»Веста» не знає пощади - Козакевич Микола (хорошие книги бесплатные полностью .TXT) 📗
Так, якби гіпотеза Верхара підтвердилась, то багато питань виявилися б логічно зв’язаними. Теофіл — близький родич Ремів; ті люблять його, і він відповідає їм, особливо Вільгельміні — таким же почуттям. Але яке відношення Теофіл мав до контрабанди годинників і… Капітан спинився: а може, саме заради нього така чесна і порядна людина, як Рем, приховувала діяльність банди? Мало того, побоюючись за долю близького родича, Рем міг навіть допомагати банді, робити для неї якісь послуги. І ці послуги, якщо зважити на його становище в Бюро імпорту, могли бути великі — про це свідчить сума на ощадній книжці Рема. І тут Завірюху вражає нова думка: Рем, який пускається на злочин, щоб врятувати близьку людину, відповідає тому психологічному образу, що склався у капітана; але Рем, який бере за свої послуги великі гонорари і в такий спосіб збагачується, стає незрозумілим для капітана.
“Треба неодмінно ще раз перевірити справу з ощадною книжкою Рема, — фіксує в пам’яті капітан. — Тим більше, що в нього, власне кажучи, є тільки одна, остання виписка з цієї книжки. А всієї попередньої документації в сейфі не було. Невже Рем одразу ж нищив ці виписки?”
Капітан ішов вулицею, яку скупо освітлювали газові ліхтарі, і думав.
Ще одне дуже важливе питання: яким родичем доводився Теофіл Ремам? Правда, Верхар не сумнівався, що Теофіл — син подружжя Ремів. Але Завірюха рішуче відкинув це припущення: під час слідства він не раз мав нагоду особисто впевнитися, що Реми були бездітні.
— Це нісенітниця, — переконував капітан професора. — Вільгельміна Рем не один рік лікувалася саме через безплідність. У свідченнях і документах є численні докази цього. По-друге, нам відомо, що Реми під час війни всиновили якогось хлопця, але той у перші ж дні після визволення загинув од вибуху снаряда. Це підтвердили сусіди, які добре пам’ятали розпач Ремів після тієї втрати. То навіщо було Ремам всиновлювати чужу дитину, якби у них була своя?
Але Верхар уперто повторював:
— Все одно, є якісь інші, невідомі тобі докази того, що в Ремів був син. Такої палкої любові не може бути між братом і сестрою — рідними чи двоюрідними. Та й чого б ставав брат між подружжя, викликаючи розлад?
— Не забувай, що були, напевне, й інші листи Теофіла, — відбивався Завірюха. — А що могло викликати сварку між Ремами, якщо Теофіл був їхнім сином?
— Наприклад, різниця в поглядах на виховання дитини. Те, що Теофіл вплутався кінець кінцем у контрабандну аферу, став на шлях злочину — а ти сам так вважаєш, — свідчить про великі помилки, допущені в його вихованні.
— Але ж діти здебільшого ростуть біля батьків, а в будинку, де Реми жили двадцять п’ять років, ніхто не знає про їхнього сина, — заперечував Завірюха.
Капітан заглиблюється в темряву під мостом Понятовського. На крутих сходах валяються папірці, недокурки. Вже пізно, тому прохожих мало. Невідомо чому, але саме в цю хвилину Завірюха пригадує застереження незнайомої спільниці й інстинктивно намацує пістолет, який лежить у кишені цивільного піджака. “Якби я сам хотів напасти, то вибрав би саме таке місце, — думає капітан і вже починає розуміти, що ці думки є наслідком відчуття небезпеки. Воно ще не дійшло до свідомості, хоч вухо вже вловило позаду звуки м’яких кроків. Завірюха швидким поглядом окидає простір перед собою: нема нікого. Під стальними балками мосту світить одна-єдина електрична лампочка. Грюкають на мосту трамваї.
Ще кілька кроків, і Завірюха вирішує з’ясувати ситуацію. Він несподівано зупиняється і, рвучко обернувшись, опиняється лицем до лиця з… Юреком В’юном.
— Ти?! — дивується капітан, розслаблюючи руку, яка стискала рукоятку пістолета. — Що ти тут робиш?
— О боже! — шкірить зуби Юрек. — Ну й налякали ж ви мене, пане начальник! Ще трохи, і я впав би від удару каталепсії…
Але Завірюха перебиває хлопця, вимагаючи розповісти, чого він тут з’явився.
— Ну добре вже, добре, — неохоче згоджується Юрек. — Той новий — Недєльчик — сказав мені, ніби хтось хоче порушити вашу, пане начальник, недоторканність, і через те мусимо вас, пане начальник, по черзі супроводити. У мене сьогодні вільний вечір, от я й мобілізувався патрулювати біля вас, пане начальник…
Капітан бурчить, лає запопадливих охоронців, погрожує розквитатися завтра з Недєльським, але серп-йому огортає тепла хвиля: його люблять, про нього піклуються оці часом грубі і язикаті, але щирі, золоті хлопці…
Вони вже тихо й мирно йдуть удвох далі і не бачать, як із-за сірого цементного стовпа виходить чоловік у пальті з піднятим коміром, у пом’ятому картузі. Випльовуючи крізь зуби коричневу від нікотину слину, він закриває великий ніж і думає: “Мав бути сам, а йдуть удвох. Про це домовленості не було”.
РОЗДІЛ VII
1
Так само, як і у Завірюхи, день сержанта-магістра починався з настирливого дзвінка будильника. Але через те, що він жив далеко від центра і, звичайно, ніхто не приїжджав по нього службовою машиною, Недєльський мусив вставати на годину раніше за капітана. Тихенько одягався, намагаючись не розбудити матері, яка спала в цій же кімнаті. Він робив це, не тільки піклуючись як добрий син про її відпочинок, а й тому, що хотів уникнути нескінченних розмов і суперечок про його дивну кар’єру. Мати Недєльського — жінка з тих кіл, котрі називалися “вищим світом” — мріяла, що син піде шляхом покійного батька, який був до війни відомим у столиці адвокатом. Те, що син “таких батьків” став міліціонером, шокірувало й бентежило її. І від того дня, коли Недєльський повернувся з шестимісячної школи слідчих у Лодзі, в домі тривала невпинна боротьба, які обом коштувала немало нервів. Мати все ще жила надією, що син скине мундир міліціонера, а Недєльський усе ще сподівався переконати матір, що її упередження походить від пересуду її приятелів і повного незнанім його роботи.
І Ледве проковтнувши бутерброд і запивши його чаєм, нагрітим на газовій плитці, сержант вислизнув навшпиньках з дому і сів у трамвай, який в цей час був страшенно переповнений. Не доїхавши до площі Дзержинського, Недєльський вийшов поблизу коричневого будинку ощадної каси. Тут Недєльський мав виконати завдання, яке доручив капітан Завірюха. Касу ще не відчиняли, але сержант показав вартовому своє посвідчення, і той пішов, щоб оформляти пропуск. Дивлячись на скляні обертові двері, замкнені на великий замок, Недєльський, усміхаючись, подумав, що слідча робота зовсім не така, якою він бачив її у мріях, їдучи на курси у Лодзь. Начитавшись детективних творів, він уявляв собі, що слідчий працівник не випускає з рук пістолета, що три чверті його роботи — це захоплюючі рукопашні бої та погоні за злочинцями. Тим часом минуло вже кілька місяців, а сержантові взагалі не доводилося виймати пістолет з кобури, якщо не брати до уваги тих хвилин, коли він чистив зброю. Недєльський розумів Справжній характер своєї роботи, хоч і не такої, про яку він мріяв, але не менш цікавої і захоплюючої.
— Пан начальник просить вас зайти.
Сержант опам’ятався від своїх роздумів, узяв у вартового пропуск і піднявся сходами на другий поверх.
— Август Рем? — перепитав начальник чекового відділу. — Це, здається, зв’язано з якимось самогубством?
Недєльський кивнув головою.
— Але ж міліція вже перевірила стан його книжки місяць тому, — мовив начальник: — Я добре пам’ятаю, бо сам давав пояснення у цій справі.
Сержант-магістр сказав, що хотів би переглянути всю документацію рахунку.
— Будь ласка, — чемно відповів начальник і набрав якийсь номер по внутрішньому телефону. За кілька хвилин до кабінету зайшла літня жінка з коком на голові.
— Рем, Рем, Рем… — бурмотіла вона, водячи пальцем по колонці прізвищ вкладників, записаних в алфавітному порядку. — Ага, ось він. А який, власне, рахунок Августа Рема вас цікавить? — запитала, зводячи на Недєльського очі.
— Як це — який? — здивувався Недєльський. — Хіба в Рема було кілька рахунків?
