Легенда про безголового - Кокотюха Андрей Анатольевич (бесплатные онлайн книги читаем полные txt) 📗
Коли Хмару вели в «бобик», я перехопила погляд Жихаря. Вiн пiдморгнув. А потiм, попри те, що в своєму ставленнi до мiсцевих ментiв я ще не визначилася, не могла не отримати задоволення, побачивши з яким виразом начальник мiлiцiї дивився на Стаса та його компанiю, котрi дружно сiли в машину до мене, київського адвоката.
Мало того, що всю малину перепсувала, так ще й оперiв на затримання возить.
Темна конячка, класичний випадок…
З волосся Хмари на стiл, за яким сидiв оперативник, капала вода.
У дворi мiлiцiї, просто бiля гаражiв, Ваську вивантажили з «бобика» i, не дивлячись на протести, нахилили й почали поливати голову крижаною водою з гумового шланга, з якого миють машини. Спочатку затриманий кричав, але дуже швидко замовк, тiльки вiдфоркувався.
Подивитися на це збiгся, мабуть, увесь особовий склад мiської управи. Серед них було кiлька жiнок рiзного вiку, i вiд спроби протестувати мене утримало небажання виглядати в їхнiх очах такою собi фiфою, з породи принцес на горошинi. Тим бiльше, що скоро я зрозумiла — в принципi, все робиться правильно. Двадцять хвилин крижаного душу якщо не остаточно витверезили Хмару, то хоча б привели його до тями. До всього вiн мiг не соромитися своїх мокрих та брудних штанiв — тепер вiн був мокрий увесь. Якась тiтонька, судячи зi спецодягу — тутешня прибиральниця, принесла йому вафельного рушника, кинула на голову, а вилупатий Вовчик пiд загальний регiт сяк-так витер Васю, пiсля чого його нарештi повели допитувати.
Перед початком я простежила, аби затриманий написав пiд мою диктовку клопотання i попросила Жихаря занести це Тамарi в прокуратуру. Той передоручив Андроновi, i вже за п'ять хвилин менi на мобiльний подзвонила Тома, яка вiдмовлялась будь-що розумiти. Довелося кiлькома реченнями пояснювати ситуацiю, i, нарештi, допит почався — в моїй присутностi.
— Ну, Вась, як воно життя взагалi?
— Нiчого. Нормальне.
— Ага. Значить, вiд нормального життя ти в мене шмаляти почав?
— Я… не в тебе…
— Ти з п'яних очей мене з бандитом переплутав, правда? Вийшов ти на вулицю рано пiсля вчорашнього за малою фiзiологiчною потребою, а тут — бандит, прийшов тебе грабувати. Ну, ти i почав самозахищатися. Так i запишемо?
Хмара запитально подивився на мене.
— Справдi, Василю, вам краще розказати все, як було, — порадила я.
— Панi адвокат сама все бачила, — пiдхопив Жихар. — Вона люб'язно погодилася витратити на тебе свiй час, аби ти тут зайвого на себе не взяв. Наприклад, не почав доводити, що стрiляв не з паршивого обрiза, а з «узi».
— Чого? — витрiщився на нього Хмара.
— Не збивайте його. Дайте зiбратися з думками, — промовила я.
— Якi там у тебе думки, Вась?
— Чого вам узагалi треба? Приходять, хапають…
— …стрiляють, — в тон йому продовжив Жихар. — Слухай, Хмаро, не хочеться на тебе свiй i чужий час витрачати. Ти стрiляв у працiвникiв мiлiцiї. До того ж незаконно зберiгав у себе вогнепальну зброю. Пiсля твоїх ранкових салютiв будь-який балiстик пiдтвердить, що цей шматок мисливської рушницi стрiляє, причому — добре. Отже, зброя в тебе зберiгалася бойова. Ми ще не почали серйозної розмови, а в тебе — двi, — вiн простягнув через стiл свою довгу руку, показуючи затриманому два розчепiрених пальця, — бачиш — уже двi серйознi статтi. Усе, що мiг, ти вже сам для себе зробив. Тому давай краще спокiйно поговоримо. Давай?
— Ну… Про що?
— Наприклад, чому ти вiд мене втiк i почав стрiляти.
Хмара вiдвернувся вiд нього, повернув запухле обличчя до мене, i в його очах я прочитала все, що писалося в рiзнi часи про безнадiю. Зрозумiвши, очевидно, мiй настрiй, вiн опустив голову i втупився в червоний лiнолеум казенної пiдлоги.
— Як Валька? — помiняв тему Жихар.
— Яка? — буркнув Хмара, не пiдводячи голови.
— А то ти не знаєш. Добре, не буду тебе мучити: Валька Глибока, знаєш таку?
— Ну, знаю…
— Слава Богу, почалася розмова! Давно її бачив?
— Я що, хрестики на календарi ставлю?
— Учора? Позавчора? На тому тижнi?
— Мене вчора в мiстi не було.
— А де ти був? Тебе наче бачили на базарi…
— Може й бачили, — чи менi здалося, чи в голосi Хмари почулася надiя. Хоча я точно знала — засiдку бiля його хати тримали з минулої середи. А виставили її, в свою чергу, через два днi пiсля вбивства приятеля Миколи Дорошенка. Приятеля Валентини Глибокої — сердечної любаски мого, з дозволу сказати, клiєнта. — Хто бачив?
З цього моменту розмова явно починала цiкавити Хмару. Вiн навiть пiднiс голову i в очах нарештi з'явилося щось схоже на осмислений вираз. Я вирiшила скористатися цим, та Жихар мене випередив.
— Хто бачив — я тобi потiм розкажу. Мене цiкавить, чи правда ти був у Подiльську починаючи з третього числа цього мiсяця. Навiть ранiше — з першого вересня.
— Начальнику, серйозно — в мене на цифри пам'ять не того…
— Добре, — покладисто промовив Стас. — Давай з минулого понедiлка почнемо. Де ти третього був?
— Таксував цiлий день.
— Так, вiвторок, четверте число? Думай, думай…
— Мабуть, так само таксував. Наче на Хмельницький два рази їздив, раз на Кам'янець, звiдти так само людей привозив…
— Бач, як добре. До речi, де твоя машина?
Хмара злякався. Причому так явно, що Жихар помiтив переляк одночасно зi мною i вiдразу переключився:
— Чорт з нею, це не так важливо. Твоя машина. Де захотiв, там i залишив, правильно?
— Ну, так…
— А в середу минулу де був?
Я вирiшила втрутитися.
— Секундочку. Василю, ви краще назвiть прiзвища тих, хто може пiдтвердити, що в такi-то днi бачив вас у мiстi. Нехай ви навiть не ночували дома, це — ваше право. Але якщо ночували десь в iншому мiсцi, краще сказати, де.
— Для чого?
— Аби вони пiдтвердили ваше алiбi. Знаєте, що таке алiбi? — Хмара кивнув. — Знаєте, для чого вам алiбi? — Хмара похитав головою. — Чудово. Значить, ви нi в чому не вiдчуваєте себе винним.
— Ага. Не вiдчуваю, — погодився той.
— А в чому ти не винуватий, Вась? — вклинився Жихар. — Нi в чому? I з Вальчиним хахалем ти не сварився?
— До чого тут…
— Сварився з ним чи нi?
— Менi здається, — зауважила я, — вiн може не вiдповiдати на це питання. Хiба що ви маєте письмову заяву громадянки Глибокої…
Жихар рвучко пiдвiвся i жестом вiдмахнувся вiд мене. Потiм обiйшов стiл, пiдхопив по ходу стiлець, примостив його мiж мною i моїм клiєнтом спинкою вперед, осiдлав його i заговорив, карбуючи кожну фразу:
— Значить, слухай мене, Васько. Ти посварився з приблудою, якого пригрiла Валька. Свiдкiв я тобi скiльки хочеш знайду. Ти обiцяв йому башку вiдкрутити. Потiм його знаходять з вiдрубаною головою, а ти зникаєш iз мiста. Або ти кажеш, де був i хто може пiдтвердити, що ти тут нi при чому, або до всiх твоїх сьогоднiшнiх подвигiв ми припишемо мокруху. I поки що ми говоримо тiльки про одну. Тобi сьогоднi пощастило — за тебе є кому заступатися. Я особисто панi адвоката не розумiю. Але вона має право тебе захищати, а ти — право на її захист. Тому не хочеш мати справу зi мною — пiди на зустрiч адвокату й доведи, що тебе є вiд чого захищати. Мене поки не цiкавить, чому ти почав стрiляти. Де ти був iз позаминулої суботи до сьогоднiшнього ранку i хто може це пiдтвердити. Усе, ми тебе слухаємо. Ти скажеш, i адвокат подумає, що з цим робити. Ну, буде розмова?
Слова опера нiби давили на Хмару згори. Вiн опускав голову все нижче, i пiд кiнець Стасового монологу зiщулився на своєму стiльцi i зробився зовсiм маленьким. Я вiдчувала — з ним вiдбувається щось не те, але що саме — зрозумiти не могла. Помiтно зрадiвши, що протягом цих днiв його могли бачити в Подiльську, тепер вiн явно не хотiв, аби так було. Однак говорити, де саме вiн був i з ким, Хмарi, вочевидь, так само не вигiдно. I стрiляти почав не просто з п'яного куражу — вiн боявся приходу мiлiцiї, тим не менше чекаючи на це щодня.
— Вiдведiть затриманого в камеру, — рiшуче промовила я, i, випереджаючи будь-якi заперечення Жихаря, додала: — Будь ласка. Йому треба вiдпочити i подумати над тим, що вiн зараз почув. До того ж вiн ще не в зовсiм адекватному станi, ви ж розумiєте?
