Здібний учень - Кінг Стівен (книги хорошем качестве бесплатно без регистрации TXT) 📗
— То не моя провина,— по-гадючому засичав Тод. — То все ви. Усі ці ваші оповідки. Чи знаєте ви, що через них мене переслідують кошмари? Я сідаю, розгортаю підручника і починаю розмірковувати над тим, про що ви допіру розповіли, і не помічаю, як плине час, аж поки почую, як мати нагадує, що вже час лягати спати. Так от, то не моя провина! Ні! Чуєте? Не моя!
— Я чудово тебе чую,— відказав Дюсандер і прочитав надруковане на аркушику, вкладеному до Тодового табеля.
Шановне подружжя Боуденів!
Надсилаю вам цього листа, щоб запропонувати зустрітися й поговорити про Тодову успішність за другу та третю чверті. Оскільки досі Тод був одним з найкращих учнів нашої школи, його теперішні оцінки наводять на думку про якусь незвичайну обставину, що заважає йому в навчанні. Такі проблеми, як Тодова, часто можуть бути розв’язані в ході відвертої, щирої бесіди.
Мушу підкреслити, що хоча Тод і не має заборгованостей за перше півріччя, його річні оцінки з деяких предметів можуть бути незадовільними, якщо він у четвертій чверті грунтовно не змінить свого ставлення до науки. Незадовільні річні оцінки означатимуть літню школу, куди ми його запишемо, аби не залишати на другий рік, що може кепсько вплинути на подальшу Тодову долю.
Мушу також звернути вашу увагу на те, що Тод вчиться у групі підготовки до вступу в коледж, але його успішність цього року набагато нижча за рівень, потрібний для зарахування його в такий заклад. Нижча вона й за рівень «Здібностей до навчання», визначених за офіційними тестами на перевірку таких здібностей.
Будьте певні, що я готовий зустрітися з вами в будь-який слушний для вас і для мене час. У таких випадках, як цей, що раніше ми це зробимо, то краще.
Щиро ваш,
Едвард Френч
— Хто такий Едвард Френч? — поцікавився Дюсандер, вкладаючи аркушика в Тодів табель (якась частина його істоти й досі дивувалася з того, як американці полюбляють словоблудство; таке закрутисте послання, щоб сповістити батьків про те, що їхнього сина виганяють за двійки!) і знову згортаючи руки. Передчуття лиха було дужче, ніж будь-коли, проте він тлумив його в собі. — Він директор школи?
— Калоша Ед? Чорт, ні. Він консультант з навчального процесу.
— Консультант з навчального процесу? А що це таке?
— Самі могли б здогадатися,— кинув Тод. Він був майже в істериці.
— Ви ж читали ту прокляту записку. — Він аж бігав по кімнаті, кидаючи на Дюсандера злостиві погляди. — Так от, я не збираюся дати зринути всьому цьому лайну! Не збираюся. Ні до якої літньої школи я не ходитиму! Мої тато і матуся їдуть цього літа на Гаваї, і я поїду з ними. — Він тицьнув пальцем на табель, що лежав на столі. — Чи знаєте ви, що зробить мій тато, як його побачить?
Дюсандер похитав головою.
— Він витягне з мене все. Усе. Відразу здогадається, що у всьому винні ви. Нічого іншого тут бути не може, бо решта все лишилося незмінним. Він вишукуватиме та випитуватиме і витягне з мене все. А тоді... тоді я... тоді мені гаплик.
Він блимнув на Дюсандера з виразом скривдженої дитини.
— Вони встановлять за мною нагляд. Чорт, вони можуть послати мене до лікаря. Я не знаю. Звідки мені знати? Але ні, ніякого гаплика не буде! І я не збираюся йти ні до якої літньої школи.
— Чи виправної колонії,— спокійнісінько зауважив Дюсандер. Тод перестав кружляти по кімнаті. Обличчя йому скам’яніло. Щоки та лоб, уже й так бліді, сполотніли ще дужче. Він уп’явся поглядом у Дюсандера і перепитав, заникуючись:
— Що... що ви сказали?
— Мій любий хлопче,— відповів Дюсандер, напускаючи на себе довготерпеливий вигляд. — Останні п’ять хвилин я слухав, як ти скиглив та пхинькав, і все те твоє скиглення та пхинькання зводиться ось до чого. Ти в біді. Тебе можуть викрити. Тобі може стати непереливки. — Побачивши, що хлопець усю свою увагу скупчив на ньому (нарешті!), Дюсандер замислено сьорбнув зі своєї чашки.
— Хлопчику мій,— провадив він,— така поведінка для тебе дуже небезпечна. Небезпечна вона й для мене. Я можу потерпіти значно більше, ніж ти. Тебе непокоїть твій табель. Тю! Дозволяти собі таке через шкільний табель!
Своїм жовтим пальцем він скинув документ зі столу на підлогу.
— А от я непокоюся за своє життя!
Тод мовчав, не спускаючи з Дюсандера того самого каламутного, з божевільними вогниками, погляду.
— Ізраїльтяни не зглянулися на мої сімдесят шість. Смертний вирок там чинний ще й досі, надто ж коли йдеться про нацистського військового злочинця, причетного до таборів.
— Ви громадянин Сполучених Штатів,— заперечив Тод. — Америка не дасть вас забрати. Я про це читав. Я...
— Ти читав, але ти мене погано слухав! Я не громадянин Сполучених Штатів! Документами мене забезпечила cosa nostra [12]. Мене депортують, і агенти Моссаду чекатимуть на мене скрізь, де тільки приземлиться мій літак.
— Коли б вони вас повісили, — пробурмотів Тод, стиснувши кулаки і втопивши в них очі. — Який я ідіот, що зв’язався з вами!
— Свята правда,— ледь посміхнувся Дюсандер. — Але ти зі мною пов'язаний. Ми повинні жити сьогоднішнім днем, а не думати про те, як воно могло б бути колись. Ти мусиш визнати: відтепер твоя й моя долі переплетені назавжди. Якщо ти «настукаєш на мене», як ви тут висловлюєтесь, невже, по-твоєму, я завагаюся бодай на мить і не настукаю на тебе? Сімсот тисяч загиблих у Патіні. Для всього світу я злочинець, чудовисько, ба навіть різник; так мене величатимуть у ваших скандальних газетках. А ти — співучасник усього цього. Ти знав, що твій спільник злочинець, і не виказав його. А якщо мене схоплять, я роздзвоню про тебе на весь світ. Коли репортери пхатимуть мені в обличчя мікрофони, знаєш, що я товктиму знов і знов? Твоє ім’я! «Тод Боуден, еге ж, це його ім’я... скільки часу? Майже рік. Він жадав знати все... про оті класні речі. Еге ж, саме так він і сказав: «От класні речі».
Тодові перехопило подих. Шкіра його здавалася прозорою. Дюсандер посміхнувся до нього, не перестаючи цідити свій «бурбон».
— Гадаю, тебе запроторять за грати. В’язницю називатимуть виправним чи там виховно-виправним закладом — має бути якась хитромудра назва для нього на зразок «Поступу в навчанні за чверть»,— він скривився,— та хоч би як її називали: вікна там будуть у клітинку.
Тод облизав губи.
— А я скажу, що ви брешете. Скажу їм, що допіру про все дізнався. Повірять мені, а не вам. Будь ласка, затямте це собі!
Дюсандер не переставав ледь помітно всміхатися.
— Ти ж казав, твій батько в тебе все випитає.
Тод відповів повагом, як говорять люди, думаючи на ходу. — Може, й ні. Може, не цього разу. Це ж вам не шибку камінчиком розбити.
Серце в Дюсандера тенькнуло. Він розумів, що хлопчикові міркування мали певний сенс — коли на карту поставлено так багато, може, він, хлопчик, і спромігся б переконати батька. Врешті-решт, коли стикаєшся з такою прикрою правдою, який батько не хотів би дати себе переконати?
— Може, й так. А може, й ні. Але яке пояснення ти збираєшся вигадати щодо всіх отих книжок, які ти начебто мусив мені читати, бо нещасний пан Дюсандер майже сліпий? Очі в мене, правда, вже не ті, що були, проте я й досі в окулярах читаю навіть дрібний шрифт. Я зможу це довести.
— А я скажу, ви мене обдурили!
— Обдурив? А яку ж причину для такої моєї брехні ти їм висунеш?
— Скажу, що вам потрібен був приятель... що ви були таким самотнім.
А оце, подумав Дюсандер, уже досить близьке до правди, в яку можна б повірити. І колись, на початку, хлопчик міг би з цього скористатися. Але тепер він був виснажений: тепер він був схожий на пошарпаний одяг, що доживає віку. Якби дитина на вулиці пальнула з іграшкового пістолета, цей хлоп’як підскочив би й заверещав, як дівчисько.
— Твій табель також буде на моєму боці,— сказав Дюсандер. — Хіба «Робінзон Крузо» став причиною того, що твої оцінки так погіршали, хлопчику мій, га?
12
Італійська мафія в Америці.
