»Веста» не знає пощади - Козакевич Микола (хорошие книги бесплатные полностью .TXT) 📗
— Хто вам сказав про це?
— Я одержала листа з анатомки на вулиці Очки. Писали, щоб забрала тіло.
На вулиці Очки інститут судової медицини, але капітан пам’ятав, з якими труднощами зіткнувся Барський, розшукуючи адресу Чорної Ручки, тому вирішив перевірити відповідь.
— А це повідомлення у вас?
— Ні. Я віддала його, коли забирала тіло чоловіка.
Завірюха подумав, що він зможе довідатись, чи справді такий лист був, а поки що треба перевірити її щирість.
— А як ви гадаєте, звідки лікарі узнали вашу адресу?
Жінка знизала плечима:
— У нас немає постійної адреси, але в паспорті чоловіка записані діти, які живуть з моєю матір’ю у Волі. Повідомлення вислали на адресу матері, а вона передала мені.
Так, це скидалося на правду. Завірюха деякий час дивився у її втомлені, підведені синьою фарбою очі, які зиркали на нього.
— Ви знаєте, якою смертю загинув ваш чоловік?
— Знаю, його застрілили.
Навіть у цю мить її голос не затремтів. Жінка була немов і справді кам’яна.
— Це ж незвичайна смерть, — зауважив Завірюха.
— Нічого не зробиш, — знову знизала плечима. — Така його професія…
Вона сказала це дуже спокійно, і капітан зрозумів: молодиця вважає, що рискувати життям — звичайний обов’язок при бандитському ремеслі.
— А ви б хотіли, щоб убивці вашого чоловіка були покарані? — поцікавився капітан.
Жінка здвигнула плечем уже трохи стурбовано — це було перше почуття, яке відбилося на її обличчі з початку розмови.
— Може, Чорна Ручка був поганий чоловік?
— Не поганий. Не гірший за інших, — поправила за хвилину. — Чоловік як чоловік.
— А гроші давав на життя?
— Коли не сидів у тюрмі, то давав. І на дітей давав. Нарікати на нього не можу.
— Але останнім часом у нього не було грошей? — поволі запитав капітан, наближаючись до теми, яка його цікавила.
— Останніми днями — це правда. Скаржився, що після того, як на минулому тижні його затримали, він не може “розвернутись” — боїться, що в нього сидять на хвості.
— Хто?
— Ну, хто ж, міліція.
Капітан погасив у попільничці цигарку і, не дивлячись на жінку, спитав знову:
— І через те ви тоді разом пішли в готель “Ексцельсіор” одержувати гроші?
— Авжеж.
— І багато одержали?
— Стільки, що й нічого. Близько п’яти сотень. Чоловік дав мені двісті злотих, а решту залишив собі.
Завірюха швидко пригадав уже відомі факти. Сходилося: у відомості на зарплату була вказана сума 502 злоті, а в Чорної Ручки після його смерті знайшли близько трьохсот злотих.
— Видно, справді погані справи були у Чорної Ручки з грішми, коли вже довелося турбуватися про копійки.
Жінка тільки рукою махнула.
— Знаєте, пане комісар, як то кажуть, є гроші — пий, гуляй, а немає — зуби на полицю. Так і він. Здобуде щось — і море йому по коліна. А як притисне біда, то, бувало, й тиждень сиділи, перебиваючись з хліба на воду, аж доки знов у нього не виходило якесь діло. Зрештою, коли у чоловіка були гроші, то він цілими тижнями не приходив до мене. Тоді в нього було приятельок і приятелів — більше нікуди.
Мабуть, капітан попав на чутливу струну, бо жінка одразу сказала більше, ніж протягом усієї попередньої розмови. Завірюха вирішив грати на цій струні й далі.
— І давно вже в нього не було грошей?
— А, мабуть, зо два тижні. До того він, певно, урвав десь багато грошей, бо з тиждень і на очі не з’являвся. Отоді, як його взяли на Празі, я з ним побачилась.
— Ну, тоді в нього було ще кілька годинників для продажу, — пригадав капітан.
— Авжеж, він цим і причарував мене. Але що ж з того? Годинники пропали разом з ним.
І на цей раз усе збігалося. Місяць тому вбили Ремів, і тоді Чорна Ручка мав за що гуляти — він, напевно, одержав щедру винагороду від своїх хазяїв. Прогуляв гроші і повернувся з годинниками до дружини. А коли вийшов з-під арешту, тинявся без грошей, підозріваючи, Що за ним стежать, і боявся щось розпочинати.
“Ця жінка каже правду”, — подумав капітан і запитав про основне:
— Коли ви бачили чоловіка востаннє?
— У той день, коли ми ходили в готель по гроші.
— О котрій годині?
— Близько одинадцятої.
— Ви не помиляєтесь? Адже в готелі ви були о десятій.
Жінка на мить задумалась.
— Ні, таки об одинадцятій. Я пам’ятаю, що хотіла купити резинку, магазин відкривали при мені, а ці магазини починають торгувати об одинадцятій. До того я купила дещо з їжі на Новім Світі, — туди ми приїхали автобусом з Праги.
— А чоловік був з вами, коли ви купували продукти?
— Так, ми ходили разом.
— Він щось казав вам про себе, про плани на майбутнє?
— Я нарікала, що нема грошей. А він заспокоював мене, казав, що незабаром у нього будуть гроші, і навіть обіцяв купити мені осіннє пальто, бо це, що на мені, вже дуже поношене.
— То мало бути якесь нове “діло”? — спитав Завірюха.
Жінка, яка досі охоче відповідала на всі запитання, раптом замовкла. Капітан нахилився до неї і підбадьорливо сказав:
— Чого ви боїтесь? Чоловіка уже немає в живих, і це йому не зашкодить. Ну, то як планував він якесь “діло”?
Вдова Чорної Ручки мить думала.
— Це, певно, незвичайне діло. Він казав, що то будуть величезні гроші, і добути їх можна без мокрої роботи. Тільки після тої роботи йому треба було б на деякий час сховатися.
— На тиждень, два? — підказав Завірюха.
— Та ні, — махнула рукою жінка. — На тиждень—два він ховався після кожного діла. А тут, мабуть, на кілька місяців. Обіцяв для мене і дітлахів залишити стільки грошей, що нам вистачить на рік. Ну і залишив, — сказала з сарказмом, — вош на шворці!
Мозок Завірюхи працював у двох напрямках. Одна частина свідомості реєструвала відповіді жінки і формулювала нові запитання, а друга швидко порівнювала нові факти з уже відомими, будувала гіпотези, від яких залежав дальший хід допиту. Це були найважчі, найвиснажливіші хвилини допиту свідка.
— А чи не казав вам чоловік такого, що точніше характеризувало б суть цієї справи? — голосно питав капітан, а про себе тим часом відзначав, що свідчення вдови сходяться з його припущеннями: Чорна Ручка мав намір зрадити компаньйонів, хотів обманути їх і тому передбачав, що йому доведеться так довго ховатися,
— Ні, нічого такого не казав, — подумавши, відповіла жінка.
Поки вона це говорила, в голові капітана, певно, виникли якісь асоціації, а з ними і нові припущення щодо можливих ситуацій. Запитання, яке він поставив після цього, на перший погляд, не мало ніякого зв’язку з попередніми.
— Ви завжди робите покупки на Новому Світі?
— Ні,— жінка здивовано глянула на капітана.
— А хто запропонував поїхати з Праги до Нового Світу?
— Він не пропонував, просто сказав: “Тепер їдьмо на Новий Світ”. І ми поїхали.
— Він поспішав? Часто поглядав на годинник?
Жінка просто не встигала відповідати на запитання, які лунали одне за одним, мов постріли з пістолета.
— Це правда, він дуже поспішав. Хотів навіть узяти таксі, але, на наше щастя, підійшов автобус-експрес. А на годинник не дивився, бо його не було.
— А був у нього тоді який-небудь портфель?
— Так. Старий полотняний портфель сина, який уже вчиться в третьому класі. Шкіряний портфель у чоловіка забрали в міліції разом з годинниками.
— А що було в тому портфелі?
— Не знаю, я в портфель не заглядала. Уже скоріше б заглянула в гаманець.
Завірюха, зморщивши лоб, барабанив пальцями по столу (портфеля Чорної Ручки не знайшли), потім, нарешті, подивився на жінку:
— Ну й що було далі?
— Нічого. Я вже купила всі потрібні продукти, але чоловік сказав, що тут нам треба хвилинку почекати.
— Де це було? — перебив Завірюха.
— Недалеко від Хмельної. Біля магазину ґудзиків. Я пішла туди, щоб купити резинку — його якраз відчиняли.
— А чоловік, звичайно, не пішов з вами до магазину.
— Ні, — відповіла жінка, дивуючись, що капітан знає про це.
