Кривавий блиск алмазів - Кашин Владимир Леонидович (лучшие книги читать онлайн бесплатно без регистрации txt) 📗
— Так.
— Німці добре платили?
— Управа пайок давала, і електрику дозволяли палити. Тільки тяжко було.
— Чому тяжко?
— Щось не так, зразу — розстріл. За те розстріл, за це розстріл. Не знаєш, від чого берегтися. Єврей чи комуніст сховався на горищі або у підвалі — розстріл, партизан листівку приклеїв на твоєму домі — розстріл, хтось не зареєструвався в управі або чужий приїхав до родичів, а ти не побіг у поліцію, — теж розстріл… Не знала, з якого боку чекати…
— Так ви усіх мешканців знали.
— Аякже.
— А цього теж? — Капітан вийняв з папки невеличке фото гауптштурмфюрера. — Він жив у вашому домі?
Лисюк довго вглядалася підсліпуватими очима у фото, зрештою прошамкала:
— Кажись, він. До Люськи ходив. Його усі боялися. З автоматником приїде, бувало, увесь дім винюхає, як нишпорка. Я й досі як згадаю… — Стара зіщулилася.
— «Люська» — це Людмила Гальчинська, яку вбили у своїй квартирі?
Стара кивнула.
— Розкажіть, що ви знаєте про неї.
Жінка знизала плечима: мовляв, що розповідати?
— З якого часу ви її знаєте?
— Як поселилася.
— Коли?
— У війну. Вона співала у кафе на Великій Васильківській, потім у якомусь театрі, — згадала жінка. — А цей, — кивнула на фото, — до неї досить часто наїжджав.
— У неї іще були знайомі серед офіцерів?
— Не пригадую… Це біля другої такої, неподалік від нас, що співала у театрі, Окіпної на прізвище, і її подруги-німкені товклося багато офіцерів, чорні великі автомобілі раз у раз під'їжджали до їхнього дому. Люди ходили протилежним боком вулиці, а дехто взагалі цей квартал обминав. А потім німці пронюхали, що вони підпільниці, і обох закатували.
Капітан Андрійко, знаючи героїчну і трагічну водночас історію київських підпільниць Раїси Окіпної та Євгенії Бремер, тяжко зітхнув разом з Лисюк.
— А до нас тільки один цей гестапівець приїздив.
— А партизани не навідувалися?
— Не знаю, — похитала головою стара. — Не чула у нас про таких. На нашій вулиці не було…
— Як ви гадаєте, Катерино Пилипівко, хто міг убити Гальчинську?
— Цього ніхто не знає.
— Поки що, — зауважив Андрійко, — поки що, — повторив він. — А ми з вами, Катерино Пилипівно, зробимо так, щоб узнати, «хто» і «чому»… Так, кажете, скоро після операції відчули себе нормально і змогли навіть працювати. Адже робота у вас важка: і лопатою гребти, і мітлою махати, взимку і лід сколювати. А тачку тягати?.. Коли у вас була операція?
— Зараз згадаю, — не дивуючись раптовому запитанню, відповіла жінка, поправила хустку і пожувала зморшкуватими губами. — Після війни через три роки, — нарешті згадала вона.
— У сорок восьмому, виходить, а ви після того ще десять років працювали двірничкою.
— Так.
— А зараз?
— Уже давно на пенсії.
Капітан Андрійко хотів спитати: «Яка пенсія, скільки?» — але стримав свою цікавість. Відомо, яка може бути ця пенсія. Та жінка сама додала: — Сорок три карбованці…
— Маєте чоловіка?
— Дід мій давно богу душу віддав… Діти допомагають…
— Так, так, — повторив капітан. — Значить, тоді, у війну, ні німці, ні партизани, на вашу думку, претензій до Гальчинської не мали.
— Звідки мені таке знати?
— Ну, не знати, але здогадуватися про що-небудь.
— І не здогадуюсь. Вона з людьми ладила, була гарна, привітна. А щодо партизанів чи там підпільників, не знаю, не помічала, хоч, правду сказати, повинна була усе помічати, аякже — двірничка! Якби щось таке у моєму домі відбувалося і німці примітили — я живою не була б зараз…
Версія про помсту або про те, що Людмила Гальчинська знала якусь таємницю з війни і хтось тільки тепер пішов на вбивство, аби жінка не проговорилася, щоб хтось носив стільки років у душі ненависть до неї, явно провалювалася…
— А ви часом не помітили, Катерино Пилипівно, хто-небудь чужий до неї в ці дні приїздив, наш чи, може, іноземець?
— Не знаю. Я тепер рідко з дому виходжу, а з вікон моїх тільки шматок асфальту видно. Не знаю, не знаю…
— А Радянська влада до Гальчинської ніяких претензій після війни не пред'являла, не знаєте? За зв'язки із гестапо або іще за щось…
— По-моєму, ніяких. До неї у цій квартирі жили євреї, так вони пішли у Бабин яр… А за того гестапівця?.. Не знаю… Та які там у неї зв'язки були, просто гуляла, та й усе… Вона з усіма гуляла, невситима баба, прости господи. Як німці утекли, прийшли радянські. Вона одразу закрутила з якимсь нашим офіцером з комендатури… Гарненька була і гульлива, от і знаходила собі швиденько хахаля…
— Ну що ж, молодість, — примирливо зауважив капітан. — Замужем вона не була?
— Не була. А нащот молодості, так вона, прости господи, і з сивою косою мужиків заводила. І коли розтовстіла, як діжка, то й тоді не цуралася… Я знаю…
— Значить, тільки з чоловіками мала справу?
— Аз ким іще?! Правда, була в неї і подружка.
— Хто така?
— Якась лікарка чи медсестра.
— Як її звати, прізвище?
— Прізвища не знаю, а звати Віра Миколаївна. Гальчинська так її й називала — «Віра Миколаївна», а та її — «Людмила Йосипівна», сама чула.
— Де працює ця Віра Миколаївна або де живе?
Лисюк знизала плечима.
— Мабуть, уже на пенсії, вона молодша за покійну, але теж, видно, за шістдесят має… Де живе?.. — підтисла сухенькі губи двірничка. — Де живе? — повторила задумливо. — Десь на Ширмі.
Капітан кивнув. Він знав, що кілька вулиць, розкиданих на крутих горбах навпроти «Совських озер», ще до революції забудованих приватними оселями, люди називають «Ширмою». «Ну, що ж, — подумав, — знайти цю Віру Миколаївну за такими даними не проблема. Можливо, розмова з нею проллє якесь світло на трагедію».
У нього не було відчуття, що уже натрапив на правильний слід. Але наперед ніхто не може вгадати, що саме виявиться ниточкою до клубочка і хто вкаже на цю нитку. Викликаючи до себе колишню двірничку, Андрійко не сподівався, що стара жінка дасть йому цікавий матеріал для роздуму. Але так часто буває: де сподіваєшся, там нічого, а несподівано, випадково — і є улов. Ось і про подругу йому ніхто не згадав — ні племінниці Гальчинської, ні сусіди.
— Ну, що ж, Катерино Пилипівно, — підвівся капітан. — Дякую вам за розмову…
— Я іще ось згадала, — не поспішала йти двірничка. — Ще один приходив до неї, як прийшли німці. Немолодий чорнявий поліцай, кавказький чоловік. Як німці утекли, ще раз бачила його біля нашого дому, але вже без пов'язки і карабіна.
— Хто він? — спитав капітан.
— Просто бачила, а знати не знала.
— Ну, гаразд, Катерино Пилипівно. Вас підвезти додому? На вулиці слизько.
Жінка похитала головою.
— Не турбуйтесь. Я тут на тролейбус сяду, а на Львівській на трамвай перейду. П'ятнадцятий — прямісінько до хати.
— Ну, як хочете, — погодився капітан, знаючи, що машин у відділі не вистачає і за них усі воюють. Він провів жінку до дверей і, вже відчиняючи їх перед нею, спитав:
— А болі не тривожать вас тепер?
Лисюк не зрозуміла його.
— Які болі?
— У печінці. Ви ж без жовчного.
— Слава богу, — відповіла стара жінка, і капітан Андрійко із задоволенням зачинив за нею двері.
