Останній заколот - Самбук Ростислав Феодосьевич (библиотека книг .TXT) 📗
Прапорщик постояв біля крайньої хати, дорога далі забирала круто ліворуч, а просто до ставу в’юнилася стежка. Десь тут, під копицею сіна, мав причаїтися патруль: прапорщик сам поставив тут двох козаків, наказував, аби не спали й пильно дивилися навкруж.
Потім прапорщик пішов на нараду до отамана, “забувши” під копицею торбу із шматком сала та літровою пляшкою самогону. Добре знав хлопців: вранці божитимуться, що нічого не бачили й не знаходили, а пан осавул, як називали тепер Вовка, забув свою торбу у зовсім іншому місці…
На всяк випадок Вовк ішов обережно й за кілька кроків від копиці зупинився. Почув гучне хропіння й посміхнувся: так і є, хлопці метиковані, прикінчили пляшку, закусили салом і тепер сплять, як божі янголи, либонь, і сни їм сняться янгольські — роззява-єсаул з крилами за спиною, замість хреста — непочата сулія в руці.
Обігнувши став, Вовк видряпався на горб. Саме тут мав починатися хутір, удень Петро обдивився всі підходи до нього, он і розлога дичка, отже — за сто кроків потрібна садиба. Вовк постояв під тином, знайшов перелаз і попрямував до хати. Собаки господар не тримав, й Петро похвалив його за далекоглядність. Вовкові тільки бракувало лютого пса: собаки зчинили б галас, і сусіди могли б поцікавитися, що за нічний гість завітав до Никончука.
Петро постукав у темне вікно, але ніхто не відповів. Вовк хотів перейти до іншого вікна, та двері за його спиною зарипіли й почувся чоловічий голос:
— Хто?
— Ви Семен Никончук?
— Ну, я…
— Від Харитона Симиренка.
Чоловік не здивувався і не затурбувався. Пропустив Петра до хати, запалив свічку, підніс її в руці, розглядаючи прибульця, й запитав:
— Що передав мені Харитон Симиренко?
— Картопля в нього вродила й можете приїхати.
— Власної нема куди подіти, — одповів Никончук і подав Петрові руку. — Сідайте, товаришу, зачекався я вас.
— Завтра, — відповів Вовк, — завтра кінчатимемо з бандою.
— Е-е, — сказав Никончук із сумнівом, — у Длугопольського якесь собаче відчуття небезпеки. Двічі я скакав у Бердичів і двічі приводив у Трощу полк — обидва рази невдало. Востаннє два тижні тому: запізнилися лише на півтори години…
— Усе значно простіше, — пояснив Вовк. — Длугопольський своєчасно дізнавався про маневри нашої кінноти і вживав заходів.
— І ти, товаришу, певен, що завтра не дізнається?
— На всі сто.
— Чому?
— Бо полк піде не до Трощі, а напереріз отаманові. І ніхто, крім командира полку й комісара, не знатиме маршруту. Ну, ще ми з тобою, товаришу Никончук.
— Кажи, товаришу… Не цікавлюся, як звешся, не моя це справа, але кажи все, що потрібно. Передам в акураті.
— Запам’ятовуй, товаришу Никончук, — Петро почав повільно, мов диктував учням: — Банда отамана Длугопольського виходить із Трощі завтра у першій половині дня, приблизно о десятій годині. Маршрут через Довбиш на річку Іршу. Чекати банду слід за три кілометри перед селом Володарськ-Волинський. Там ліс, я виїду вперед з кінним патрулем, і, якщо зможу, подам сигнал. Передаси комполку товаришеві Вариводі: нехай один з ескадронів полишить у засідці, аби пропустив Длугопольського на Володарськ-Волинський і перерізав йому шлях до відступу. Отаманові нікуди буде подітися: праворуч Ірша, а береги там болотисті, на лівому фланзі відкрите місце — там можна десь у вибалку поставити кулемет. Від села вдарить полк, а ескадрон в тилу: амба отаманові і всій його банді, хватить їм гуляти!
— Давно хватить, — відгукнувся Никончук. — То я пішов сідлати коня.
— Усе запам’ятав?
— Усе точно, слухай… — І Никончук майже слово в слово переповів сказане Вовком.
— Справді, на пам’ять не скаржишся… — схвалив той. — Коня маєш доброго?
— Доскаче.
— Притомиться — поміняєш у Чуднові. Знаєш у кого?
— Василь Мірошник?
— А пароль пам’ятаєш?
— Вже казав: на пам’ять не скаржусь.
— То я пішов, поки мої вартові не прокинулися, — посміхнувся Вовк. — Я їм для усолоджений душі й тіла пляшку самогонки підкинув.
Вовк дочекався, поки Никончук виїхав з хутора, й почимчикував назад в’юнкою стежкою. Вартові спали — либонь, спатимуть аж до ранку, подумав Петро, і сам пішов спати, бо день завтра обіцяв бути не з легких.
39
Фрося не спала півночі. Сергіїв полк піднявся по тривозі вчора вранці й пішов кудись з Бердичева на північ.
— Тепер банді кінець! — тільки й сказав Сергій.
Отже, мас бути бій, можливо, вже відбувся, і Фрося крутилася у ліжку, уявляючи собі ситуації одну страшнішу за іншу. То Сергій летить на чолі полку з високо піднятою шаблею, і кулеметна черга косить його, то лежить поранений серед чистого поля, й тільки вірний друг вороний схилив над ним голову…
Весь час ввижалося погане, й нараз Фрося згадала бога, хотіла помолитися, щоб захистив, але подумала: все ж Сергій червоний командир, і бог проти нього, бо скільки бандитів моляться за свою перемогу — вони поставили не одну свічку і не в одній церкві…
Отже, їй молитися не було сенсу, і Фрося лежала з широко розплющеними очима, вдивлялася в темряву, бачила якісь рухливі тіні, вони насувалися на неї, робилося жахно й безнадійно, наче життя скінчилося чи скінчиться зараз, цієї глупої ночі…
Фрося подумала про батька й вирішила, що це він винуватий у тому, що Сергій лише вчора перестрів банду. Його полк міг би знищити її вже давно, либонь, батько вивідував у Сергія секрети й попереджував отамана, тобто чинив по-зрадницькому: сиділи за одним столом, їли борщ з одного чавуна й пили чай з одного самовара, а він носив камінь за пазухою й, сьорбаючи борщ, думав, як прибрати зятя.
Лють закипіла у Фросиному серці: батько, її батько, якою вона так любила, пішов проти неї!
Де він тепер?
Мабуть, десь тут, в Бердичеві, переховується в надійних людей. У місті легше зачаїтися, ніж у селі. Там — усе на видноті, он як у їхній колишній Насташці — на одному кінці села кахикнеш, а на другому чути…
А якщо батька заарештують?
Лише думка про це сповнила серце жахом. Слідчий швидко розкопає і розплутає все: і про Насташку, і про Почуйки, і про Козачу раду, і про Якубовича… Особливо — Якубовича. Про те, що вона, Фрося Тимченко, була дружиною начальника Восьмого повстанського петлюрівського району поручника Миколи Якубовича й носила від нього дитину.
Й приховала це від Сергія…
Куркульська дочка й дружина петлюрівського офіцера…
Хто повірить, що вона, тільки побачивши Сергія, геть забула про минуле? Кому й що доведеш? Люди вірять тільки фактам, і хто відає, що в неї на душі!
А Сергій, хоч і кохає, відречеться від неї. Бо не має права червоний полковник бути одружений з петлюрівкою, яка, до того ж, умисно приховала своє минуле.
І справді: умисно…
А те, що врятувала червоний ескадрон?
Скажуть: хотіла викрутитися, прикинулась, що віддана Радянській владі — та чи мало чого можуть набалакати?
І у всьому винен батько!..
Фрося підвелася й боса подалася на батькову половину. Міліція робила там трус, проте нічого не знайшла. Та чи знайде, якщо заховане ретельно: хто-хто, а батько вмів ховати…
Фрося запалила лампу, приставила до грубки стіл, скочила на нього й піддала лезом ножа крайню кахлину. Засунула до дірки, що утворилася, руку й витягнула наган. Поставила кахлину на місце й сіла біля лампи, тримаючи в руці зброю. Покрутила барабан, поцілила в кут і мало не натиснула на гашетку. Сама злякалася цього, заховала зброю на грудях і подалася до себе. Поклала наган під подушку: тепер знала, як вчинить, гадала — ці думки роз’ятрюватимуть душу, та заснула напрочуд швидко й міцно.
Прокинувшись, Фрося насамперед засунула руку під подушку, наче хотіла перевірити, чи нічна пригода не наснилася їй. Та наган лежав на місці: Фрося швидко одягнулася, поклала зброю до кошика й подалася до тітки Горпини.
— Чого це вдосвіта? — здивувалася та.
— Де тато? — запитала Фрося.
— Хіба я знаю?
