Кривавий блиск алмазів - Кашин Владимир Леонидович (лучшие книги читать онлайн бесплатно без регистрации txt) 📗
9
А ось і лікарня. За високою металевою решіткою брами в глибині просторого подвір'я виднівся центральний корпус, за ним менші білі будівлі. Адамадзе натиснув на кнопку біля брами. Незабаром з кам'яної халабуди, посірілої під осінніми дощами, яка правила за прохідну, визирнув сторож.
— Одчиняй! — коротко наказав Адамадзе. Ставши за рекомендацією гауптштурмфюрера Рауха старшим поліцаєм, він знову набув постави і командирського голосу.
Нарукавна поліцейська пов'язка на пальті, карабін за плечима справили на сторожа відповідне враження, і він завовтузився біля замка хвіртки.
— Де реєстратура, начальство? — питав Адамадзе.
— Прошу пана, — показав на корпус сторож. — Реєстратура на першому поверсі, начальство — на другому.
Адамадзе рішуче попрямував через подвір'я. Він наближався до своєї мети і не замислювався над можливими наслідками ні з ким не погодженої ініціативи. Щоб досягти мети, в ім'я якої вій покинув благословенну Канаду, перелетів океан, начепив німецьку шинелю, сам стріляв і ховався від куль, треба було діяти не оглядаючись.
— Є у вас хворий Апостолов? — строго спитав Адамадзе чергового лікаря. Ним виявилася немолода чорнява жінка, у якої на вкритому бородавками обличчі пробивалися справжні вусики.
Вона злякано подивилася на відвідувача, на його карабін за спиною, на поліцейську пов'язку на рукаві і кивнула.
— Він нам потрібен.
Лікар розгубилася:
— Забираєте його?
— Ні. Маю поговорити.
Лікар знизала плечима:
— А що з ним говорити?
— Це вже наша справа… Але перед цим — із вами. Розкажете про його хворобу, чи є надія…
— Одну хвилину, — заметушилася жінка. — Це не мій хворий. Я зараз покличу головного.
За кілька хвилин вона повернулася з огрядним чолов'ягою у розхристаному халаті, з-під якого визирали тоненькі підтяжки. Головний втупив у відвідувача гострий, пронизливий, як у кібця, погляд. Раніше Адамадзе думав, що такі очі можуть бути тільки у худющих людей.
— Маю перевірити, чи є у вас хворий Апостолов, з'ясувати, що з ним… До речі, — додав Адамадзе, — ним цікавиться сам пан комендант.
Трикутне, теж мало не пташине обличчя головного лікаря набрало догідливого виразу. Він кивнув і повів Адамадзе у прийомний покій, там розкрив принесену йому папку з історією хвороби і став гортати її. Адамадзе скинув з плеча карабін, поставив його у куток, розстебнув пальто і сів на табурет, готовий слухати лікаря. Поки той щось вичитував з паперів, мигцем оглянув загратовану кімнату із столом, двома незастеленими панцирними ліжками і грубими табуретами.
Тим часом лікар заговорив:
— За даними, записаними у історію, хворий Апостолов перебуває у лікарні уже шість років. Його здала на лікування з дозволу відділу охорони здоров'я рідна дочка — Клавдія Павлівна Решетняк. Вона його й відвідувала. Тепер у зв'язку з війною не знаю як буде. Хворий спокійний, пройшов неодноразовий курс лікування, але результатів немає, стан його не змінюється ні на краще, ні на гірше. Діагноз — шизофренія з безперервно прогредієнтним перебігом. Паранойяльний синдром… Я хочу пояснити вам важливу деталь, — лікар скинув на Адамадзе свій гострий погляд. — Шизофренія, та ще й у параноїчній формі, — тяжке, майже невиліковне захворювання. Древні греки називали це «руйнуванням мозку», що приводить до повного слабоумства. Не знаю, чим такий хворий може цікавити пана коменданта…
— А це вже справа не ваша! — суворо зауважив Адамадзе. — Ви краще скажіть, чи можна щось зробити. Хоч трохи поліпшити його стан. Якщо для цього потрібні якісь закордонні ліки, то допоможемо…
— Такі хворі найважче піддаються лікуванню, я вже пояснив вам це, з буйними легше… У Апостолова ми пробували викликати навіть інсуліновий шок, щоб вивести із психічної рівноваги, але безуспішно… Ми на це пішли, бо вважаємо, що в основі його захворювання міг бути шок, якесь раптове, несподіване і надзвичайно сильне хвилювання, стрес. Життя багате на такі явища. Часто захворювання лікується тим самим, що його викликало, у певних випадках отрута може стати протиотрутою… Втім, ці наші заходи і методи вас, певно, не дуже цікавлять.
— Ні, чого ж… Так ви кажете «шок», — замислився Адамадзе. — «Шок», — повторив він. — Ну що ж, може, колись і вилікуєте. Мали б високу подяку від влади. Ми беремо під контроль стан здоров'я Апостолова.
Адамадзе говорив «ми», і це «ми» були досить невизначеним, але, наляканий шалом ненависті, вакханалією людогубства, розстрілів, які принесли у Київ німці, лікар розумів, що треба підкорятися будь-якому представникові нової влади.
— Я хотів би побачити цього хворого.
— Одну хвилинку! — Головний гукнув санітара, і той приніс халат і накинув його зверху на пальто Адамадзе.
— Зброю залиште тут, — зауважив лікар, помітивши, що той потягся за своїм карабіном, — і годинник зніміть. Найменший блиск, особливо металу, зброї, може викликати неадекватну реакцію аж до нападу. Навіть у небуйній палаті. За карабін не турбуйтесь — у нас все замикається.
Лікар вийняв із кишені халата ручку і вставив її у двері. Тепер Адамадзе звернув увагу, що двері були без ручок.
Разом вийшли у довгий, білий, порожній коридор, в якому двері були по один бік, а загратовані вікна — по другий. І тут жодні з дверей теж не мали ручок.
Лікар відчинив своєю найближчі. Адамадзе побачив велику, світлу, загратовану кімнату, у якій стояло два десятки ліжок з панцирними сітками. Картина, яка відкрилася очам Антона Нодаровича, вражала: декотрі хворі лежали на залізі без постелі, яка валялася поряд, на підлозі, дехто був напівголий, у розірваній піжамі, на одному з ліжок двоє, умостившись валетом, накрилися ковдрою з головами, ще один заліз під ліжко і невідомо кому показував звідти язика. У палаті було гамірно, хтось звискував, хтось реготав, панував густий, важкий, різкий дух.
Найбільше вразив Адамадзе хворий, який, розчепірившись, як жаба, висів на решітці майже під стелею, прилипаючи усім тілом до високого вікна. Страшенно худий, виснажений, він нагадав Адамадзе зоопарк, мавп, які лазять по клітці, запнутій металевою сіткою.
— Ото Наполеон, — показав лікар на чоловіка, який, гордо схрестивши руки на грудях, нерухомо дивився кудись перед собою. — Наполеонів у нас троє. А це… — Він не встиг продовжити свою розповідь, як до нього наблизився статечний чоловік, цілком нормальний на вигляд, і перебив його:
— Я прошу випустити мене. Я не псих. Справа в тому, що мене вже вилікували, і вдома мені буде затишніше. У мене є дружина, дуже дбайлива, і вона так само, як тут санітари, зможе давати мені ліки. А потім людині треба все-таки жити в нормальній атмосфері. Чи не так?
Слухаючи цього чоловіка, Адамадзе подумав, що й справді тут тримають і здорових людей. У нього з'явилася надія, що й Апостолов не такий уже й божевільний і зможе логічно помислити, відповідаючи на його запитання. Він з нетерпінням чекав, коли лікар покаже йому Павла Амвросійовича, упізнати якого зараз сам не міг, хоч обмацував поглядом кожного хворого.
— Так, так… — заспокійливо відповів лікар чоловікові. — Маєте рацію. Ми подумаємо.
Обличчя хворого засяяло.
— Дякую вам, — зворушено промовив він. — Бо тут усі брешуть, а я не можу цього терпіти. От стоїть, — кивнув, — Наполеон! І ви щойно сказали, я чув, що це — Наполеон. А який же він Наполеон?! Ні в нього, ні у вас немає документів, що це правда, у кожному разі, я не бачив їх…
Хворий підійшов майже впритул до лікаря. Кремезний санітар з великими, як граблі, руками підвівся з табуретки у кутку палати і одним порухом відсунув його.
— Тобі все сказали. Йди на своє місце.
Лікар кивнув Адамадзе — мовляв, бачите!
— А он і ваш Апостолов, — показав на сивого, худорлявого, страшенно блідого сухенького чоловічка, що мирно сидів на ліжку у кутку.
«Апостолов?!» Адамадзе нізащо не упізнав би у цьому чоловічкові вальяжного, високого, як йому колись здавалося, солідного банкіра, батька Клави. У нього навіть майнула думка: «А може, лікар помиляється, чи це підставна особа, яку тримають тут під ім'ям Апостолова?»
