Останній заколот - Самбук Ростислав Феодосьевич (библиотека книг .TXT) 📗
Видно, Іван Іванович вгадав потаємні Чмелеві думки, бо вирішив:
— Я коло того дуба, — вказав на дерево сажнів за двісті до галявини, — зійду, наче до вітру. Ви це здалеку побачите. За дубом і пересиджу, поки ви червоних постріляєте.
— Сидіть, — презирливо скривив губи Длугопольський, однак Іван Іванович зовсім не образився на нього. Хай отаман вважає його боягузом, хай думає все, що завгодно, а під кулі тільки дурні лізуть.
— Від Бердичева до Іванополя тридцять верст, — сказав розсудливо, — приблизно дві години риссю. Я виведу їх між другою й третьою пополудні, отже, о четвертій ви вже маєте бути тут. Про всяк випадок хтось із хлопців нехай поїде зі мною. Перебуде в мене чи в Гольдройза, він поскаче раніше й випередить нас на годину.
— Поїде з вами Павло. — Длугопольський вказав на хлопця в синій сатиновій сорочці, який перестрів Івана Івановича перед Трощею.
— Годиться, — схвалив Тимченко, бо вже мав можливість переконатися в кмітливості хлопця. — Отже, будеіе тут о четвертій в середу.
— Будемо, — ствердив отаман, — обов’язково будемо.
— Дістанетесь галявини лісом, аби не лишити на путівці слідів.
— Слушно. А як ви того комполку виманите?
— Це вже моя турбота.
— І все ж?
— А без вигадок. Скажу, купував тут на хуторі свиней і сам бачив озброєних вершників. Вірна людина з хутора Боричі сказала: отаман Длугопольський ночувати туди подався…
— Хитрий ви! — заздрісно вигукнув Чміль. — Мо’, хитріші за мене, а мені пальця до рота не клади.
— Не хитрий, а мудрий, — заперечив Іван Іванович. — Ти зі своєю хитрістю Вариводу уже раз випустив, тож не хвалися.
— Доля… — скрушно похитав Чміль головою. — Як це москалі кажуть: “судьба индейка”…
— Ти мені москалями голови не задурюй, — жорстко мовив Іван Іванович. — Тут у нас або пан, або пропав. Якщо ескадрон не покладете, вся Совдепія з нас реготатиме.
— Чхати я хотів на всіх червоних, разом узятих! — раптом розлютився Чміль.
— Поки що вони на тебе чхають, — розсудливо заперечив Тимченко. — Ось коли скинемо їх і самі візьмемо владу…
— Маєте рацію, добродію, — одразу заспокоївся Микита. — Ви завжди маєте рацію.
— Бо казав уже тобі — мудрий, — зареготав Іван Іванович.
31
Яковлєв одягався повільно й дбайливо. Помилувався срібними, з черню запонками, вибрав краватку — до темно-синього костюма личила у червоні смуги, пов’язав модним широким вузлом і постояв перед дзеркалом, оцінюючи своє відображення.
Що не кажи, а він вродливий. Вище середнього росту, чоло високе й волосся хвилясте. А очі, здається, пронизливі. Темні, це точно, і якщо трохи насупитися, стають пронизливими.
Яковлєв насупився й лишився задоволений. Шкода, що нема в нього модних гамашів. Хоча, вирішив, і добре, що нема. Бо одягнув би обов’язково й нічим не вирізнявся б з дженджуро-непівського тирловиська, такий собі піжон бессарабського масштабу. А він — творчий працівник, хоча і член профспілки цукровиків, а не рабісу, та все ж творча особистість. У цукротресті він тимчасово, бо тут і платять більше, ніж у військово-інженерній школі, і матеріальне забезпечення значно краще, не кажучи вже про ділові контакти з працівниками цукрових заводів. На будь-якій цукроварні можна знайти недоліки та упущення — якщо вміло натякнути директорові, що саме від тебе залежить: дати хід матеріалам ревізії чи закрити на недоліки очі, — то тільки дурень не збагне, як залагодити справу: хіба шкода для працівника тресту якоїсь торбини з цукром?
Яковлєв знову зиркнув на себе пронизливо: отак він дивився на жалюгідних провінціалів, хоч зовсім нічого не розуміє в їхній цукровій промисловості. Проте хто й на чому тепер розуміється? Понаставляли різних червоних директорів, деповських слюсарів кинули, кажуть, навіть у державний банк, а що той слюсар кумекає в банківській справі? Або до них директором тресту посадили товариша Каца, був годинниковим майстром, потім служив у якомусь особливому відділі, і цього виявилось достатньо, щоб обійняти керівну посаду.
Хвиля люті завжди підіймалася в Яковлєва, коли згадував про Каца. Всюди євреї, думав з ненавистю, куди не глянь — єврей, дорвалися до революції, збагнули, що на каламутній хвилі можна виплисти, й тримаються на поверхні. Та й ще один за одного тримаються: там, де Кац, неодмінно й Рабинович з якимсь Каганом. Життя від них нема…
І не буде, зрозумів ясно й чітко, бо червоні проголосили дружбу народів, усі, мовляв, рівні, якийсь чучмек з Кавказу чи Туркестану й він — біла кістка, офіцер, хоч і колишній, Олексій Яковлєв!
Зрештою, плювати на євреїв, нехай існують. Розумніші серед них давно вже збагнули, що й до чого: самі живуть і дають жити іншим, це тобі не деповський слюсар, котрий зображує з себе біс його зна кого, а далі свого поганого червоного носа нічого не бачить.
Добре, у нього хоч є перспектива, він хоч знає, для чого живе, і упевнений: скоро настане кінець більшовицькому свавіллю, у тартарари полетять каци та інші червоні начальники, й стане він, Олексій Яковлєв, директором цукротресту. Ні, певно, не стане, не піде він туди, не його це стихія. Він обійме міністерство культури чи мистецтва. Зрештою, не так уже й важливо, як воно називатиметься. Головне — стане міністром або товаришем міністра, у крайньому випадку — директором театру — ото здивуються Ляля Підвойська та всі її подруги, а він, високий, вродливий, з примруженими очима, холодно гляне на них і примусить чекати в приймальні.
Ні, Лялю не примусиш, подумав. Ляля влаштує істерику, грандіозний скандал, їй характеру не позичати, й режисери бояться її.
Але ж то режисери, а він обійме міністерство…
Усе одно, вирішив, він потурбується про Лялю, бо зараз вона не кинула його. Олекса, щоправда, знав, чому саме Ляля Підвойська все ще прихильно ставилася до його залицянь. Бо завелися гроші! Раніше не було грошей, однак від нього залежало, чи одержить вона гарну роль. Потім Ляля спала з режисером Гриншпуном і навіть не дивилася в Олексин бік. Проте Гриншпуна прогнали за бездарність, а в цей час у Олекси з’явилися гроші: Павловський передав йому чималу суму за одержаний від Єдиневського мобілізаційний план Київського військового округу. Дві третини суми Олекса лишив собі, хоча повинен був вчинити навпаки, проте хто ж дізнається! Богдан Юліанович не має прямих контактів з Єдиневським, взагалі, про його існування відомо лише Жорі Швайковському, саме він звів їх з Єдиневським, та й самому Жорі невідомо, що інформація Єдиневського високо оплачується.
Ось і сьогодні…
Олекса витягнув з внутрішньої кишені піджака гаманець, перерахував гроші. Жора буде задоволений: сьогодні він запрошений на вечерю до “Континенталю” — найфешенебельнішого київського ресторану. Жора, звичайно, нап’ється й спробує залицятися до Лялі, та нехай — Ляля для нього надто ласий шматочок. Однак, поки Жора тверезий, треба буде відвести його до туалету й домовитися, щоб на тому тижні з інструкціями Єдиневському пішов на Байкове кладовище й поклав до тайника пакет.
Яковлєв знову задоволено посміхнувся своєму відображенню в дзеркалі. Так. він не тільки елегантний і вродливий, а й розумний. Це йому спало на думку обладнати в мармуровому склепі генерала Боніфація Горлова звичайнісінький тайник, до якого Єдиневський ховав свої пакети, а Жора Швайковський забирав їх. От і сьогодні в туалеті ресторану “Континенталь” Жора передасть йому пакет з військовою інформацією, переглянувши яку, Богдан Юліанович Павловський лише поцокає язиком.
Ні, вже не поцокає, згорів шановний Богдан Юліанович, а шкода. Розумний був мужик, знав, чого варта інформація Єдиневського, і не скупився. Учора завітала до Яковлєва на роботу якась незнайома жінка, Олекса гадав — з якогось провінційного цукрового заводу, а вона назвала пароль від Богдана Юліановича й повідомила: по-перше, Павловський смертельно хворий, по-друге, депеушники встановили за його будинком нагляд. Тепер контакти тільки з нею, а звуть її Варвара Володимирівна Виноградова, і явка переноситься з Голосієва на вулицю Львівську, сорок два, квартира дванадцята.
