я думаю, де він, куди пішов, вийшла, кличу, не озивається. Щось мені як підказало. Піш-ла в сад, а тут, дивлюся, синочок каменем прибитий.

— Він тут мав з кимось зустрітися? — спитав Верещук.

— Не знаю. Він мені не сказав. Але хтось же придушив його тим каменем. Не міг він його отако підняти і… — вона вмовкла, обвела людей безтямними очима.

Нарешті Верещук побачив і сам камінь. То був великий чорний каменисько, висотою до метра, може, трохи більше, напівкруглий, з кількома стесаними кутами.

— Звідки цей камінь в саду? — спитав Верещук.

— Та ще мій покійний батько привіз його звідкись із кар'єру, — пояснила мати загибло-го. — Казав, що сад прикрашатиме. А, бач, як вийшло…

Жінка схлипнула, тильним боком долоні витерла очі. Туман у саду начеб порідшав, зате війнув сирий, пронизливий вітер.

— З ким тут міг зустрічатися ваш син? — поцікавився оперативник з райвідділу.

— Хіба ж я знаю? — сказала мати. — Може, зі знайомим якимсь, може, із сусідом, чи хтось приїхав до нього… Якби ж я знала… Ой, якби ж я знала…

І вона знову заголосила.

Заспокойтеся, будь ласка, — якомога ла¬гідніше сказав до неї Верещук. — Я розумію, сина ми вам не повернемо. Але все ретельно розслідуємо — це я вам обіцяю.

ЧАСТИНА ПЕРША

АНДРІЙ ТРОЯН. АНФАС

Дорогою на роботу я спиняюся біля газетного кіоску. У тьмяному склі бачу своє об-личчя — не худе, рівномірно пропорційне, тьмяно-блискуче, високу постать. Такий собі цілком благополучний джентльмен зростом сто сімдесят п'ять сантиметрів і вагою сімдесят сім кілограмів — майже ідеальні пропорції. А душа? Але в душу ніхто не зазирне, окрім мене самого. То тільки я готувався до сьогоднішнього дня, лише для мене він важив так багато. Бо знав: Магда неодмінно не забуде, вона пам'ятала все, що стосується даних мною слів чи слів, даних мені.

Сьогодні я намагався піднятися раніше за мою любу дружиноньку. Таке бувало. Бувало, що я робив канапки або яєчню і годував Магду. Їй це подобалося. Але сьогодні моя люба дружинонька встала раніше. Я не зміг нічим догодити. Але й Магда жодним словом не дорікнула, не згадала, який сьогодні день. Я прокидаюся, солодко потягаюся. Але Магди поруч немає. Зате з кухні долинають дратівливо-божественні запахи — Магда робить грінки. Біфштекси, грінки і кава. Ум-м!

Виходжу, дивлюся на спокусливо засмаглі руки, ковзаю по вирізу халата, вітаюсь, цілую Магді руку вище ліктя, хочу сказати: «Який це у лісі вовк здох?», але нічого не кажу. Бо інакше Магда нагадає про сьогоднішній день.

І ранок перетворюється на тортури: я чекаю Магдиного нагадування — коли голюся, вмиваюся, снідаю. Але дружина мовчить. Згадую замітку з газети про чергового екс-трасенса, сміючись, розповідаю. Магда мовчить, посміхається. Погоджується, що тепер пишуть багато цікавого і багато дурниць. Нарешті я виходжу з дому, нарешті вільний од цього виснажливого чекання. Невже Магда забула? Зате пам'ятаю я.

Я йду вулицею, і, чим ближче до нашого заводу, тим повільнішими стають мої кроки. Намагаюся не думати про майбутню розмову з шефом. Чи не треба? Ні, мушу. Все має статися само собою. Намагаюся заспокоїтись, але з того нічого не виходить. Нехай. Раптом сьогодні станеться диво? Бувають же дива й на цьому грішному світі, зрідка, але бувають.

Так я думаю, підходячи вже до прохідної. Чому я сьогодні йшов пішки? Боявся, що інакше мій шлях буде коротким? Я вливаюся в потік людей, які щойно зійшли з маршру-ток, автобусів і тролейбусів, киваю головою знайомим, і благаю долю, аби не зустріти за-раз нікого з нашого конструкторського бюро. Чомусь мені здається, що вони — і Люська, і Олена, і Вадик, навіть Комаров — відразу відчули б, що коїться в мене на душі. Недарма ж ми вже п'ять років працюємо разом. Якщо по правді, мені добре з ними працювати, я швидко зійшовся і з маленьким колективчиком нашого сектора, і з рештою, навіть тим же Комаровим, характером в'їдливим і кусючим, як справжній комар.

Утім, про вовка промовка, а Комар — тут як тут. Простягає своє могутнє лапище, посміхається привітно. Він завжди посміхається привітно, навіть, коли вибовкує якусь капость.

— Привіт, старий.

— Привіт.

Намагаюся відповідати якомога безжурніше. Але мій фокус не проходить.

Чіпке Комарове око б'є точно в ціль, витягає гачком іу інформацію, яка йому потрібна.

— Щось у тебе кислий вигляд сьогодні. Не виспався, чи що? А може, з дружиною по-сварився? Ох, ці дружини, які не розуміють нашого брата, гнилого інтелігента.

Ми показуємо вахтерові перепустки, йдемо заводською територією до нашого кор-пусу, і я відчуваю, що мені навіть приємна балаканина мого попутника. Хай вибалакується, хай говорить, аби помовчати мені. Я сьогодні взагалі маю нехіть до слова.

— Плюнь і розітри, — каже тим часом Комар-Комаров. — Якщо будеш все близько брати до серця, надовго не вистачить. І ще — потрібна якась розрядка. У тебе є розрядка?

— Яка розрядка? — намагаюся збагнути.

— Ну, футбол, хокей, рибалка, марки, мисливство.

— Та дечим потроху цікавлюся.

— Отож воно й погано, що потроху. А треба, брате мій, бути фанатиком. І не всього зразу, Боже борони, на все не вистачить, а чогось одного. Або двох… Двох навіть краще. Посварився з жінкою — на футболі душу відвів. Теща насолила: на полюванні — бах-бах. Подихав, походив, ну, хильнув там для розрядки. Вертаєшся — як огірочок. У дружини теж пазурці сховалися. Крім того, розлука, хай і короткочасна, облагороджує сімейне життя. Не чув про таку теорію? Гаразд, якось детальніше розкажу.