Камінь посеред саду - Лис Володимир Савович (читаемые книги читать онлайн бесплатно txt) 📗
Я подумав, що слова ці — немовби теплі. У них надія і щось начеб недомовлене, а не лише банальне заспокоєння. Ні, не в самих словах, а в тому, як цей чоловік вимовив їх до жінки. Може, він знав таємницю заспокоєння не лише її, а й себе на додачу? Різниця тут майже невловима, а все ж суттєва.
Я не чув, що ще сказав той чоловік, але жінка, здається, повеселіла. І враз в мені ворухнулася ледь вловима неприязнь до них обох. Мов спійманий на гарячому, я поспішно відвернувся.
Тим часом Комаров продовжував про щось говорити, схилившись до Люськи.
— Послухайте, — промовив я, — послухайте…
Комаров замовк, і вони обоє підвели голови.
— Кажи, Андрійку, — підтримала Люська.
— До біса, — сказав я. — Усе до біса! Я візьму ще коньяку.
— Не треба, Андрійку, — попросила Оленка. — Давайте розбігатися. Я й так затрималася довго.
— Ти хазяйновита жінка, — похвалив я. — Я люблю хазяйновитих жінок.
— Не треба, Андрійку, — повторила Оленка, і торкнулася моєї руки.
Я зрозумів, що справді не варто нічого казати і злитися не варто. Ніхто не винен у тому, що сталося.
Ми поволечки вибралися надвір. З-за рогу війнув рвучкий холодний вітер. Люся йшла поруч, ми зайняли цілий тротуар, і на нього падали довгі тіні.
— Заходь, Андрійку, — сказала раптом Люся.
— Куди? — спитав я.
— До нас у КБ.
Я поглянув на неї. Звичайна ввічливість, чи…
— Я заходитиму.
А проте знав, що ніколи не зайду.
Ще лишилося якихось сто метрів до зупинки, де ми попрощаємося, й останні потенційні свідки моєї поразки зникнуть. Лишуся сам.
Ми йдемо тротуаром. Невмолимо наближаємося до зупинки і чим більше ми наближаємося, тим чіткіше я розумію, що мені не хочеться зараз бути самому. Думка, що з'являється, змушує мене спинитися.
— Ти також дуже поспішаєш? — тихо питаю Люсю.
— Ні, але…
— Залишишся зі мною? — кажу ще тихіше.
— Навіщо?
— Просто так.
— Тому, що ти йдеш від нас? І що ми далі робитимемо?
— Ти вважаєш, що я робот? — намагаюся недолуго пожартувати.
— Я так не вважаю. Ти справді хочеш, щоб я залишилася?
— Дуже.
Я сказав правду. І, коли усвідомив це, мене кинуло в жар. Невже причиною — моя самотність? Чи в мене справді народилося почуття до нашої лялечки?
Ми підійшли до зупинки, майже відразу сіли в тролейбус. Я знав, що Люся мас виходити першою, в центрі, але вона не вийшла, це я побачив напевне, хоч людська юрба й роз'єднала нас.
— Там тобі справді буде краще, Андрію? — це спитала мене Оленка, котра стояла поруч.
— Звичайно. Інакше, чому б я переходив?
— Мені здається… У тебе наче щось трапилось…
— Що ж у мене могло трапитися?
— Не знаю. Ти сам не свій.
«Але ж і повзе цей тролейбус», — подумав я.
Немов почувши мої слова, тролейбус і зовсім спинився. Людська хвиля, що нахлинула на черговій зупинці, роз'єднала і нас з Оленкою. Але ненадовго. Вона знову проштовхалася до мене.
— Ви прийдіть коли-небудь до нас… — сказала вона.
— Прийдіть?..
— Ну, з Магдою. Або й утрьох.
— Авжеж, — пообіцяв я. — Прийдемо. Тільки Іринка зараз у батьків. А як твої?
— Мої вдома. Хотіли Василька в школу віддати, так шести ще немає. Тільки у жовтні виповниться. Ти прийди якось, Андрійку.
«Вона до дідька наполеглива, — подумав я. — І причеплива. Весь час я почував себе винним, коли розмовляв з нею. А тепер?..»
Тролейбус колисав нас, штовхалися ті, хто стояв поруч, хтось питав, чи я виходжу.
— Виходжу, ~ сказав я, хоч виходити не збирався. Усе ж я просунувся вперед. Моє підборіддя торкнулося чийогось плеча. Плече було м'яке й тепле, навіть гаряче. Я підвів погляд й побачив насторожені темно-карі жіночі очі. І тут я згадав про існування Люсі.
— Я виходжу, — сказав я, ні до кого не звертаючись.
— Я згадав, що й Оленка існує, і подумав, що вона напевне пробирається слідом за мною. Проте її не було видно. Я розшукав її голову серед людських голів і кивнув на прощання, відчуваючи раптом неймовірне полегшення. Ця жінка завжди мовби знала про мене більше мене самого. Я виходжу, — сказав я уже втрете, тепер адресуючи це дебелому дядькові, що штовхнув мене в плечі.
І, вже спинившись біля виходу, помітив у других дверях світлий Люсин плащик.
Уперше в моїй оселі була чужа жінка.
Ось вона заходить, озирається довкола, трохи зніяковіло, а може, й злякано, мовби чекає чогось несподіваного.
— Я сам, — заспокоїв її.
«Сам назавжди», — хотів додати, але не вимовив ці слова.
Люся стріпнула головою, наче заперечувала мою думку, а може, звільнилася від чогось. Копиця білої соломи утворила віяло довкола обличчя.
— Роздягайся.
Вона слухняно стала скидати плащик, я галантно взявся допомагати і, знімаючи плаща, лівою рукою мимоволі погладив білу розтріпану копицю. Люся блимнула на мене доволі лукаво, я ступив крок з розпростертими руками, вона вивернулася з тих рук, відскочила вбік і завмерла трохи в недоладній позі, мовби знову чогось зля¬калася. Ми стояли і мовчали, мені варто було б продовжити цю гру, але насторога в усій її постаті зупинила мене. Раптом перехотілося грати далі, я наче спинився, але не від того, що зніяковів, що й собі злякався, а щось підсвідоме зупинило, наказало не переступати поки що межу.
— Вибач, що в мене безпорядок, — нарешті пробурмотів я. — Сьогодні я не чекав гостей.
Недбало накинуте простирадло поверх постелі, книжка на ньому, недогризок яблука на столику, книжки на підвіконні — все це справді не налаштовувало на ідилічну хвилю.
— У тебе ще не найгірший барліг, — сказала Люся зі своєю майже незмінною чарівливою посмішкою.
Щось кольнуло мене неприемно в груди, зупинило порух до вішалки, де я мав повісити наші плащі.
— І бага…
— Ти щось сказав, Андрійку?
— Нічого.
«І багато ж ти бачила подібних барлогів?» — ось що я хотів спитати. Я не спитав. Запитання безглузде. І яке мені діло до того? Яке… Не для філософії я привів її сюди, в кімнату, де досі не було жодної чужої жінки, окрім Магдиних гостей.
— Зараз наведу лад. А ти… завариш чай. На кухні, здається, в мене порядок, — пригадую я, бо харчувався в ці дні не вдома, я взагалі вранці волів пошвидше втекти з цього барлогу.
Проводжу її на кухню, показую, де чай, кладу на стіл булочки і шматок голландського сиру, що ми купили дорогою.
Наводжу швидко лад у кімнаті, Люся заварює чай, і в якийсь момент я спиняюся, слухаю, як вона гримкотить чашками. Несподівано мені здається, що там, на кухні, Магда. Я завмираю. Стою заціпеніло і ніби сам навіюю на себе цю ілюзію.
— У тебе, звичайно, масла немає? — порушує її Люсин голос.
— Ти щось сказала? — перепитую, хоч добре почув, про що вона запитувала.
— Я питала про масло, — Люся вже стоїть у дверях кімнати.
— Масла немає.
— Шкода. Я б зробила чарівні бутерброди, каже Люся і зникає. Я спиняю себе, щоб не піти за нею, накриваю столик, знову гримкотять чашки, але ніякої ілюзії вже немає.
«Чи все отак банально насправді?» — думаю я.
— Маестро, де будемо ПИТИ чай? — питає Люся.
— У кімнаті. Я зараз…
Через кілька хвилин ми п'ємо чай з булочками, на яких лежать тоненькі скибочки сиру.
— Не вмієш ти пригощати дам, — сміється Люся.
— Я ж не чекав на тебе.
— А міг би чекати…
Звичайно, моя зверхність за цей час нашого спілкування була смішною, але чи тепер судити про це?..
— Люся… — починаю я, хочу щось спитати, але кажу зовсім не те, що хотів: — У тебе ніжне ім'я.
— Я теж ніжна, — незмигно дивиться на мене Люся. — Тільки ти не знав про це, правда ж?
Її тон трохи шокує мене, а величезні очі, що, здається, все розширюються і розширюються, гіпнотизують, і щоб позбутися цього враження, я опускаю свої.
— Боже мій, як же мило ти червонієш…
— Я не червонію.
— Ні, ти червонієш. Яка ти мила дитина.
— Не чер…
— Мовчи. Хай це буде правдою.