Камінь посеред саду - Лис Володимир Савович (читаемые книги читать онлайн бесплатно txt) 📗
«А що ж я буду робити із собою?» — спитав я невідомо кого і звівся на лікті, далі сів і зрозумів, що єдиний мій порятунок — це якраз відсутність можливості вибирати. Треба було негайно йти до Георгія.
Я кинувся вмиватися і голитися, дожував бутерброд, що залишався. Так само квапливо вибіг на вулицю. Дістався до тролейбусної зупинки. І вже в тролейбусі збагнув — їду на свою колишню роботу.
«Нехай, дізнаюся, чи нічого не трапилося з Люсею», — подумав я.
Ця думка потішила і заспокоїла мене. Але вже цілу дорогу я не міг думати ні про що, окрім Люсі. Утім, навіть не думав, але весь час бачив перед очима її руку з дрібними цятками від уколів. Як же ми нічого не помічали? А може, й не всі, тільки я?
— Ви не виходите?
— Ні.
Поважна тітонька притисла мене до інших людей. Це тривало якусь мить, вона посунула далі, але цього було досить, щоб згадати вчорашню поїздку разом з Люсею. Наступна зупинка моя, згадувати лишалось зовсім мало, але руки, Люсині руки, стояли перед очима, навіть коли зійшов на тротуар.
«Я ж не винен у тому, що трапилося з нею».
«Недавно, колюся я недавно…»
Вона, здається, казала якось інакше, але слово «недавно» було.
Я наближався до заводу, і це слово дедалі сильніше стукало в мої скроні.
Хтось привітався до мене, я механічно відповів. Механічно відчинив двері прохідної.
— Ваша перепустка?
Уже мацнувши по кишені, я згадав, що вчора здав перепустку, коли забирав у відділі кадрів трудову книжку. Вахтер — літній чоловік у новенькій форменій шинелі — дивився на мене вже підозріло.
Я не став нічого пояснювати, відійшов до телефону, що висів поруч, і набрав номер нашого сектора. Трубку взяла Оленка.
— Привіт, Андрійку. Як твої справи? — спитала вона.
— Нормально, — відповів я і попросив покликати Люсю.
— Люсь, тебе! — гукнула Оленка.
Те, що вона взяла трубку, — мені на руку, Комаров, той неодмінно пожартував би, адже бачив, напевне, як ми з Люсею лишилися вдвох на зупинці.
Краєм ока я помітив, як пильно стежить за мною вахтер, і це раптом заспокоїло.
— Здрастуй, Андрійку.
— Доброго ранку.
Настала довга пауза. Я не міг відліпити язика від піднебіння.
— Нам треба поговорити, — сказав нарешті.
— Навіщо?
У трубці чулося дихання Люсі — тихе, переривчасте, але мені здалося, що я чую биття її серця. Так, мені здалося, але… Саме це дихання, зовсім близько, заважало вимовити якісь слова. Невже я сподівався, що Люсі не буде?
— Хіба ти не розумієш? — промовив нарешті.
— Не треба, Андрійку.
— Чому — не треба? — я вже починав злитися.
Бо щось таки мало відбутися. Недаремно ж ноги ніби самі мене несли сюди. Я озирнувся. Вахтер усе ще пильно дивився на мене. Звісно, хто я такий для нього, щоб довіряти?
А Люся? Вона… Вона теж не повинна мені вірити?..
— У мене все добре, — прощебетала Люся. — Сподіваюся, і в тебе теж?
— У мене якраз — ні, — сказав я щиро. — Може, ти спустишся вниз?
— Гаразд, зараз спущуся.
Я повісив трубку і притулився до стіни біля виходу. Мимо пройшли якісь люди. З бюро перепусток долинали уривки жіночої розмови про придбану «не нашу» кофтину.
Життя не стояло на місці, й від того, що я більше тут не працюю, що мене більше не пропускають на завод, ніхто нічого не втратив. І тут я збагнув — якби було навпа¬ки, якби мені хтось сказав наступної миті, що я тут потрібен… Ніхто нб скаже. Якби було навпаки, я не стояв би ось так біля прохідної. Взагалі б не було цих останніх днів. Але інакше вже бути не могло. Інакше не могло, ось у чім суть і причина.
— Здрастуй, Андрійку!
— Здрастуй.
Я не помітив, як підійшла Люся. Заглядаю їй у очі. Відвертаюся. Невже чекаю отих особливих слів? Слів немає, але Люся йде до виходу. Я покірно теліпаюся за нею. Ми зупиняємось на подвір'ї, в маленькому скверику біля входу.
— Що ти хотів сказати, Андрійку?
— Як це мило, що ти все-таки називаєш мене Андрійком, — сумно іронізую я.
— А чому б я мала називати тебе інакше? Все-таки ти…
— Все-таки я?..
Але вона мовчить. Обличчя в Люсі бліде, але спокійне. Застигла маска спокою. І поглянувши на це обличчя, я усвідомлюю, що вона мовчатиме й далі.
— Розумієш, — кажу я. — Розумієш, я приїхав сказати, що я… Словом, я прошу пробачення.
— За що, Андрійку?..
— Ну, за те, що трапилося вчора.
— За те, що ти не кохаєш мене? Але хіба ти в цьому винен? Ти ж не винен.
Ось так. До біса багато в цьому місті розумних жінок, які все можуть збагнути з півслова. Які нюхом відчувають, а може, й шкірою, справжнє до них ставлення.
Я дивлюся вгору — на вікна нашого адмінкорпусу. Якомога вище закидаю голову. Будинок наче рушає з місця і пливе кудись слідом за хмарою, що висить над ним.
— Ти мені потрібна, — кажу я невпевнено.
— Ні, — хитає Люся головою. — Але якби це було навіть так, то я не прийняла б твоєї жертви.
— Якої ще жертви? — обурююся я.
Але моє обурення гасне так само швидко, як і народилося. Якби зараз хтось вийшов із прохідної, підійшов до нас, ми обоє, напевне, лише зраділи б.
Люся легенько торкається мого плеча. Ледь тремтять її худі довгі пальці.
— Ти ж усе розумієш, Андрійку, — каже вона лагідно, і докір, легенький, наче вітерець, що обвіває нас, звучить у її голосі майже ніжно, якось по-материнськи чи що.
— Не хочу я нічого розуміти, — бурмочу поспішно, і вони таки правдиві, мої слова.
— Я б усе життя докоряла сама собі.
Люся забирає руку, але я перехоплюю її й легенько торкаюся губами пальців.
— Не треба, Андрійку, а то я заплачу.
Я намагаюся вловити у Люсиному голосі іронію, але її, вочевидь, немає. Моя рука опускається разом з її. Ми стоїмо поруч і вже незмірно далі, ніж тоді, коли вона тільки наближалася до мене.
— Ти ні в чому не винен, і ніхто не винен. Усе так переплуталося, і бачиш, як воно виходить. І за вчорашній вечір не докоряй. Тепер чи пізніш він мав бути. Як і сьогоднішній ранок.
— Ніколи не подумав би, що ти фаталістка…
— Я не фаталістка, але так уже виходить. Ми обоє не пробачили б собі.
— Чого не пробачили б? — майже кричу я.
— Того, що знаємо про мене. Мого минулого.
— Немає в тебе ніякого минулого.
— Є, Андрійку! Як і в кожної людини. Тільки справа в тім, що ми потім з ним робимо, нашим минулим.
— Ти міркуєш, як столітня дама.
— Ні. Ми не зможемо обоє його забути.
— Я зможу.
— Ні. Ні. Ти кажеш неправду.
Вона дивиться мені в очі, наче щось шукає в моєму погляді. Цей тривожний, збентежений погляд пропікає мене наскрізь. Я не маю чого відповісти. Над силу не відводжу погляд. Люсині очі наче вже далеко.
— Я б теж не забула свого розчарування, — ставить вона останню крапку.
Моя остання надія впала. Навіть не надія, а пристановище моєї самотності.
— Я піду, Андрійку, — сказала Люся. — Бувай.
Вона повернулася і справді пішла. Вона пішла швидко, але якось надто важко. Дівчина, про яку я, та й не тільки я, весь цей час думав, як про такого собі бездумного метелика. Вона зникла за дверима, а я все ще дивився на ці двері. І раптом зрозумів, що дуже вдячний їй, моїй Люсі. Моїй, це таки правда, бо щось вона зрушила у збаламученій душі.
«То що ж, треба вертатися назад?» — спитав я себе.
«Ні», — відповів так само подумки.
Долю не обдуриш і закресленого не відновиш. Навіть не долю, а життя. Щоб почати його з чистої сторінки, потрібен був поштовх, зрушення, усвідомлення свого нового стану.
Але імітувати вже щось заново мені аж ніяк не хотілося. Треба було просто жити. Робити те, що є необхідністю для кожного з нас. Я досі ніколи не замислювався, що наше життя виходить ніби з нас самих. Ширше за нас і за обставини, воно все ж не в силах уміститися в просту, звичайну ситуацію. Але тут було зовсім інше. Я мовби той плавець, що поплив до найближчого берега, хоч усе одно доведеться перебиратися на протилежний. Чомусь не усвідомлював цього. Досі мій берег, мій справжній берег лише даленіє, а я все плив і плив до іншого. Але чи стачить тепер сил повернути назад?
