Коштовний камінь - Гуляшки Андрей (бесплатная регистрация книга .txt) 📗
— Ви застудитесь, — сказала дівчина. — І завтра у вас болітиме голова.
Андрій нічого не відповів. Рашеєва якусь хвилинку помовчала і спитала:
— Я вам заважаю?
Він знизав плечима.
— Та ні, будь ласка, — ї відчув жаль до дівчини. Захотілося сказати їй щось приємне, але не міг знайти жодного лагідного слова. А вона стояла коло нього, маленька, в накинутому на плечі подертому суконному пальті. І невідомо чому, спитав зовсім недоречно:
— А де картограф? Чому ви залишили його самого?
Дівчина почервоніла, але очей не відвела.
— Спить, — відповіла вона. — Ось тут, в купе Марко Маринова. Вони обоє вже поснули.
— Я спитав про нього просто так, випадково, — вибачливим тоном сказав Андрій.
— Нічого, — усміхнулась дівчина. — Пам'ятаєте, як ми студентами були в одній ремсовій групі?! [РМС — робітнича молодіжна спілка (спілка робітничої молоді)].
— Давно це було, — сказав Андрій. — Не пригадую.
— Ви тоді кінчали, а я тільки вступила на перший курс.
— Давно це було, — повторив Андрій.
— А я відтоді вас пам'ятаю, — сказала Рашеєва і знову почервоніла. Тепер вона ще більше нагадувала дівчинку, що відповідає урок.
Андрій мовчав. Він все ще шукав лагідні слова і ніяк не знаходив.
— Я ходила на всі матчі, коли ви грали, — продовж жувала вона.
— І добре робили, футбол — цікава гра.
— Але я так і не полюбила його.
— І я охолонув до нього, — чомусь збрехав Андрій.
Поїзд поступово зменшував швидкість і зупинився. Це була якась маленька станція.
— До Пловдіва лишилось дві години, — повідомив старший лейтенант, проходячи мимо. Звідкись вискочила дівчина з хлоп'ячою зачіскою, і офіцер поспішив до неї.
Пролунав різкий свисток, йому відповів короткий і хриплий паровозний гудок.
Цей звук на мить розбудив ніч, ніби попереджаючи її про якусь важливу подію, що от-от має відбутися.
Поїзд знову помчав уперед.
— Скажіть мені відверто, — почала лаборантка, — скажіть мені, чи є хоч якась частка правди в чутках, що ходять про вас? Я ж ваш товариш з студентських літ, не приховуйте від мене нічого.
— Чудові були ті роки, — сумно посміхнувся Андрій.
Вони помовчали. Офіцер і дівчина з пташиними очима тихо розмовляли в другому кутку коридор а.
— Може, мені не треба було питати вас про це, — промовила Рашеєва.
Вона закуталась у своє потерте пальто; їй ніби одразу стало холодно.
— Ви не звертайте уваги на чутки, — відповів Андрій.
— Кажуть, що ви обдурили інженера Спиридонова якимсь фальшивим ескізом. Ніби ви знайшли… — вона трохи затнулась, — рідкісний мінерал, а це виявилось блефом.
Він нахилився до дівчини, її очі були ясні, в погляді світилась і ласка, і страх.
— Як ви гадаєте, — промовив Андрій, — схожий я на брехуна?
— Ні.
— А на шахрая?
— Та що ви кажете!
— Ну, от і все.
— А чутки?
— Якщо вони вас розважають, — слухайте. Ваша справа.
Вона дивилась на нього теплим, сяючим поглядом.
— Невже вам байдуже, що про вас говорять?
— Мені все одно, — збрехав Андрій.
— Як це все одно?! — вона з докором похитала головою. — Ви ж комуніст, ви повинні оберігати чистоту свого імені. Хіба треба вам нагадувати про це?
— Є речі, які залежать не від нас, — сказав Андрій. — Я знаю, наприклад, що я не шахрай, а люди кажуть: ні, ти шахрай. Як довести їм протилежне, коли обставини так склались, що я дійсно виглядаю брехуном і шахраєм. Ці обставини створив не я, вони виникли проти моєї волі і тепер панують над усім — я не можу догадатися, хто причетний до цієї справи. Як мені боротися і проти кого?
Андрій прихилився до дверей і довго мовчав. Було холодно, через відкрите вікно повівав вітер, але на лобі в нього блищали краплини поту. Він машинально підняв руку і розстебнув комір сорочки.
— Вам дуже тяжко? — запитала вона і тихо додала: — Чим я можу допомогти?..
Її м'який теплий голос схвилював юнака. Знайшлася людина, що вірить у його чистоту, і це було так прекрасно і навіть дивно! Є людина, що не глузує з його нещастя, довірливо пропонує дружбу, допомогу. Андрій глянув їй в обличчя, і воно здалось йому в цю мить найкрасивішим з усіх, які він бачив. Йому захотілось поцілувати її руки, ці маленькі ручки з довгими тонкими пальцями, що збентежено перебирали поли пальта.
— Спасибі, — промовив він. — Дякую тобі за хороші! почуття.
— І я дякую тобі, що заговорив до мене на «ти», — відповіла вона.
Вони, посміхаючись, мовчки дивились одне на одного.
— Ти знаєш, що найважливіше для центрального нападаючого? — запитала вона, її очі сяяли.
— Відтягати середнього напівзахисника в глибину і звідти…
— Це щось надто складно! — перервала вона. — По-моєму, найважливіше для центрального нападаючого — це вести напад уперед, атакувати, безперестану боротися за успіх своєї команди. Це потрібно тепер тобі, колишній центральний нападаючий! Атакувати, боротись, добитись перемоги, повернути втрачене довір'я, а не знизувати плечима і казати: «Мені все одно!» Так само, як ти колись боровся за перемогу «Академіка», так тепер необхідно воювати й боротися за перемогу тут, бо йдеться ж про таке велике відкриття… — вона перейшла на шепіт: — Берил!
Андрію знов захотілося сказати їй щось приємне, щось дуже красиве і тепле, але хороші слова не з'являлись у пам'яті. Він взагалі не був красномовним, не міг говорити гарно і слів йому завжди невистачало. А ця ніч ніби зовсім відкинула і замкнула за дев'ятьма дверима все те, що він узяв з книг.
— Людина завжди мусить вчитись, — промовив він і, зразу ж збагнувши, що це погана й шаблонна фраза, зітхнув.
— Час спати, — посміхнулась дівчина і подала йому руку.
Потиск його руки був такий сильний, що дівчина мало не скрикнула від болю.
— А знаєш, — сказала вона, — наш картограф розлігся на моєму місці. — І, скоса глянувши на юнака, додала: — А мені ніяк не хочеться його будити!
— І не треба, — швидко погодився Андрій. — Хай спить собі. Тут, біля мене, є де влаштуватися, йди!
Вони посідали поруч біля вікна, і дівчина, поправивши пальто, заплющила очі.
V
На станції бригада зійшла з поїзда. Світало. Холодний нічний вітерець, що повівав з моря, стих: небо на сході стало блідо-рожевим.
Зліва від залізничної колії розстилалась рівнина. Кукурудза, соняшники, зоране стернище, поодинокі гайки, — все це ще ніби спало під легким покровом ранкової імли.
По другий бік колії, на півдні, горизонт закривали гори, порослі густим лісом, і на вершинах мерехтіло сріблясте сяйво літнього ранку.
Вилю Власев пішов на місце розвантаження багажу і, діставши щоденник, перевірив за списком усі ящики з інструментами, палатками та запасними матеріалами. Переконавшись, що все в повному порядку, він зсунув капелюх на потилицю, потер руки і підморгнув у бік поїзда, який тільки що відійшов. Потім, запримітивши чергового стрілочника, низенького, кремезного чоловічка, що нерухомо стояв біля семафора, схиливши голову, він поманив його пальцем і посміхнувся. Коли той несміливо наблизився, Вилю Власев несподіваним для нього рішучим жестом засунув руку в глибоку кишеню своєї шкіряної куртки і витяг круглу металічну коробку, з намальованим на кришці зайцем на задніх лапках. Стрілочник зупинився неподалік від нього, похмуро дивлячись на коробку, його обличчя — довгасте, вилицювате, давно не голене, застигло в напруженому чеканні, наче Вилю Власев тримав у руці не коробку з цукерками, а хитру машинку, яка могла підскочити або сильно вибухнути.
— Візьми, товаришу, цукерку «Валда»! — чемно запропонував Власев, простягаючи стрілочнику відкриту коробку.
Той кинув погляд на зелені дрібні цукерки, помовчав і цмокнув язиком. Він не сказав нічого і, ліниво витягши пачку «Арди», закурив.
— Як ти гадаєш, — запитав Вилю Власев, — чи добра буде сьогодні погода, чи піде дощ?
— А чому це має йти дощ? — знизав плечима стрілочник. Він оглянув небо і додав: — А втім, може, буде мигичка.
