Останній заколот - Самбук Ростислав Феодосьевич (библиотека книг .TXT) 📗
“Як усе моє життя”, — вирішив раптом і пошукав очима столик, за яким сиділи Наталя зі своїм полковником, та не знайшов. Зробилося сумно, а Ляля, вихиливши півкелиха мадери, поплескала його по щоці. Вона обіцяла йому весь сьогоднішній вечір і навіть ніч, розкішну ніч у широкому ліжку, проте це чомусь уже не порадувало Олексу, бо подумав; тільки вечір і ніч, а він, можливо, прогавив усе життя. Так, Наталя подарувала б йому щастя на все життя, не вимагаючи за це нічого.
Ревнощі знову обпекли Яковлєву серце, та одразу втішив себе тим, що, напевно, Наталя вже встигла б набриднути йому, точно, набридла б через півроку чи рік і своїм коханням, і своєю вірністю — він знову б шукав забуття у Лялі чи якоїсь Людмили чи Зої. Що ж, жінки для того й створені, щоб міняти їх — хай живе чоловіча зрадливість!
Головне — гроші й слава, так, гроші на першому місці, бо гроші й приносять славу. Вони принесли славу Ротшильду та американцеві Моргану, зрештою, хто б знав Терещенка, якби не його мільйони, — одна справа, коли володієш цукроварнею, інша — коли їх у тебе сотня. Кажуть, що сам Распутін, перед яким запобігав увесь петербурзький світ, обіймався з паршивим євреєм Рубінштейном, бо той був банкіром і мільйонером.
Згадка про гроші розтопила кригу в Олексиній душі, й він, підморгнувши Швайковському, пішов до туалету.
— Як? — запитав, коли лишилися самі.
Жора, не кажучи ні слова, витягнув з внутрішньої кишені піджака пакет. Яковлєв заховав його, з відразою відчувши, як пакет випнув йому борт піджака. Обсмикнув полу й поцікавився:
— Переглядав? Цікаве?
Жора виставив великий палець, поворушив над ним пучками другої руки.
— На великий з присипкою, — пояснив. — Копії наказів по військовому округу. Є зовсім секретні.
— Чудово. — Яковлєв дістав конверт, подав Жорі. — Тут гроші Сергієві Павловичу. І лист. Треба збільшити потік інформації, в цьому зацікавлені за кордоном.
Швайковський помацав конверт.
— А мені? — запитав жалібно.
— Будуть, — пообіцяв Олекса. — Сьогодні розплачуюсь вечерею, а через два тижні грішми. Попередня інформація була пробною, ніхто задурно не хоче платити, тепер уже прислали трохи, але тільки Єдиневському та мені на дрібні витрати. Однак зараз ми диктуватимемо умови. Копії наказів по округу дорого коштують, і я передам з кур’єром у Варшаву, що ми вимагаємо відповідної плати. Золотом, тільки золотом, бо інформація справді золота.
— Я б не заперечував і проти срібла.
— Буде тобі й срібло, Жора, буде й золото. Проте на особливо великі суми не розраховуй. Та й що ти, зрештою, робиш? Гайнув на кладовище, витягнув пакет, поклав інший…
— А ризик? Зрештою, хто звів тебе з Єдиневським! Хто започаткував усю комбінацію!
— Згоден, ти, Жоро, й батьківщина не забуде тебе!
— Совдепія?
— Ми, Жоро, робимо все, аби ця Совдепія згинула. І наш внесок неоціненний…
— Гаразд, — сказав Швайковський, — я піду на кладовище й візьму черговий пакет. Але ти одержиш його лише тоді, коли заплатиш.
— Соромно бути таким меркантильним… — сказав Яковлєв, проте не дуже впевнено.
— Гроші на бочку! — вигукнув Жора.
— Добре, — погодився Яковлєв, вирішивши, що Жорині претензії справедливі і якусь дещицю йому варто виділити.
Він повертався через зал, відчуваючи обтяжливість пакета в кишені, і дивно, але саме цей тягар знову приніс йому душевну рівновагу. Сам пошукав очима Наталин столик, вони ще сиділи, розмовляли й нічого не помічали довкола, на столику стояла пляшка вина й тістечка, і Яковлєв не без задоволення подумав, що він у всьому обійшов цього колишнього полковника…
Побачивши у ресторані Яковлєва, Яновський засмутився. Щоправда, спочатку він не впізнав Олексу — просто самовпевнений молодик, що прошкував поміж столиків із справжньою красунею, когось нагадав йому. Й тільки зустрівшись з Яковлєвим очима, Олег Данилович переконався: Олекса Яковлєв. І одразу збагнув, чому не впізнав його першої ж миті. Тоді, в парку, Яковлєв виступав у зовсім іншій ролі, він був прохачем, агресивним і непримиренним, та все ж прохачем, відчував себе приниженим і обійденим, а тепер, у гарно пошитому костюмі, поруч звабливої жінки, аж випромінював пиху й зверхність — і це зовсім змінило його.
Олег Данилович саме розповідав Наталі смішну історію: у них у гаражі прижилася приблудна чорна сучка, яку шофери чомусь охрестили Кляксою, а тепер Клякса привела п’ятеро цуценят, і жодного чорного. Вона влаштувалася у закутку під металобрухтом і нікого не підпускає туди, проте цуценята дорослішають і нахабнішають, одному з них сподобався саме Олег Данилович, і він не відстає від нього, поки не одержить ласого шматочка.
— Забери його додому, — легковажно запропонувала Наталя.
Олег Данилович уявив, як зустріне нового пожильця Серафима Володимирівна, й не погодився. Він узагалі рідко коли не погоджувався з Наталею, та цього разу почав доводити безглуздість такого вчинку, підвів очі й знову побачив Яковлєва. Видно, Наталя прочитала на його обличчі збентеження, бо запитала:
— Знайомий?
— Мій — відносно. Олекса Яковлєв.
— А-а… Йому подобаються ресторани. — Наталя навіть не поворухнулася, сиділа, спершись підборіддям на сплетені пальці.
— З ним вродлива жінка… — вихопилося в Олега Даниловича.
Але Наталя сприйняла це повідомлення байдуже:
— Олекса водився тільки з вродливими.
— Смак у нього непоганий, — схвалив Олег Данилович. Лише тепер Наталя озирнулася.
— Вона справді вродлива, — сказала. — Ефектна жінка і вміє подати себе.
— Найвродливіша все ж ти, — переконливо мовив Олег Данилович, — бо вродливішої взагалі не може бути.
— Лестун…
Олег Данилович палив у келихи густої і справді смачної (“ще з довоєнних запасів”, як рекламували її в “Континенталі”) мадери.
Сьогодні вони вирішили пошикувати. Пляшка мадери, кава й півдюжини тістечок значною мірою підірвали їхній бюджет, та все ж Олег Данилович зважився на це: вчора у губвиконкомі оголосили наказ за підписом голови, в якому було сказано, що “завідуючому гаражем тов. Яновському Олегу Даниловичу оголошується подяка з врученням грошової премії”. Премії Олег Данилович, правда, ще не одержав, та, передбачаючи майбутні блага, запропонував податися до самого “Континенталю”. Наталя, сміючись, заявила, що він, хоч і скромний радянський службовець, все ж не може позбутися полковницьких звичок. Однак Олег Данилович досить аргументовано довів їй: що-що, а такий досвід пролетаріат опановує швидко — аби були гроші… Та й взагалі, хіба ресторани лише для непманів?
Наталя довго, на думку Олега Даниловича, надто довго вирішувала, що їй одягнути. Для нього це не становило жодних проблем, бо мав лише один вихідний костюм і три сорочки, краваток, правда, було кілька, але знав, що Наталі подобається бордова у білі горошки — її і пов’язав.
А Наталя витягнула дві сукні, потім повісила їх назад до шафи й приміряла білу шовкову кофту й темно-синю спідницю.
Олег Данилович заплескав у долоні й заявив, що біла кофта їй личить найбільше, а Наталя тільки зиркнула на нього відчужено — виявилось, до темно-синьої спідниці нема туфель. Зрештою, зупинилися на сірій з якимись химерними квітами сукні, до неї пасувала низка штучних перлів — це й вирішило справу. От і зараз Наталя перебирала на грудях, як чотки, перлини в намисті, а Олег Данилович милувався її акуратно підстриженими та випещеними нігтями. Свої руки він ховав: хоч сьогодні після роботи й мив щіткою, все ж довести нігті до ідеального стану не зміг.
Наталя побачила його нехитрий маневр і зауважила:
— Декабристи працювали у сибірських копальнях і не соромилися своїх мозолів.
— Якби я був хоч трохи схожий на декабристів! Вони свідомо йшли на смерть заради ідеалів…
— А ти подумай, любий: іноді на смерть легше піти, знаючи, що на тебе дивляться сотні очей, ніж приректи себе на брудну чорну роботу.
— Толстой орав землю й не соромився цього, маєш рацію.
— Толстой був один на всю Росію. Толстой міг учинити все, крім підлоти. Можна бути неправим, але чесним перед собою. — Наталя допила мадеру, з’їла тістечко, акуратно витерла підмальовані для “Континенталя” губи й заявила: — Знаєш, мені чомусь розхотілося сидіти тут. Підемо в парк?