Останній заколот - Самбук Ростислав Феодосьевич (библиотека книг .TXT) 📗
— Ти?.. Вірші?.. — Різко повернувся до нього Мальцев. — Як Дем’ян Бєдний?
— Ну, може, гірші, Дем’яна Бєдного вся країна знає, а я для себе.
— Прочитай.
— А не сміятимешся?
— Слово чекіста!
Осьмушко пожував для чогось губами й прочитав притишено, але з пафосом:
Цвіт облітав під копита, колеса і кулі.
Коні іржали, вмирав комісар у сідлі.
Кричало вороння, німіли вкраїнські зозулі.
Упав комісар — і здригнулося серце землі.
— І це ти сам вигадав? — не повірив Мальцев.
— Погано?
— Краще за Пушкіна! — виніс категоричний присуд Мальцев.
— Не може бути краще за Пушкіна. Його в усіх підручниках друкують.
— І тебе друкуватимуть. У наших пролетарських підручниках.
— У пролетарських підручниках Шевченка треба.
— І Шевченка, і тебе…
— Шевченко в людські душі вмів зазирати.
— От би й мені зазирати!. — замріяно мовив Мальцев.
— Для чого?
— Як для чого? Ідуть вулицею люди, а їм у душі зирк — і все як на долоні: чистий — іди собі, контрики — наліво… А потім ушкварив би по тій контрі з “максима”, і нема у нас контри, зовсім чисто…
— Отак би міг — з “максима”?..
— З нагана довго, — поморщився Мальцев. — З кулемета ж чергою, а вони падають і лежать…
— Ну, знаєш, тут серце треба мати…
— Кам’яне, хочеш сказати? Не кам’яне в мене серце, Осьмушко, а закам’яніле.
— Чи не однаково?
— Не однаково. Треба, щоб серце класовою ненавистю палало!
Раптом Мальцев помітив, як Тимоша витягує шию, сам визирнув з-за куща й побачив на бічній алеї чоловіка. Той ішов повільно, заклавши руки за спину, у військовій формі — “разговори” горіли червоним вогнем у нього на грудях.
— Свій… — ледь чутно видихнув Мальцев. — Наш червоний командир…
— Тихо, — сердито прошепотів Осьмушко, — військові таємниці лише своїм і відомі.
Мальцев схвально поплескав Тимошу по плечу. А черво пий командир підійшов ближче і зупинився на алеї. Заклав великий палець лівої руки за широкий командирський нас, у правиці тримав букетик квітів — стояв, роззирався, і вигляд у нього був розгублений, наче заблукав на кладовищі й не знає, де могила, на яку має покласти квіти…
Як завжди, Сергій Павлович Єдиневський з’явився на роботу за п’ять хвилин до призначеного часу — чисто виголений, у випрасуваній гімнастерці під рипучими ременями, в блискучих хромових чоботах. Зайняв місце за столом у невеличкій кімнатці поруч кабінету начальника першого відділу штабу військового округу, розібрав папери, поклав їх до шкіряної теки: для доповіді Вячеславу Гавриловичу, своєму безпосередньому начальникові. Той знайомився з кореспонденцією, накладав резолюції, і тоді Сергій Павлович реєстрував папери в журналі з позначкою, хто й що мас зробити.
Один папірець, щоправда, Сергій Павлович не поклав до шкіряної теки, а засунув під картонні папки з різними документами. Якщо хтось поцікавиться цим документом, завжди можна послатися на поспішливість чи навіть неуважність — папір випадково загубився серед інших. А документ справді був цікавий: цілком секретна доповідна начальника Новоград-Волинського гарнізону про дислокацію військових частин у прикордонній смузі.
Сергій Павлович прикинув: зовсім не доповідати начальству про цей документ не можна, а от потримати до кіпця дня і за цей час зняти з нього копію дуже просто.
Одержавши від начальства вказівки, Сергій Павлович дістав доповідну з Новоград-Волинська, папівприкрив її газетою і почав швидко переписувати, сторожко прислухаючись до звуків у сусідньому кабінеті: варто було рипнути дверям, як він би легким рухом руки засунув документ під газету.
Однак обійшлося без пригод, і Сергій Павлович з полегшенням поклав доповідну назад до шухляди — на вечірню доповідь начальству.
За десять хвилин до обіду Сергій Павлович, обсмикнувши гімнастерку, тихо і ввічливо постукав у двері кабінету. Виструнчився і так стояв, поки начальник відділу підвів на нього очі. Запитав:
— Прошу вибачити, Вячеславе Гавриловичу, я вам не знадоблюсь протягом сорока п’яти хвилин по обіді? Хвора мати й треба привезти лікаря.
Начальник похмуро зсунув брови. “У-у, службіст поганий, — з ненавистю подумав Єдиневський, — пацюк військовий…” Із задоволенням уявив, як колись вижене цього сухого й педантичного воєнспеца, як їх тепер називають, з кабінету, копнувши носком чобота у зад. І варто: чого ви, Вячеславе Гавриловичу Шушунов, колишній генерал-майор, перекинулися до червоних і вірно їм служите? А те, що Вячеслав Гаврилович служить вірно, Єдиневський знав достеменно: кому-кому, а йому відомо, які рішення приймає Шушунов і як сприяє зміцненню боєздатності Червоної Армії.
“І копняком у зад не обійдешся, — злостиво вирішив Єдиневський, — ми влаштуємо показовий суд і розстріляємо тебе як зрадника”.
Особливу лють пробуджувала в Єдиневському думка про те, що Шушунов, генерал, якого особисто знав сам імператор Микола II, вірно служить совдепам, а він, нікому не відомий підпоручник, за першої ж можливості зрадив їх. Лютував ще й тому, що Шушунов як обіймав до революції, так і після неї обіймає генеральську посаду, а він так і лишився хлопчиком на побігеньках…
Коли Жора Швайковський, старий знайомий ще з гімназійних часів, перестрів Єдиневського біля Золотоворітського скверу й завів розмову про створення організації з центром у Парижі, яка хоче звалити Совдепію, Сергій Павлович з радістю погодився сприяти цій благородній меті. Потім Жора звів його з Яковлєвим, і в них відбулася довга й грунтовна розмова. Яковлєв хотів, аби Сергій Павлович узяв на себе організацію військових загонів, які встановили б порядок у Києві після вигнання більшовиків і охороняли б депутатів нової Думи, та Єдиневський рішуче відмовився. Прикинув: організація військових частин — справа клопітлива, пов’язана з численними зустрічами й розмовами, а хто дасть гарантію, що хтось із завербованих не викаже його ДПУ? Однак коли мова зайшла, як делікатно висловився Яковлєв, “про ознайомлення наших закордонних друзів з документами штабу округу”, Єдиневський погодився, тим паче, що Яковлєв сказав прямо: робитимете це не безплатно, закордонні друзі мають досить грошей, асигнованих саме на такі витрати, і можна поєднати приємне з корисним. Логіка в цих міркуваннях була, і Єдиневський незабаром передав Яковлєву частину мобілізаційного плану округу, чудово знаючи, яку цінність становить цей документ для закордонних розвідок.
Будучи людиною обережною і передбачливою, Єдиневський вже тоді, під час першої зустрічі з Яковлєвим, обумовив: особисті контакти виключаються, й запропонував систему зв’язку через тайник на Байковому кладовищі. Тоді ж вони з Жорою Швайковським обстежили цвинтар і зупинилися на склепі генерала Горлова.
Побачивши зсунуті брови Шушунова, Єдиневський відчув тепло від конверта у кишені гімнастерки й вирішив: це — достатня компенсація за начальницьку суворість.
— А увечері лікаря привезти не можна? — запитав Шушунов.
— Я б не турбував вас, Вячеславе Гавриловичу, але мати довіряє тільки професорові Діброві, а він і так ледь викроїв час… Увечері я затримаюсь тут на сорок п’ять хвилин і відпрацюю. Ви ж знаєте, в мене ажур.
— Якби не було цього, я б не тримав вас помічником, — сказав Шушунов.
“Отак завжди: замість подяки мало не лайка, — відзначив Єдиневський. — Точно розстріляємо, цікаво, як поводитиметься у самих кальсонах під дулами? Певно, коліна труситимуться…”
— Можете ввечері не затримуватися, — дозволив Шушунов. — Однак прошу вас надалі не обтяжувати мене такими проханнями.
“Вигадаємо щось інше, — вирішив Сергій Павлович. — Лекцію в інженерній школі чи нараду молодих командирів…” Волів ходити на Байкове саме в робочий час, коли на кладовищі менше народу.
Біля входу на цвинтар Сергій Павлович купив кілька польових квіток і попрямував центральною алеєю, іноді зупиняючись біля найпишніших пам’ятників і розглядаючи їх — насправді ж дивився, чи, бува, не йде хтось за ним слідом. Знав — зайва підозріливість, та нічого не міг вдіяти: зрештою, заспокоював сам себе, недарма кажуть, що береженого й сам бог береже…
