Арахнофобія - Сорока Юрій В. (книги полные версии бесплатно без регистрации TXT) 📗
– Надзвичайно гарний екземпляр. Чи не могли би ви, люба дівчино, розповісти про нього мені?
– Гарний вибір, – дівчина одразу забула про невпевненість і розпочала довжезний монолог. – Перед вами трирічна самиця молуккського какаду. Птах дуже рідкісний і цікавий з багатьох точок зору. Дорослий екземпляр важить дещо менше кілограма…
На тому боці вулиці людей, здається, побільшало. Обідня пора примушувала туристів, котрих цієї пори року у Варшаві було надзвичайно багато, шукати затінок над головою і можливість підживитися гарячими стравами. Але, скільки Ярослав не придивлявся, нікого підозрілого поблизу сходинок, що вели у погрібець, він не помітив.
– Що ви кажете! Цілий кілограм! Я завжди думав, що папуги мають бути значно меншими.
– Якщо бути точними, то в середньому молуккський какаду важить вісімсот-дев'ятсот грамів. Особини з вагою у кілограм зустрічаються значно рідше. Але мушу вас запевнити, що молуккський какаду – один з найбільших серед папуг свого виду.
Ярослав, не відриваючи зосередженого погляду від входу до «Кракова», присвиснув і покрутив головою.
– Це ж треба! А з вигляду й не скажеш.
– Пан має рацію, – продовжила продавчиня, – адже тут у нас зовсім молода дівчинка.
– Але ж ви сказали, що їй уже три роки!
– Так, і, зважаючи на те, що молуккські какаду живуть у середньому п'ятдесят-сімдесят років…
Біля сходинок бару, загальмувавши з гучним писком, зупинилася все та ж чорна «Ауді», котру Ярослав помітив ще поблизу Іванового спорткомплексу. З неї швидко вийшли і подалися до «Кракова» троє чоловіків. Першими двома були нещодавні знайомі Ярослава, котрі так необережно повелися з ним у підворітті, а третім… Придивившись, Ярослав відчув те полегшення, яке буває, коли людина впевниться утому, що її припущення правильні. Третім до погрібця побіг той самий лисий чоловік спортивної статури, з котрим Ярославу вже довелося зустрітися на квартирі у Федька. Ярослав без зайвого поспіху видобув з кишені мобільний телефон, подумки похваливши себе за те, що колись не пожалкував зайвих грошей, аби купити модель із найпотужнішою з можливих фотокамер.
– Сімдесят років! Неймовірно! – повернувся він на мить до дівчини-продавця, одночасно готуючи до роботи камеру. – Хто б міг подумати! Такий папуга переживе багато кого з людей.
– О, це так, – погодилася, не виказуючи здивування з поведінки дивного клієнта, дівчина. – Відомі випадки, коли какаду жили й більший термін. Це щирий товариш на все життя. Купуйте і ви нізащо не пожалкуєте.
Ярослав підніс слухавку на рівень очей, навів об'єктив на вихід із бару і торкнув важіль збільшення зображення, встановлюючи такий рівень, який дозволяв добре роздивитися обличчя тих, хто незабаром мусив позувати Ярославу, сам того не бажаючи.
– Вибачте, пане, – спохмурніла продавчиня, – але в нас заборонено фотографувати тварин. Заховайте фотоапарат негайно!
Цієї миті з погрібця вискочив лисий; мить – і його зосереджене обличчя та затягнутий у чорну футболку атлетичний торс застигли, переведені в цифровий формат в електронних глибинах карти пам'яті телефону. За кілька секунд Ярослав клацнув кнопкою спуску вдруге і втретє. Усміхаючись, повернувся до дівчини.
– Дівчинко, тварини, котрих фотографую я, на щастя, не ваші. Мені взагалі невідомо, чиї вони. Але, – Ярослав сховав телефон до кишені, – мені достобіса хотілось би дізнатися, хто їхній господар.
Дівчина замовкла, не знаючи, що відповісти.
– Мені справді подобається ваш папуга. Боюся лишень, що з моїм розкладом дня він дуже скоро змушений буде померти з голоду, – тепло мовив до неї Ярослав. – Скажіть краще, у крамниці є інший вихід?
– Т-так, – продавчиня розгубилася ще більше.
– І він, маю надію, веде на іншу вулицю?
– Т-так, на іншу, але я не розумію…
– Не треба нічого розуміти, моя чарівна феє, – церемонно вклонився дівчині, не забувши прикластися вустами до її руки, Ярослав. – Букет розкішних троянд за мною, а поки що повинен просити вас провести мене до чорного ходу.
Дівчина вихопила руку і покрокувала за прилавок.
– Ходімо, – кинула наостанок, – але пам'ятайте: у мене є балончик зі сльозоточивим газом, а поліція зовсім неподалік.
– Буду пам'ятати це, як табличку множення, моя пречудова Аріадно!
Клацнув замок, і Ярослав, пославши наостанок повітряний цілунок продавцю зоомагазину, розчинився серед вуличок Старого Мяста.
Розділ 20
Дощ лив як з відра, приховуючи за своєю пеленою вершини гір, що рясно поросли зеленим підліском. Ззаду гулко й розкотисто лунали вибухи артилерійських снарядів великого калібру. Час від часу від дороги, що вилася змійкою дещо нижче, вітер доносив надривне ревіння двигунів важких військових всюдиходів, які встигли вийти з-під обстрілу і тепер віддалялись, виносячи переляканих людей. Тих, кому доля посміхнулася втекти від пазурів смерті, що ширяла над ними кілька хвилин тому густими швидкострілами кулеметів і вибухами реактивних гранат. На розбитій ґрунтовій дорозі, де щойно відбувся бій, буяли помаранчеві, з чорним ореолом диму, кущі полум'я над трьома вантажівками й одним танком. Група моджахедів, яка вчинила цю зухвалу атаку, швидко відходила крізь намоклу під дощем «зеленку», рятуючись від запізнілого артилерійського вогню. Ланцюжок навантажених зброєю і величезними рюкзаками зі спорядженням бороданів пересувався швидко, уникаючи розмов. Кидав лиш короткі репліки чеченською мовою молодик з відеокамерою, котрий стояв обличчям до моджахедів, що проходили повз нього, і вів відеозйомку. У хвості колони, брутально підганяючи ударами ніг і автоматних прикладів, вели трьох полонених росіян – молодих парубків у закривавлених камуфляжах.
– Зрубали бабла! Зрубали, Оверку, га?! – підморгнув Ярославу Паша Стоцький, відомий у загоні Іси під псевдонімом Гуліватий. – Погуляємо вдома!
У Ярослава в очах досі стояв росіянин, розірваний вибухом гранати навпіл. Він сичав і руками волочив свій куций тулуб уздовж дороги, залишаючи в мокрій глині кривавий слід. Не полишав уяви й інший, котрий застряг і не міг проштовхнути закуте в бронежилет тіло у відкритий люк підбитого танка. Він страшно верещав, а з нутрощів танка його тіло вилизували язики полум'я, як вилизують вони поставлений на вогнище казан.
– Не патякай, – обірвав він Гуліватого, – бережи дихання.
«Господи, що я тут роблю?!» – не полишала розпаленого мозку думка.
Після двох годин швидкого марш-кидка Іса нарешті дав команду зупинитися й перепочити.
Гуліватий скинув рюкзак і підійшов до полонених, яких примусили сісти під дерево, зімкнувши перед цим усіх трьох наручниками. З кривою посмішкою підсунув одному з них під підборіддя ствол автомата й задер його догори. Очі юнака стали схожі на дві брудні калюжі, а зуби почали відбивати дріб.
– Ісо, цей зовсім дохлий, він нас затримує, – сплюнувши, звернувся Гуліватий до командира загону – сорокарічного чеченця з довгою смолистою бородою, зодягнутого в американський камуфляж і чорну шапочку з зеленою стрічкою навкруг голови.
Іса, відірвавшись від мапи, яку вивчав, прикриваючи її від дощових крапель плащ-накидкою, поглянув на полоненого солдата. За мить змахнув рукою – не до цього, мовляв.
До Гуліватого і полонених підійшли четверо чеченців. Кілька хвилин, підсміюючись, щось говорили чеченською, час від часу вставляючи російські слова.
– Колян, ти чого такий наляканий? – звернувся один з них до солдата російською, іменуючи його Коляном за звичаєм, як і всіх полонених російських солдат. – Думаєш, убивати будемо?
– Не вбивайте! – видихнув солдат.
– Правильно думаєш! – зареготали чеченці. – Чого ти сюди прийшов? Я тебе кликав? Чи он, може, Аслан тебе кликав? Га, Аслане, ти кликав до нас Коляна?
Аслан, рудий бородань, вищирився:
– Я не кликав його.
– Скільки служиш, синку? – продовжив допит перший з чеченців.
– Шість місяців, – клацаючи зубами, відповів солдат.
Моджахеди знову зареготали.
