»Веста» не знає пощади - Козакевич Микола (хорошие книги бесплатные полностью .TXT) 📗
— Але ж у мене є непрямі докази, що це не так. Про Теофіла щось знав Чорна Ручка, і ще більше знає про нього Жанна Шміт. А візьмімо хоча б слова самої Вільгельміни, що їх цитувала Вероніка Галка: “Життя страшне, коли треба жити, тремтячи ще за когось, крім себе”.
— Що? Вона сказала так? Справді? — Верхар аж підстрибнув у кріслі, і Тор, лежачи на підлозі, швидко підвівши голову, глянув на господаря.
— Я говорив тобі про це, але ти, певно, забув, — нагадав Завірюха. — Це ж був один з козирів для офіцера, який вів слідство раніше. Він вважав ці слова доказом того, що у Вільгельміни був коханець.
Верхар підвівся і почав ходити по кімнаті, спритно лавіруючи між розставленими кріслами і весь час потираючи руки від задоволення. Капітан усміхаючись спостерігав за цими трохи акторськими манерами, потім, нарешті, запитав:
— Може, ти кінець кінцем скажеш, у чому полягає твоє сенсаційне відкриття? Сподіваюся, це буде щось розумне.
Верхар зупинився і влучно відпарирував:
— Коли ти вважаєш, що розумні — це тільки ті, що з тобою погоджуються, то, напевне, мої слова не здаватимуться тобі розумними. Бо я, друже, зовсім аж ніяк не поділяю твоєї точки зору на Теофіла!
— Тобто?
— Тобто Теофіл ніколи не був коханцем Вільгельміни Рем, навіть не міг ним бути.
Професор сказав це так тріумфально і впевнено, що просто спантеличив капітана. Завірюха вирішив розізлити Верхара, щоб швидше довідатися про його думки.
— Стривай, ти вичитав це в листах? Чи, може, на основі цих кількох аркушиків зробив висновок, що Теофіл, гм… був неповноцінний мужчина або пані Рем була неприступна як фортеця?
Верхар весело махнув рукою:
— Кепкуй, кепкуй! Я кепкуватиму з тебе через п’ятнадцять хвилин. Правда має фатальну властивість: вона буває надто подібна до того, що говорить наш противник. Ти переконаєшся в цьому на власній шкурі. А щодо вірності, то ти добре знаєш мою точку зору: до останнього подиху буває вірним тільки собака. — Верхар погладив Тора, і собака ствердно ударив хвостом об підлогу. — Не думаю я, що й Теофіл був нікчемним чоловіком. Ця думка спирається на зміст листів, але не так, як ти думаєш. — Він сів у крісло і взяв фотокопії листів, на яких капітан помітив якісь позначки червоним чорнилом.
— Ти добре пам’ятаєш зміст цих листів?
— Я ж сказав, що знаю їх напам’ять, — з нетерпінням відповів Завірюха.
— Ну й що, на твою думку, в цих листах?
— Багатослівний, хоч і недурний аналіз екзальтованого кохання до Вільгельміни Рем, численні скарги, характерні для далекого коханця.
— Чоловік, який може мудро говорити про кохання, мабуть, не дуже закоханий.
— Я ніколи не казав, що Теофіл був дуже закоханий у Вільгельміну, досить того, що трохи любив її.
— Звичайно, можна бути коханцем, навіть зовсім не люблячи жінки, — квапливо погодився Верхар.
— Взагалі на світі значно більше коханців, ніж закоханих. Але, на мою думку, Теофіл, як це видно з листів, ніколи не був закоханий у Вільгельміну.
— А що ж?
— Він просто любив її.
— З вогню та в полум’я, — засміявся капітан.
Верхар розсердився.
— Якщо ти весь час заважатимеш, то я не говоритиму!
— Коли ж тут усе ясно! — боронився капітан.
— Ясно, ясно! — бурчав професор. — У житті здаються ясними тільки ті справи, в які ми не заглиблюємось! Постарайся не дивитися на Теофіла крізь окуляри своєї попередньої гіпотези і слухай уважно, що я тобі скажу.
Завірюха пообіцяв, що виправиться, і зручніше вмостився у кріслі.
— Я сказав — і не відмовляюсь од своїх слів, — що Теофіл любив Вільгельміну, але не був закоханий у неї. Це велика різниця: любити можна вітчизну, місто, ідею, працю, матір, товариша, а бути закоханим можна тільки в жінку. Слово “закоханий” передбачає потяг чоловіка до жінки. А в листах Теофіла — принаймні в оцих — нема жодного речення, в якому відчувався б такий потяг.
Капітан почав слухати уважніше.
— Ну, ну, далі! — заохочував він професора.
— Постарайся уявити собі, що ти пишеш до своєї колишньої нареченої, яка ще й досі для тебе дорога. Що ти згадуватимеш у таких листах? Звичайно, “хвилини щастя”, “чарівні години, проведені на самоті”. Ти говоритимеш про її вроду, благатимеш лишитися вірною тобі, обіцятимеш повернення минулого щастя. Нарешті, пригадуватимеш якісь закутки, що були свідками вашого щастя, місця, де ви зустрічалися, мелодії, які супроводили найкращі ваші хвилини… — Голос Верхара став лагідніший, старий професор почав говорити наспівно, мрійливо…
— А може, Теофіл надто розумний, щоб писати такі банальності, — необережно зауважив Завірюха.
Верхар суворо глянув на нього і схвильовано сказав:
— Якщо це банальності, тоді й сама любов — банальність! А з приводу розуму Теофіла нагадаю тобі слова Бальзака про те, що дурням навіть любов не дає розуму, зате навіть мудрих людей вона може зробити дурними.
Завірюха всміхнувся:
— При імені Бальзака здаюся! Далі, старик!
— Що основне в почутті Теофіла до Вільгельміни? — запитав Верхар, поклавши руку на пачку фотокопій, і відразу ж сам відповів: — його почуття сповнене вдячності і любові.
— Можливо, це листи відштовхнутого чоловіка, який прагне повернути до себе свою коханку? — спитав у свою чергу капітан, бажаючи перевірити з участю психолога всі можливі варіанти.
— Знову помилка. Відштовхнутий коханець пояснюватиме і виправдовуватиметься, аналізуватиме закиди, які йому може робити протилежна сторона, намагатиметься подати їх у іншому, вигідному для себе світлі. Теофіл не робить цього. Він звинувачує тільки себе, але й не просить вибачити його, не надіється відбудувати те, що він сам зруйнував. Зверни увагу на підкреслене речення: “Я часто бачу у сні вас обох — і тебе і його; ви були такі добрі до мене”…
— “Він” — то, мабуть, Рем?
— Напевне. А якщо так, то що ж це за предивний коханець, якому сниться чоловік коханої, і він каже про це так щиро і з таким глибоким жалем! Адже в розмові з коханою жінкою навіть згадка про її чоловіка була б нетактовністю і грубістю. А ти ж сам сказав, що автор листів — людина чутлива і витончена.
Капітан дедалі уважніше прислухався до висновків професора.
— Є ще одна думка, яка з погляду психології була б фальшивою, коли б ішлося про закоханих. Ось: “Моя поява між вами обома завдала б тобі, моя найдорожча, моя найкраща, глибоких страждань, і, щоб подолати їх, тобі потрібне було б справжнє геройство”. Зверни увагу: гаданий коханець завдає страждань і суму не зрадженому чоловікові, а своїй коханій, а про своє вторгнення до подружжя Ремів говорить так, ніби для чоловіка Вільгельміни воно було цілком природне і зрозуміле. Бачиш, які неймовірні логічні й психологічні викрутаси доводиться робити, коли припускати, що Теофіл був коханцем Вільгельміни Рем.
Капітан бачив це вже добрих п’ятнадцять хвилин, але хотів витягнути з професора все, що тільки можна.
— Ну гаразд, — сказав він, ніби вагаючись. — Уявімо, що ти маєш рацію, Теофіл не був коханцем пані Рем. Але як тоді пояснити сповнений любові тон, який усе-таки домінує в цих листах? Як ти вважаєш?
Верхар, задоволений з видимої зміни у поведінці товариша, задумливо погладив бороду, потім хитро глянув на капітана:
— У мене є гіпотеза, але прямо боюся казати, настільки вона несподівана.
— Кажи, кажи, не тягни, — хвилювався капітан.
Зітхнувши, Верхар наважився:
— Моя гіпотеза: Теофіл Рем.
Завірюсі здалося, що він недочув.
— Як ти сказав?
— Теофіл Рем, — чітко повторив професор і зробив рукою жест, який говорив: “Нічого не вдієш, це єдина можливість”.
Було вже зовсім темно, коли капітан Завірюха вийшов од Верхара. Кілька годин вони аналізували гіпотезу професора. На перший погляд вона здавалася неймовірною, а проте пояснювала багато питань, які досі лишалися загадкою, і тому їх не можна було відхилити. Припускаючи, що Теофіл був близьким родичем Ремів, можна було, наприклад, зрозуміти вперту мовчанку Жанни Шміт, яка ні слова не хотіла сказати про нього, хоч у той же час категорично і з глибоким переконанням заперечила припущення, що Теофіл міг убити Ремів.
