Останній заколот - Самбук Ростислав Феодосьевич (библиотека книг .TXT) 📗
— Останній вечір у цих краях, — мовив роздумливо, навіть із жалем. — Погуляли…
— Літо зовсім непомітно минуло, — сказав Длугопольський. — І недаремно.
— Недаремно, це точно, — згодився Грунтенко. — Ллє все у нас попереду.
— Пан або пропав.
— Пропасти не маємо права: народ на нас дивиться.
— І сподівається на нас! — підхопив Длугопольський щиро. — Ми — остання надія! Як там буде з Петриком?
— Я вірю в успіх.
— І я також. Проси в отця Михайла відслужити молебень, востаннє повечеряємо в Трощі — і в дорогу.
— В дорогу… — повторив Грунтенко роздумливо. — Я вже бричку в подвір’я поставив, — сказав навмисно, аби якась підозра не зародилася в Длугопольського. — До речі, сьогодні треба виставити навколо села посилену охорону.
— Я вже наказав Вовкові.
— А біля скрині постав Чмеля. Надійна людина, я йому вірю, як самому собі.
— Кому ж іще?
— За вечерею довго не засиджуватимемося.
— Виспатися не завадить, — потягнувся Длугопольський. — Завтра важкий день.
“У мене ще важчий”, — подумав Грунтенко.
Вони розійшлися після вечері. Надворі сіявся нудний дощ. Спочатку Володимир Антонович засмутився — дорога під дощем не віщувала нічого приємного, — та потім вирішив: усе, що не робиться, на краще. Дощ змиє їхні сліди, га й взагалі, у негідь люди переважно сидять по хатах — менше народу на дорогах, менше цікавих очей довкола, а це їм тільки на користь.
Володимир Антонович особисто запріг бричку, поклав до потаємного закуту під сидінням саквояж та клунок з продуктами. Більше нічого не брав: коштовності та ще теплу свитку — усе ж осінь, й свитка ніколи не завадить. Крім того, у свитці він такий собі звичайний селянин, та й документ має на ім’я Захара Петровича Гаркавенка, селянина з Полонського повіту.
Грунтенко ще раз усе перевірив: папери в порядку, саквояж захований, наган у кишені. Насунув кашкета на чоло, грюкнув об землю підбором міцного ялового чобота й вивів запряжку з подвір’я.
Перша непередбачена ситуація виникла біля отаманового подвір’я. Як правило, патрулів розставляли навколо села, ще один вартовий оберігав казну, а сьогодні Длугопольський виставив охорону ще й на вулиці біля свого будинку — козак з цигаркою походжав попідтинню.
Грунтенко, здалеку побачивши світлячок цигарки, зупинив коней біля сусідньої садиби.
— Хто йде? — зупинив його вартовий.
— Хіба не бачиш, отаман Грунтенко.
— Не впізнав, пане отамане, звиняйте великодушно.
— Нічого… Це ти, Василю?
— Я самий.
“Василь Гундяк, недотепа, його обвести навколо пальця — раз плюнути”, — подумав Грунтенко. Запитав:
— Усе спокійно?
— Пси й ті не гавкають — по будках відсиджуються. Хто у негідь швендятиме?
— Дивись мені! — пригримнув Грунтенко. — Хто біля казни стоїть? — удав, що не знає.
— Чміль.
— Чміль — надійний! Та все ж перевірю… Сюди нікого не пускати!
— Слухаюсь.
Чміль уже чекав на Грунтенка.
— Скриня, хоч і важкувата, та подужаю, — похвалився.
— Не поспішай. Длугопольський поставив варту на вулиці.
— Як же бути? — засмутився Чміль. — Їх двоє?
— На щастя, один. Василь Гундяк. Зможеш прибрати?
— Це ми запросто!
— То давай…
Вони обережно витягнули скриню на подвір’я, потім Микита сковзнув до воріт. З вулиці долинув лише приглушений дощем зойк — Грунтенко сам підхопив важку скриню й попер її до воріт. Біля хвіртки його перестрів Чміль.
— Не пискнув, — доповів.
Удвох вони поставили скриню на заднє сидіння, Чміль схопив уже віжки, та Володимир Антонович зупинив його:
— Тягни Василя сюди, — наказав, — покладемо тут, — вказав під ноги.
— Навіщо?
— Кажу, тягни… Уранці Гундяка вбитого побачать, і все зрозуміють… А так ще дотумкати треба, куди казна поділася.
— Хіба не ясно? — зареготав Чміль. — Усе одно не гнатимуться.
— Напрямок, куди тікатимемо, одразу визначать. Варту нам ніяк не обминути.
— Давайте, отамане, начебто на Житомир, а потім уже село об’їдемо — й на Іванопіль. Я там путівець знаю.
— Ні, — заперечив Грунтенко, — поїдемо до ставу повз хутір Романів, тим самим шляхом, котрим завтра загін вирушить.
— Не розумію…
— А дуже просто: Длугопольський може подумати, що ми уперед подалися. Принаймні матиме надію, що не втекли.
Застояні коні все намагалися перейти на рись, і Микита стримував їх. Попереду почулося голосне жаб’яче кумкання, дорога вивела до ставу, та ніхто не зупинив їх. Чміль тицьнув батожиськом у недалеку копицю.
— Сплять, гади, — мовив притишено.
— Тим краще, — звеселився Володимир Антонович, — усі вони вранці присягатимуться, що миша з села не висковзнула.
За хутором Романовим Чміль звернув з бруківки й повернув на польовий путівець. Попустив віжки, коні, радісно форкаючи, пішли швидкою риссю — Володимир Антонович скинув кашкета і урочисто перехрестився.
— Слава тобі, господи! — мовив розчулено.
Вони зупинилися біля неглибокого байраку, заховали в кущах тіло Гундяка й рушили далі: до світанку, коли в селі зчинять тривогу, мали від’їхати верст тридцять п’ять — сорок — тоді їм не страшні ніякі длугопольські.
Уранці дощ припинився й навіть проблимало крізь хмари сонечко. Побачивши попереду густий листвяний гайок, Грунтенко звелів:
— Звертай, Микито, туди, переднюємо.
— Я б не відмовився від шматка хліба з салом. Чи з ковбасою…
— Тут усе є, — поплескав Грунтенко по сидінню. — Потім, коли підсохне, куліш зваримо.
— І куліш з салом добре, — схвалив Чміль. — Я все з салом поважаю, навіть у борщ шматок треба кинути, бо який же борщ без сала? Так, отамане?
— От що, — обірвав Микиту Грунтенко, — це слово забудь. Тепер я Захар Петрович Гаркавенко, селянин з хутора Горобчаного, Полонського повіту.
— Бомагу маєте?
— Маю, і для тебе знайдеться.
— Ото добре, — повеселішав Чміль. — З казенною бомагою чоловік — чоловік, а без неї — комашка.
— Будеш людиною, — пообіцяв Грунтенко, й вони повернули до лісу. Поставили бричку далі од чужих очей у підліску на краю великої галявини, спутали коней і пустили їх пастися, а самі, з’ївши по кусню хліба з салом, повлягалися в кущах спати.
Микита прокинувся перший. Подивився, як солодко сопе, пригрівшись під свиткою і притулившись потилицею до скрині з казною, Грунтенко, і якась ще не дуже визначена думка ворухнулася в ньому. Він спробував відігнати її, та думка повернулася, вже майже повністю утвердилась. Микита подивився на коней, що паслися на галявині, й потихеньку, скрадаючись, попрошкував до брички. Обмацав сидіння, одразу знайшов те, що шукав, підняв сидіння й витягнув саквояж. Ножем відімкнув нескладний замок і зазирнув всередину. Очі в нього загорілися, засунув руку в саквояж, набрав повну жменю золотих монет, обручок та різних прикрас і покрутив головою злостиво.
“От тобі й отаман, — прошепотів, — а закликав визволяти Україну! Грабіжник поганий, не гірше за Таргана!”
Думка про Таргана остаточно зміцнила його рішення — Чміль поклав саквояж на місце й подався назад до підліска. З кишені Грунтенкової свитки стирчало руків’я нагана. Микита навшпиньках, затримуючи дихання, підкрався до отамана, витягнув зброю, відскочив на кілька кроків, і, вже не криючись, зареготав голосно й переможно.
Грунтенко розплющив очі, прокинувся і побачив Чмеля. Солодко потягнувся і запитав:
— Усе гаразд? Коні не зайшли?
— Куди спутані дінуться…
Тільки тепер Грунтенко побачив у Микити наган.
— Ти чого? — запитав раптом стривожено. — Чого із зброєю бавишся?
— Щоб від бандитів боронитися! — заявив Чміль і нахабно посміхнувся.
— Які ж тут бандити? — Грунтенко помацав кишеню своєї свитки, не знайшов нагана й зблід. — Ти навіщо взяв мою зброю? — запитав, уже все зрозумівши. — Віддай…
— Е-е, ні… — Чміль почав підводити руку з наганом, Грунтенко відсахнувся і загорлав:
— Ти що, збожеволів?!
— Ні, отамане, не збожеволів. Навпаки, порозумнішав.
