У пастці - Френсис Дик (читать полностью бесплатно хорошие книги TXT) 📗
Миля за милею Мейзі зосереджено вела машину. Нарешті сказала:
— Нам не треба було його турбувати. Принаймні не так швидко після…
«Три тижні», — подумав я. Всього три тижні. Дональдові, мабуть, здавалося, що минуло три нескінченних місяці. За три тижні такого болю можна прожити ціле життя.
— Я вирушаю до Австралії, — мовив я.
— Ви дуже прив'язані, до нього, любий, чи не так? — запитала Мейзі..
Прив'язаний? Трохи не те слово, — подумав я, але, зрештою, може, воно й точне.
— Він на вісім років старший за мене, але ми завжди з ним ладнали. — Я подумки озирнувся назад, пригадуючи. — Ми росли разом. Наші матері були сестрами. Вони часто відвідували одна одну і нас із Дональдом брали з собою. Він завжди був дуже терплячий щодо малюка, який крутився йому під ногами.
— У нього дуже хворий вигляд, любий.
— Авжеж.
Ще десять миль ми проїхали мовчки. А тоді вона запитала:
— Ви переконані, що не варто вдаватися до поліції? Я маю на увазі картини. Адже ви вважаєте, що вони якось пов'язані з пограбуванням, еге ж, любий, а поліції простіше до всього докопатися, ніж вам.
Я погодився:
— Простіше, Мейзі. Але як я можу їм сказати? Ви ж чули: Дональд заявив, що не витримає нової зливи запитань. Ви ж його бачили сьогодні, — думаєте, він витримає? А щодо вас, то це буде не просто визнання провозу дрібної контрабанди та виплата штрафу: ваше ім'я назавжди візьмуть на прикмету, ваш багаж митниця труситиме щоразу, тільки-но ви зберетесь у подорож, а крім того, ще всілякі ускладнення та приниження. У наші дні досить потрапити у чорний список, як потім з нього не виберешся.
— Я й не думала, що вас це обходить, любий. — Вона спробувала захихотіти, але вийшло якось фальшиво.
За якийсь час ми зупинилися, щоб помінятися місцями. Мені подобалося вести її машину, ще б пак! — протягом останніх трьох років у мене не було сталого прибутку й відповідно — власної машини. Двигун приємно гурчав під блідо-блакитним капотом, і автомобіль поглинав милі, прямуючи на південь.
— А у вас є гроші на квиток, любий? — запитала Мейзі. — На готелі та інші витрати?
— У мене там приятель. Теж художник. Я зупинюсь у нього.
Вона із сумнівом подивилася на мене.
— Але ж доїхати туди, голосуючи при дорозі, ви не можете.
Я усміхнувся..
— Спробую.
— Ну, так, любий, скажімо, ви зможете, але це нічого не міняє, я не хочу чути ніяких несерйозних заперечень; у мене є чимало всього завдяки Арчі, а у вас нема, а що ви збираєтесь у дорогу почасти через оту мою контрабанду, то я наполягаю, щоб ви дозволили мені оплатити ваш квиток.
— Ні, Мейзі.
— Так, любий. Будьте слухняним хлопцем, любий, і зробіть так, як я кажу.
Не важко зрозуміти, — подумав я, — чому вона була доброю сестрою-жалібницею. Ковтни ліки, любенький, отак, гарний хлопчику. Мені не хотілося приставати на її пропозицію, але ж ніде правди діти: мені однаково довелося б позичати.
— Я малюватиму для вас картину, Мейзі, коли повернусь?
— Це було б дуже добре, любий.
Я під'їхав до дому біля Хітроу, де я жив у мезоніні й звідки вранці Мейзі мене забрала.
— Як ви тільки витримуєте весь цей шум, любий? — запитала вона поморщившись, коли потужний реактивний літак над головою почав круто набирати висоту.
— В цей час я зосереджую свої думки на дешевому комірному.
Вона всміхнулась, відкрила торбинку з крокодилячої шкіри й дістала чекову книжку. Мейзі виписала чек і подала мені: проставлена сума набагато перевищувала кошти подорожі.
— Якщо ви вже так наполягаєте, любий, — відповіла вона на мої протести, — то зможете повернути мені решту. — Вона, глянула на мене поважним поглядом своїх сіро-блакитних очей. — Будьте обачним, любий.
— Авжеж, Мейзі.
— Адже, далебі, любий, ви можете потривожити кількох справді мерзенних типів.
Через п'ять днів опівдні я приземлився в аеропорту Мескот; коли ми заходили над Сіднеєм на посадку, далеко внизу було видно портовий міст і будинок оперного театру — як на поштівці.
Джік зустрів мене на виході з митниці: він усміхався й вимахував пляшкою шампанського.
— Тодд, старий бовдур, — сказав він. — Хто б міг подумати? — Голос його легко перекривав страшенний галас, що панував довкола. — Приїхав-таки малювати червоні барви Австралії!
Він у захваті поплескав мене по спині мозолястою рукою, зовсім забувши про свою силу. Джік Кассаветз, давній друг, моя протилежність майже в усьому.
У нього борода, а в мене нема. Життєрадісний, галасливий, екстравагантний, ніколи не знаєш, що він устругне, — я заздрив цим його якостям. Блакитні очі й волосся пшеничної барви. М'язи, до яких мені було далеко. Запанібрата з дівчатами. Гострий язик і щира зневага до всього, що я малював.
Ми зустрілись у художньому коледжі: зблизили нас спільні втечі з лекцій на іподром. Джік ретельно відвідував перегони, але тільки для того, щоб грати на тоталізаторі, а не милуватися спортсменами, і, звичайно, не для того, щоб малювати їх. Анімалісти, що малюють коней, були, як на нього, художниками нижчого ґатунку. Як він частенько любив повторювати, жоден поважний художник не зосереджуватиме всіх своїх зусиль на конях.
Джікові картини, виконані здебільшого в абстрактній манері, були похмурим зворотним боком його світлого розуму: плоди кризи, сповнені розпуки через ненависть і забруднення, що руйнують чарівний світ.
Життя з Джіком було схоже на спуск на санчатах з гори: небезпечно і захопливо. Два останні роки в коледжі у нас була спільна квартира-майстерня, і ми по одному зустрічалися там з дівчатами, тимчасом як інший ішов прогулюватись. Якби не його колосальний талант, Джіка вигнали б з коледжу, бо влітку він прогулював цілі тижні задля іншого свого захоплення — плавання.
У пізніші роки я з ним кілька разів виходив у відкрите море. Гадаю, подеколи він навмисно більше важив головою, ніж це було потрібно, але то була гарна розрядка «після роботи. З нього був великий мореплавець, умілий, моторний, спритний і дужий, з інстинктивним відчуттям вітру й хвиль. Мені було прикро, коли Джік якось сказав, що вирушає сам у кругосвітню подорож. В останній вечір його перебування на березі ми влаштували бурхливе прощання, наступного дня, коли Джіка вже не було, я повідомив власника будинку, що маю намір переїхати.
Він приїхав до мене машиною: як виявилося, власною. Темно-блакитний спортивний автомобіль британської моделі «М. A. Sports». З усіх боків — і зовні, і всередині — аж кричить похмура його пишнота.
— І багато тут таких? — здивовано запитав я, кладучи валізу й сумку на заднє сидіння. — Це далеко не останній зойк моди.
Він усміхнувся:
— Мало. Вони тепер не популярні, бо п'ють бензин, як воду. — Двигун ожив, погоджуючись з Джіком, який ввімкнув склоочисники, бо саме починалася злива. — Ласкаво просимо до сонячної Австралії. Тут усе дощить. Тому в Манчестері сяє сонце.
— Але ж тобі тут подобається?
— Надзвичайно, друже. Сідней — це як регбі: навальність, натиск і трохи вишуканості в загальних обрисах,
— А справи як?
— В Австралії тисячі малярів. Квітне промисловість по будівництву котеджів. — Він скоса зиркнув на мене. — Величезна конкуренція.
— Я не по славу сюди приїхав і не по гроші.
— Але я нюхом чую якусь мету, — сказав він.
— Як ти дивишся на те, щоб запрягти твою м'язову силу?
— До твого мозку? Як колись?
— То були розваги.
У нього брови поповзли вгору.
— А який у цьому ризик?
— За станом на сьогодні — підпал і вбивство.
— Боже.
Блакитний автомобіль граціозно мчав до середмістя. Хмарочоси виростали, як гриби після дощу.
— Я живу в протилежному кінці, — сказав Джік. — Далебі, це звучить банально. Провінційно. Що зі мною сталося?
