Арахнофобія - Сорока Юрій В. (книги полные версии бесплатно без регистрации TXT) 📗
Ярослав сів і, зачекавши мить, прийняв із рук Івана прохолодний келих, на чверть наповнений прозорим напоєм, – він знав, що сперечатися з Іваном, коли той пропонує випити, не варто, якщо не хочеш зіпсувати розмову на самому початку.
– Щодо жіночих сердець мушу тебе розчарувати, Іване. Зовсім не залишається на них часу.
Іван співчутливо помахав головою.
– Так, справи, справи… Вони забирають левову частину нашого життя. Але саме вони сповнюють його змісту, виростаючи перед нами все новими й новими вершинами, що їх ми повинні підкорювати лише для того, аби побачити перед собою ще крутішу вершину та кинутися в бій, підкорюючи її. Чи не так?
– Ти філософ, Іване.
– Аж ніяк. Я лише маю час для думок, не спрямованих на те, щоб прожити нинішній день. Не завжди так було, але я домігся такого стану речей. Колись доможешся цього і ти. Я бачу в тобі енергію, якої вистачить, щоб дати тобі таке життя. Потрібно тільки працювати й очікувати, – Іван відсьорбнув мартіні й поглянув на Ярослава, – гарний напій.
– Надзвичайно гарний, мушу сказати, – відповів той.
– Я ніколи не вживаю того пійла, яке пропонують у магазинах під назвою «Мартіні». Не той смак. Лише угорський білий вермут, що його особисто для мене виробляє мій добрий знайомий з Будапешта, і джин, привезений із Лондона. Так, саме з Лондона. Голландський джин має надто міцний смак для приготування мартіні, запам'ятай це. Змішую я сам, адже всім відомо: якщо хочеш щось зробити добре, роби це сам. Пропорція – тільки п'ятдесят на п'ятдесят, я не люблю ці ультра-сухі мартіні, для приготування яких вермутом лише споліскують склянку, наповнюючи її джином. Але є ще один секрет!
– За останню хвилину я дізнався про мартіні більше, аніж за все попереднє життя, які ж після цього ще можуть бути секрети? – посміхнувся Ярослав.
– Секрети можуть бути навіть там, де тобі видається все давно пройденим і знаним, дорогий. Повір, я знаю, про що кажу. У нашому ж випадку секрет простий: головне – не охолоджувати напій надто сильно. Від надмірного вживання криги мартіні втрачає свій букет.
Ярослав промовчав. Іван кілька хвилин сидів, напівзаплющивши очі, так що неможливо було сказати, чи насолоджується він напоєм, чи обдумує якісь справи. Нарешті він подивився на Ярослава.
– Добре, дорогий. Я бачу, що ти не маєш надто багато часу для сторонніх розмов, тож готовий вислухати, яка справа привела тебе до мого дому.
– Часу в мене достатньо! – запротестував Ярослав, але Іван лише сумно посміхнувся.
– Не сперечайся зі мною, я циган і бачу душу людини так, як не можеш бачити її ти, слов'янин.
Ярослав відставив келих з мартіні.
– У Львові на мого колегу наїхали. Наїхали потужно. Він залишився живим лише тому, що надійшов я. Цікавилися його комп'ютером. Перед цим він намагався прослідкувати банківські операції однієї людини.
– Що за людина?
– Семен Спудей.
Іван відкинувся на спинку крісла, кілька секунд уважно дивився в обличчя Ярославу, після чого розреготався:
– Дорогий, твої колеги занадто легковажно ставляться до власного життя! – все ще сміючись, сказав він. – Навіщо йому було потрібно турбувати Семена в такій, е-е-е… неввічливій манері?
Ярослав коротко переповів про розслідування вбивства Євгена Бондаренка, оминувши всі подробиці, окрім того, що Бондаренко колись отримав тюремний термін саме за допомогою Спудея.
– Мій колега хотів прослідкувати, чи не було ніякого фінансового зв'язку між моїм клієнтом і Спудеєм напередодні вбивства.
– Розумію. Чого ж ти хочеш від мене? Семен мені не друг, але й війна з ним мені не потрібна. У наш час треба заробляти гроші, підтримуючи мир, а не розпочинати війни, погодишся зі мною в цьому?
– Так. Але мова не йде про війну. Мені лише потрібно знати, чи причетний Спудей до нападу на мого колегу. Далі я порахуюсь із ним особисто.
Іван відсьорбнув мартіні.
– Я маю поміркувати.
Ярослав устав з крісла.
– У будь-якому разі я вдячний тобі, Іване. За мартіні й добру розмову. Коли мені зателефонувати, щоб дізнатися, яке ти прийняв рішення?
– Я сам тебе наберу, дорогий. Не буду казати про те, що наша розмова не вийде за межі цих стін, яке б рішення я не прийняв, адже тобі це відомо. Удачі тобі.
Розділ 18
Вийшовши від Івана, Ярослав дістав із кишені список, з якого встиг викреслити вже чотири прізвища. Залишалось п'ятеро. Пометикувавши хвилину, Ярослав визначив, на яку адресу йому вирушати найближче, і покрокував до стоянки таксі перед фітнес-клубом – на трамваї довелося б їхати не менше сорока хвилин. За звичкою почав непомітно роззиратися навсібіч і хотів було вже сідати в автомобіль, коли помітив «хвоста». Чорна «Ауді» з затемненими вікнами, що стояла неподалік, захурчала стартером за мить до того, як Ярослав опинився поблизу таксомотора. Крізь ледь відчинене бічне віконце, здалося, зблиснула лінза об'єктива. Ярослав відчинив дверцята таксі.
– Вітаю пана! – мовив до водія з осяйною посмішкою.
– Вітаю, – ввічливо відповів таксист.
– Скільки мені буде коштувати поїздка до Старого Мяста?
– Лише п'ятдесят злотувок, – розплився в посмішці водій.
– Але хіба це не забагато?! – округлив очі Ярослав, краєм ока розглядаючи чорну «Ауді». Та стояла з заведеним мотором, але від'їздити не поспішала.
– Цілком нормальна ціна, – посмішка таксиста випарувалась, як вода з забутого на вогні чайника. – А пан знає, яку зараз маємо ціну на пальне?
– На жаль, мені невідомо, яка ціна.
Таксист крізь зуби назвав сильно завищену ціну літра бензину.
– Але за п'ятдесят злотих можна купити відро бензину! Адже тут не так уже далеко їхати! – замахав руками Ярослав.
Водій почав утрачати терпець:
– Пану потрібно їхати до Старого Мяста чи псувати мені настрій?
– Мені потрібно їхати, але я хотів би сказати, що я не один із тих туристів, котрі не знають цін на таксі у Варшаві! Тридцять злотих.
– Ні!
– Тридцять п'ять!
Таксист зітхнув, дивлячись на Ярослава, як на надокучливу муху.
– Пане, я назвав нормальну ціну. В будь-якому разі будете платити за показниками таксометра, і саме п'ятдесят злотих цей прилад нарахує до Старого Мяста. Наша суперечка просто кумедна. Або готуйте п'ятдесят злотих, або зачиніть дверцята.
Ярослав зачинив двері автівки й відійшов від неї на кілька кроків, діставши мобільний телефон. Повернувшись до стоянки спиною, набрав номер Маріуша.
– Привіт, Ярику, – почув за кілька секунд його голос. – Слухаю.
– Можеш записати номер? – замість вітання сказав Ярослав.
– Так.
– Ванда петер нуль вісім сорок чотири анджей. «Ауді А6» чорного кольору. Записав?
– Записав.
– Її пасажири, здається, мною цікавляться. Зможеш «пробити»?
– Думаю, так.
Недбало поглянувши вбік, Ярослав прослідкував за «Ауді», що ще стояла на своєму місці з заведеним двигуном.
– Дякую, я зателефоную, – Ярослав вимкнувся. За мить повернувся до таксі й з виглядом крайнього незадоволення заліз на заднє сидіння.
– Поїхали, друже, – сказав водієві. – Я волів би покататися Варшавою.
– Це може бути дорожче за п'ятдесят злотих! – зловтішно кинув водій.
– Мені щойно стало соромно за власну жадібність, – засміявся Ярослав. – Поїхали.
Таксист знизав плечима і виїхав зі стоянки. Чорна «Ауді» тієї ж миті рушила, сівши на хвіст таксомотору. Незважаючи на досить щільний потік транспорту, трималася одразу ж за автомобілем, у якому їхав Ярослав, навіть не намагаючись приховати свої дії. Ярослав зручніше вмостився на сидінні й почав роздивлятися околиці.
Авто швидко пробігло широким чотирисмуговим шосе набережної Костюшковської над блакитною стрічкою Вісли, потрапило в затор на шляхопроводі, що вів від мосту Сласько-Дабровського, після чого обабіч дороги потяглися потопаючі у кронах тополь і кленів будинки, розташовані вздовж алеї Солідарності. Нарешті водій звернув праворуч, і, проминувши площу колони Сигізмунда III Вази, машина повільно покотилася в бік варшавського Королівського палацу. Шофер, який весь час їхав мовчки, напівобернувся до Ярослава.
